Цьогоріч Україна відзначає 33-ю річницю проголошення Незалежності, в умовах повномасштабного вторгнення Росії цей день має особливе значення. У спецпроєкті “День Незалежності: світлі люди в темні часи” говорили з істориком, сержантом ЗСУ Володимиром Бірчаком про уроки історії, які змушує засвоїти війна та шлях до Перемоги.

Володимир Бірчак – сержант Збройних сил України, з цивільного життя – історик, архівіст, керівник академічних програм Центру дослідження визвольного руху, редактор Історичної правди.

З літа 2021 року, до повномасштабного вторнення залишалося трохи більше ніж пів року, і ми якраз працювали з Володею в одному документальному проєкті “10 Днів Незалежності”, де я була однією зі сценаристів, а Володя був моїм консультантом і пояснював, що і до чого. Як все відбувалося за останні 100 років в історії України і чому ми саме вибрали цих 10 днів Незалежності, тому що це ті дні, коли за століття українці здобували незалежність, здобували державність, ну але потім щось відбувалося в нашій історії, і здобуття незалежності не закінчилося 91-м роком. І зараз ти, Володю, буквально виборюєш наш 11-й день незалежності. Чи ти, як історик, передчував і знав, що тобі доведеться піти на війну? 

Ну насправді так. Тобто до повномасштабного конфлікту я сам себе готував. І готував своїх рідних і близьких до того, що він, скоріш за все, є невідворотнім. Це не я один, я не є в цьому унікальний, я знаю дуже багато моїх побратимів, які аналізували міжнародну обстановку, які аналізували ті речі, які здійснює “країна 404”, чи можемо її так називати сьогодні, щоб як Вол-де-Морта не проговорювати, що це все веде до повномасштабного конфлікту.

Зрештою, ти дуже влучно згадала про цей документальний серіал, над котрим ми працювали – “10 Днів Незалежності”. І глядачі Еспресо, наскільки я знаю, мали можливість його переглянути.

Його можна досі переглянути на Ютубі

І просто, якщо ми проаналізуємо історію ХХ століття, українського ХХ століття, боротьби українців і України за свою незалежність, ми побачимо, що війна, яка почалась з 14-го року, яку ми зараз називаємо сучасною російсько-українською війною, вона очевидно почалась набагато раніше, ще в XX столітті. І вже такий повномасштабний етап чи повномасштабний цикл, він був невідворотній.

І, можливо, ми десь торкнемося ще цього питання сьогодні в розмові, це дуже важливе питання для розуміння того, що ніколи не можна вірити Росії, ніколи не можна вірити в якісь ефемерні мири чи перемир’я, котрі Росія тобі пропонує, і водночас не можна захоплюватись демократією Росії. Чому я про це говорю? Власне, знову ж таки, проапелюю до нашого серіалу, коли ми готували серію якраз про День незалежності, і згодом про референдум, от був колись такий президент в Російської Федерації, якого звали Борис Єльцин, так, і ним світ захоплювався, бо він демократ і таке інше. Але якщо ми піднімемо пресу того часу, то великий демократ Єльцин на початку 92-го року вже відкрито почав погрожувати державі Україна, що якщо вона не позбудеться ядерного статусу, то він зробить превентивний ядерний удар по Україні. І це 92-й рік. Тобто великий демократ Єльцин погрожує сусідній, вже незалежній державі, що він вдарить ядерною зброєю, якщо та не виконає його забаганок. І це взагалі вся така історія Росії і її відносин з Україною.

