Колись він працював із вугіллям, тепер сам став тим, хто горить, але не згорає. Продовжуємо проєкт «Героям слава», знайомтеся: головний сержант одного із підрозділів 44 окремої артилерійської бригади на псевдо Карбон.

Рятувати рідних  і воювати

Наш герой — родом з-під Бородянки, міста, яке витримало удар окупантів і стало відомим завдяки шафці з керамічним півником на стіні зруйнованого будинку, що вціліли після руйнувань.

Зі слів нашого співрозмовника ми дізналися, що у Бородянці дуже поширене прізвище Півень. Тому, на його думку, невипадково, що саме півник тут став символом незламності.

Вранці  24 лютого Карбон саме мав їхати на роботу в Бородянку, однак, прокинувшись від вибухів, змінив плани — вирушив до військкомату.

— Вибухи було чути в Гостомелі, недалеко від Бородянки, спершу думали, що лише залякування, вірили, що все швидко мине, — згадує той день наш співрозмовник, — 25 числа зібралися з хлопцями з нашого населеного пункту та поїхали в Бородянку, в військкомат.

Таких, як вони, зібралося чимало — черга, тому тоді до лав ЗСУ потрапити вдалося не всім. У решти зібрали контактні дані для зв’язку. Чоловіки повернулися назад, і щодня хтось із них їздив, запитував, та невдовзі розбомбили Бородянський військкомат. Це їх не зупинило, маючи контакти, вони телефонували керівнику військового комісаріату. У перших числах березня руйнівна сила з півночі дійшла до Бородянки. Карбон змушений був рятувати сім’ю…

Дорога крізь вогонь

Дружину з дітьми, куму, яка на той час була при надії, Карбон вивіз до родичів на Рівненщину, у невелике містечко Млинів. Але сама дорога на захід була окремим випробуванням.

На дорозі — пекло. Вогонь, вибухи, дим, що заповнював усе довкола. Вони їхали крізь нього, попри плач дітей, попри страх, що, здавалося, заповзав у кожну шпарину салону. Коли родина була в безпеці, Карбон зрозумів, що не має права зупинитися — звернувся до військкомату на Рівненщині і незабаром потрапив до  Тернопільської артбригади.

Тут він помітив ще один символічний збіг: саме ця бригада в той час працювала по напрямку його рідного краю, стримуючи наступ ворога.

— Якраз перед нашим населеним пунктом, перед рідною Майданівкою, окупанти і зупинилися, — каже Карбон. — Ще будучи вдома, я їх бачив.

Він пам’ятає, як неподалік від села згоріла «СОБівка» — пункт управління артилерійським вогнем, (машина старшого офіцера на батареї). Згодом, уже в колективі, почув, як хлопці згадували про той епізод. Так і з’ясувалося, що він, захищаючи Україну, опинився в підрозділі, який фактично стояв за його дім.

Спершу Карбона направили на полігон, де він проходив підготовку впродовж місяця. Після співбесіди отримав посаду старшого техніка роти охорони. Там познайомився з розрахунком і прагнув перейти в бойовий підрозділ. Через пів року таки вдалося — з роти охорони перейшов у батарею, де став головним сержантом.

Побратими — титани

Зараз — навчається, освоює тонкощі артилерійської справи. Веде облік, спілкується з військовослужбовцями, перевіряє боєздатність підрозділу, займається профорієнтацією. Працює тісно з командиром батареї. Про своїх бойових товаришів говорить із захопленням:

— Це настільки професійні хлопці! Командири гармат мають колосальні знання, кожен в розрахунку знає все про роботу команди, зброю, а номери обслуги — це справжні титани. Вони здатні зробити все за кожного, і поряд із ними постійно чомусь вчишся. Не встигаєш озирнутися, як вже опановуєш нове. Мені неймовірно пощастило потрапити в такий колектив.

До речі, позивний «Карбон» з’явився ще в цивільному житті. До війни він працював менеджером у магазині в Бородянці, що належав фірмі з виробництва деревного вугілля. Власник, дізнавшись про його наміри служити, запропонував йому цей позивний, мовляв «Якщо підеш до териконів, нехай тебе там кличуть «Карбон», а ми від себе зробимо все, що треба».

