З полону — додому: історія незламності військового з Тернопільщини Миколи Хархана
5 березня Україна зустріла свого героя — Миколу Хархана, який після дев’яти місяців російського полону повернувся на рідну землю. Його історія стала символом мужності, витримки та незламної віри, що допомогла вистояти у найтяжчих випробуваннях.
У святкові дні Бучацький міський голова Віталій Фреяк особисто відвідав захисника та вручив йому почесну відзнаку «За честь і відвагу» — як знак вдячності за самовіддану службу Україні.
Микола Хархан — уродженець села Звенигород. До повномасштабного вторгнення він жив звичайним життям: працював у будівельній сфері, дбав про родину, радів спілкуванню з дітьми та онуками. За його плечима — служба в Афганістані, після якої він повернувся до мирного життя.
Разом із дружиною Микола виховав трьох дітей. Старші — донька та син — уже створили власні сім’ї та подарували батькам чотирьох онуків. Молодший син поки неодружений.
За два дні до початку повномасштабної війни чоловік відсвяткував 57-річчя, а вже 24 лютого 2022 року добровільно вирушив до територіального центру комплектування. У березні він приєднався до лав 57-ї окремої мотопіхотної бригади.
Микола виконував бойові завдання на Донеччині, а згодом — на Бахмутському напрямку. Востаннє він виходив на зв’язок із рідними в ніч із 3 на 4 серпня 2023 року. Після цього зв’язок обірвався.
11 серпня родина отримала офіційне повідомлення про зникнення безвісти. Дев’ять місяців очікування стали справжнім випробуванням для близьких. Дружина не припиняла пошуків: зверталася до правоохоронців, міжнародних організацій, волонтерів, переглядала списки полонених.
Згодом родина випадково дізналася з російських медіа, що Микола перебуває у полоні. Лише через дев’ять місяців ця інформація була офіційно підтверджена Міжнародним комітетом Червоного Хреста.
5 березня 2024 року під час обміну військовополоненими Микола Хархан повернувся в Україну. Цей день став справжнім святом не лише для його родини, а й для всієї громади.
Наразі захисник проходить медичне обстеження та реабілітацію. Рідні вже мають змогу навідувати його, хоча повноцінне повернення до сімейного життя ще попереду.
Найбільша радість для Миколи — знову бути поруч із рідними, особливо з онуками. Саме вони додають йому сил і віри в майбутнє.