Тобто от оцей “fail state”, який існує на північно-східному кордоні з нами – ніколи не змириться з нашою незалежністю, там ніколи не змиряться з нашою самостійністю. Якщо забігати трошки наперед, от ти згадала “11-й день Незалежності”, от власне цей 11-й день Незалежності, він або в нас відбудеться, або, на мою особисту думку, ми перестанемо існувати як такі. Якщо Помаранчева Революція чи Революція Гідності, це були наші “дні незалежності” і наші перемоги. Так, ми очевидно могли програти в них (насправді були різні чинники, які сприяли тому, що ми можемо програти). Але тоді в нас ще була якась перспектива, ну тобто ми можемо там тільки де-юре залишитись Україною, ну і будемо, повторюся, черговим fail state наподобі Білорусі. Яка зі своїм самопроголошеним диктатором зараз от є тим, ким вона є. Але ми тоді перемогли, зараз тут вже не йдеться питання про те, чи ми залишимося Україною якоюсь там ефемерною, насправді тут питання стоїть: чи ми будемо існувати, чи ми не будемо існувати як такі. І тому цей день або відбудеться, і він справді буде Днем Незалежності і Днем нашої Перемоги, або ми перестанемо існувати.

Я от дуже часто аналізую ці речі, які відбувалися в ХХ столітті, я свого часу багато працював в архіві СБУ, на різних посадах, близько шести років. Крайня моя посада: я був заступником директора архіву СБУ, Галузевого державного архіву СБУ. І зараз під час свого лікування, бо я знаходжуся в відпустці за станом здоров’я внаслідок бойової травми, пригадав, що в попередньому житті до повномасштабного вторгнення я був істориком і почав працювати над книжкою зараз.

І знову ж таки перекручую матеріали, які раніше писав, піднімаю нові, піднімаю документи НКВД, МГБ, КГБ. Вони дуже ілюстративні, тому що вони дуже чітко показують, що з нами може бути, якщо ми програємо, а це умовно, як, скажімо, з дієвою армією УНР, чи, як їх називала радянська спецслужба, з петлюрівцями. Це переважна більшість особового складу війська, маю на увазі зараз Збройних сил України будуть фізично ліквідовані, навіть якщо не на полі бою, то згодом вистежені і ліквідовані спецслужбами. Велика частина українців, котрі боролися за незалежність іншими способами не озброєно, я маю на увазі українців в тилу, які допомагають, які волонтерять, які донатять, яким болить Україна. І от вони відповідно, як прихильники, як совєти називали це “українська контрреволюція” (тобто, як прихильники, скажімо, Української народної республіки), вони будуть засуджені, заслані в Сибір. Ну а залишиться та частина колаборантів і та частина почекунів-ждунів, які до сих пір, на жаль, існують в Україні і до сих пір є в різних частинах України. Як тут у Львові, де ми зараз маємо розмову, чи в Одесі, чи в Києві чи в Харкові.

Тобто я не хочу сказати, що в нас перспектива сумна, тому що ми є зараз незалежною країною, яка має доволі сильну і професійну армію, якій допомагає Захід, і ми маємо шанс виграти в цій війні. Тільки для того, щоб ми перемогли в цій війні, ця війна має стати народною, це не має бути війна одиниць, це має бути війна більшості. Коли я говорю про народну війну, тобто це не тільки, що десь там є, знаєш, так як це, на жаль, відбувалося десь в 2016, 17-му, 18-му, коли новини з зони АТО, а потім з зони Операції Об’єднаних Сил, ну вже переходили так на спад, на спад, на спад: “ну десь там є якісь хлопці і дівчата, десь на сході з кимось вони там товчуться, в нас тут окей, в нас тут життя”.

Я нічого не маю проти мирного життя, хоча я і військовий, але мирне життя – це є мирне життя, це є добре. Тому що, власне, ти у відпустку можеш приїхати в мирне місто, де там чекає на тебе твоя дружина, чи твоя кохана, чи твоя мати. І там можна провести тих 10 чи 15 днів відпустки. Але ця війна не має сходити на манівці, і про неї ніколи не варто забувати. В цивільному житті, власне, коли вона буде народною, коли весь народ буде боротися, тоді ми зможемо перемогти.

24 лютого 22-го року, воно виглядало на народну, всі тоді змобілізувалися. Яким був твій день 24 лютого? 

Ой, в мене був дуже кумедний. Я не хочу виглядати клоуном, це, звичайно, був зовсім не кумедний день, але він в мене цікаво почався, тобто я щось передчував. І ми ще ввечері мали нараду з директоркою ЦДВР, мали робити презентацію книжки однієї, я кажу: “Слухай, ну це все гарно, що ми плануємо, але мені здається, що з дня на день почнеться, і мене не буде на цьому заході”. Але мене переконували, що нічого не почнеться, ну окей.

А потім я сів серед ночі доробляти книжку, ми якраз тоді з моєю колегою з Інституту Історії України, Національної академії наук Тетяною Пастушенко, працювали над книжкою про Сирецький табір поліції безпеки ІСД. Це нацистський табір на території Києва, який проіснував з 41 по 43 рік, і де, власне, нацистами було замордовано дуже багато людей. І ми на замовлення університету Єрусалима працювали над збірником документів, це чому я недаремно це згадав, бо Путін нас прийшов “денацифіковувати”, а я сидів, працював над збірником документів про нацистський табір. Ну, я не знаю, чи він знав про це… мабуть, не знав. От і я десь працював, правда, десь до пів четвертої, а потім я просто напросто заснув на комп’ютері. Тобто початок повномасштабного (вторгнення, – Ред.) я проспав, і мене розбудив мій хороший товариш зі Штатів, такий Богдан Гавралюк, він з Організації оборони чотирьох свобід України. І він подзвонив до мене, я сонний підняв трубку, кажу: “Що сталося?”. Він каже: “У вас війна”, – кажу – “я або сплю, або щось мені здається…” Він каже: “Війна, в новини зайди”.

Так, я тоді зайшов на Укрправду, побачив, що справді почалось повномасштабне вторгнення, ну а потім все закрутилося: військомат, не військомат, Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки – ТЦК, відомий більше. Розподілення, перший місяць – це оборона Тернопільського аеропорту, я був у розрахунку, зенітки, банально кажучи, щоб не називати повну назву. Після того – це рота контрдиверсійної боротьби, згодом рота розвідки, ну і потім вже з літа 22-го року – це безпосередня участь на лінії бойового зіткнення, це Донбас, північ Донбасу, Ізюмський напрямок, згодом південь Харківщини, потім Харківський контрнаступ, потім Куп’янськ. Ну і тепер Сумщина.

Ти зараз на відновленні? Відновлення після поранення? 

Бойова травма. Так, ну, воно називається бойова травма, та якось так. Ну, ми любимо жартувати з побратимами: якось так сталося, стрибнув і зламав коліно. Ну таке буває.

Просто так стрибав, чи все-таки рятував своє життя?

Ми проводили заходи з мінування позицій, і, на жаль, ми були, можна сленг використовувати? Нас спалила орківська зала, ну це такий їхній дрон-розвідник, і після того коли вони нас побачили, з їхньої території пішов мінометний обстріл. Треба було терміново зайняти положення нижче землі. Є таке положення “нижче землі”. Ну і я був у всій амуніції, невдало стрибнув десь з висоти 3 м, ну і так вийшло, таке буває.

Ця травма – це перша якась травма? 

Це вже вдруге, і все мені везе на міни, все ті самі 82-і, бо під Куп’янськом тоже була 82-а, але вона вдарила в стіну бліндажа в мене над головою, там тоже було, ну таке, царапини, як хлопці кажуть.

Хлопці, які з тобою, чи було в когось із них до тебе запитання, або таке запитання з претензією, як до історика, мовляв, якщо ти знав, що буде війна, чого ж ти не попереджав, або чого ви, історики, не попереджали всіх нас?

Ні, ну ми попереджали, ну правда, я навіть можу статті скинути, де ми про це попереджали. Ні, хлопці такого не питалися. Я зараз не відкрию якогось великого секрету, тут є, як і в українському суспільстві, я це бачу, так і серед моїх побратимів і посестер, певне питання до влади. Тобто що певний період це йшло по принципу, як цей голлівудський фільм з Лео Ді Капріо Don’t Look Up (“Не дивись вгору”, – Ред). Це була небезпечна тактика, справді, багато хто не вірив, що відбудеться. Ну але все вказувало на те, і наші західні партнери вказували на те. В хлопців таких запитань немає. Ми там, коли в когось є час і настрій, про інші історичні питання говоримо.