І це не спроста, пояснив нам співрозмовник. Карбон — основна складова вугілля, символізує силу і витривалість — здатність горіти, не згораючи , а терикони, що оточують позиції Донбасу, мовчазно нагадують про випробування, які проходять люди в цій війні, це, наче мітки на карті, що свідчать про важку працю і стійкість.

А  обіцянку виконав — з того часу, як Карбон пішов у військо, допомагав усім, чого тільки потребували хлопці.

Випробування вогнем

Карбон бачив багато. Але є події, що врізаються в пам’ять назавжди.

Влучання. Хлопці блискавично спрацювали. Без команд і зволікань — кожен знав, що робити.

— Сталося найстрашніше — втрата побратима, були жахливі поранення, навіть ампутація, — з болем пригадує, як усе відбулося. — Побігли: того — туди, іншого — туди. За лічені секунди.

Обстріл тривав. Проміжок між прильотами — єдиний шанс врятувати життя, вони не зважали, що ризикують власним.

— Уявіть: вибухи, смерть на відстані кроку, а люди просто роблять свою справу, — продовжує зболено. — Кожен хотів допомогти. Бігли і не відходили, поки всіх не занесли в бліндаж…

Запитуємо про ресурс для відновлення.

— Це люди, з якими ти спілкуєшся, на їх прикладі ти не можеш по іншому: в будь-яку погоду виконують все, — пояснює Карбон. — Вони не зважають на погоду, втому чи обставини — роблять усе, що потрібно. Вони і мотивують ставати кращим.

Найцінніше, на думку співрозмовника, це — вміння зберігати добрий  гумор.

— Ми сміємося дуже часто, — каже. —  Жарти після будь-якої ситуації варті всього. Бо сміх, як і вогонь, гартує.

П’ятнадцять котів

Війна — це не лише вибухи й бої. Це ще й люди, які, попри все, лишаються собою. А поруч із ними — ті, хто розділяє їхні позиції, окраєць хліба й прильоти в окопах.

На одній із позицій жило п’ятнадцять котів. Тварини, як і бійці, звикли до розкладу: якщо передача провізії, значить, буде вечеря. Але після дощу дорога перетворювалася на суцільне в’язке болото.

— Хлопці нам кажуть: «Та не треба їхати, ще застрягнете десь по дорозі», але водій згадав про котів, і вигукнув: «Але ж там п’ятнадцять котів!», — переповідає розмову старший сержант і сміється. — «О, то таки треба їхати», — казали хлопці. І все. Питання закрите. Їдуть. Що буде, те й буде. 15 котів! У підсумку — усе було ідеально.  Їжу передали, хлопці нагодовані, коти теж. А машина… Вся в болоті. Ні дзеркал, ні скла не видно!

Без варіантів

Вдома на Карбона чекають найдорожчі — дружина і двоє діток, 11 і 8 років. Вони люблять, очікують, щодня запитують татка, коли повернеться додому.

Родина вже повернулася в Майданівку. Там були обстріли. Були втрати. Дружинин дядько не встиг добігти до погреба — загинув від прильоту. Після звільнення села вибухи не припинилися, але жити треба далі.

Про початок війни вдома не згадують — для дітей це великий стрес. Вони бачили наслідки обстрілів, але, можливо, добре, що ще малі — легше відволікти, забавити.

— Багато чого освоїла дружина, — з теплом говорить Карбон. — Від найбанальнішого — як вкрутити лампочку — до важких чоловічих обов’язків.

Карбон Дивується, як вона все встигає. І дітей на тренування возить, і вся чоловіча робота лягла на її плечі, і при цьому вона залишається головною розрадою для дітей у цей непростий час.

— Нею я надихаюся так само, як тими людьми, з якими маю честь служити, — додає, пишаючись.

А ще в родині них з’явилася кішка, розповів військовослужбовець. Із символічною кличкою Джавеліна. Дружина взяла її з Бородянки, коли місто звільнили. До того в сім’ї не було жодних тварин.

Наприкінці нашої розмови Карбон бажає всім перемоги. Швидкої, хорошої, остаточної.

— Щоб більше ніхто не помирав.

Пауза. Щем у голосі.

— З нами Бог, — каже, — якщо з нами такі відважні побратими.

Інших варіантів, окрім Перемоги, на думку Карбона, немає.

За службу наш герой нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня, отримав нагороду із рук Президента України.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин

Раніше ми повідомляли: