Три місяці у Прип’яті – тридцять років боротьби за життя: історія тернополянина
Тернополянин Іван Лука – ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС першої категорії, ось уже майже 30 років живе з інвалідністю другої групи. До цього спричинилися три місяці в зоні відчуження. Тоді 22-річний Іван і його колеги не знали й не усвідомлювали, що охороняють місто, яке постраждало внаслідок однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства.
Іван Лука служив поліцейським з охорони банків Управління Державної служби охорони при МВС України в Тернопільській області наприкінці 80-тих–на початку 90-тих років. Відрядження до Прип’яті, під час якого охороняв управління дозиметричного контролю, що розташовувалося за 800 метрів від реактора, закарбувалося в його пам’яті моторошними спогадами. Чоловік не зберігає фото з тих часів, не переглядає фільмів про катастрофу, не їздив на екскурсію до Прип’яті. Не зберіг жодного контакту, хоча його зміна налічувала 30 осіб, а загалом у батальйоні було 120.
«У Прип’яті були тільки ми. Охороняли в’їзд, виїзд, мобільна група ганяла зайців по місту. Усе, що можна було з нього вкрасти, вже вкрали, – пригадує Іван Лука. – Понад сто житлових висоток стояли пустками, всі під сигналізацією. Моторошно було від того, що місто ціле і гарне, а людей нема. Тільки вітер гуляє. І бур’яни ростуть серед тротуарів, на балконах. До Іванкова ще ходили автобуси, а звідти до Чорнобиля понад п’ятдесят кілометрів треба було якось добиратися. Їдеш – і страшно, бо села пусті… Ні в якому фільмі більше, ніж я бачив, не покажуть».
Пан Іван навіть не знає, яким тоді був рівень радіації у Прип’яті. До людей ставились, як до витратного матеріалу. Нагрудні дозиметри змінювали раз на місяць, але якою була сумарна доза іонізуючого випромінювання, отримана тією чи іншою людиною протягом перебування в зоні опромінення – невідомо.
Хоча скласти уявлення про ступінь шкідливості можна було вже з того, як у декотрих хлопців при погляді на реактор починалися носові кровотечі – й таких відразу забирали до Києва. Та ще з того, що потрійний оклад і премію за звичайну роботу не виплачували б. І годували охоронників безкоштовно й поживно. І працювали вони добу через дві.
Але «переваги» служби в зоні відчуження Іван Лука відчув мало не відразу після повернення. Верхній тиск сягнув 200 міліметрів ртутного стовпчика. Отримавши групу інвалідності, звільнився зі служби. Намагався знайти роботу, але ніхто не потребував працівника, який мав право на двомісячну відпустку і постійно мусив підліковуватися.
Понад тисячу гривень, зароблених за три місяці в зоні відчуження, молодий хлопець без сім’ї, але з мріями і планами, поклав на ощадну книжку – і там вони й пропали.
Нині найбільший скарб Івана Луки – родина: дружина, донька, двоє внуків. Але що більше років минає від часу аварії на ЧАЕС, то більше підводить здоров’я. Найкритичнішою зоною ураження стало серце. Зранене інфарктом, воно все ж продовжує битися, любити і вболівати за тих, кого любить.
Управління поліції охорони в Тернопільській області