Що цікавить людей, які з тобою в окопі, які з тобою плече до плеча, але вони не мають історичної освіти, що їх цікавить з історії України?

Хтось цікавиться, ну зі мною, власне побратим воює в одному взводі, він історик і закінчував той самий факультет, що і я. Ну тобто ми з ним як іноді зчіпляємось язиками, то довго можна говорити, але не тільки про історію – і про міжнародні відносини і про інше.

Воно залежить, хто який запит має. В мене мій взводний, він цікавиться історією, і коли в нас більш-менш тихо було на позиціях, під Куп’янськом це завжди порівняно більш-менш тихо. Але коли можна було на СП трошки собі поговорити, то він вічно запитувався: а розкажи мені про те, а розкажи про се. А потім навіть командиру відділення казав: “так, я не зрозумів, а чому в мене нічне чергування не разом з Клапом, каже, чого ти мене перемістив (в мене позивний Клап)?”. Каже, чого ти мене перемістив, ми з Клапом вночі про історію говоримо, а ти мене перемістив, каже ні-ні, вертай мене на чергування разом з ним. Ну навіть такі, різні є історії.

Є в хлопців запит на це, і тут, можливо, я навіть скажу більше про всю структуру ЗСУ, що запит на це є. Коли хтось з хлопців цікавиться історію, просить щось більше пояснити. І другий момент: ти от згадувала, що в 2022-му була народна війна. Справді, коли я прийшов після військкомату 24-го числа (я довго проходив військово-лікарські комісії) на наступний день на розподілення в бригаду, я побачив як просто-напросто двері ТЦК ломляться від добровольців. І тоді в мене настав дуже великий спокій. Тобто я побачив: ага, якщо така кількість, значить, вистоїмо.

Я знаю по інших своїх друзях, які і в Києві були, коли вони побачили кількість людей, яка пішла (від айтішників, бізнесменів, мільйонерів – до простих хлопців з Борщагівки чи з Троєщини), то також якийсь своєрідний спокій настав. Ну хоча вони (росіяни, – ред) підходили вже доволі близько (і Ворзель, Ірпінь, згодом Буча близька тобі, чи Мощун чи інші), але певний спокій через це був. І до чого я це веду зараз: тоді були добровольці, люди, які мали дуже чітку аргументацію: чому, навіщо і для чого, маючи при тому сім’ї, маючи по троє неповнолітніх дітей. Зі мною кілька побратимів таких служать, які до сих пір, маючи всі підстави для звільнення, все рівно продовжують служити вже 2,5 роки.

Зараз проводиться мобілізація, чи це потрібно? Очевидно так, чи морально-вольова от така аргументація перед самим собою, чи вона перевищує ту, яка була в 22-му – я думаю ні, я думаю, вона навіть є трошки більш нижчою. Тому от питання історії потрібно піднімати, потрібно піднімати з особовим складом. Це мають проводити підрозділи морально-психологічного забезпечення. Ми маємо дуже класні приклади такого, ми маємо для прикладу 3-ю штурмову бригаду, де працює також наш колега історик Олександр Алфьоров. Він якраз займається морально-психологічним забезпеченням. Знаю приклади бригад, які зараз впроваджують такі підрозділи в себе. Тобто такі підрозділи є, але вони не розвинуті, тобто вони є по внутрішніх інструкціях ЗСУ, але вони не розвинуті до того масштабу, до якого би мали. Тобто з особовим складом потрібно говорити, чому ця війна почалась не 24 лютого. Я завжди виправляю співрозмовника, ну в тебе мабуть також таке бувало. “От коли почалась війна?” – Кажу, друзі, ця війна почалась 20 лютого на Майдані 2014-го року, з розстрілу Небесної сотні, а не 24 лютого 22-го року, так.

Ну якщо ми глянемо глибше, то ця війна, як каже наш колега Володя Вятрович, наша столітня війна, почалася ще на початку минулого століття. Почалася просто-напросто з того, що таке утворення як Українська Народна Республіка, це вже власне наша, справді, українська держава. Якщо дивитись з історичної точки зору і ми говоримо про козаччину, то так, це українські національні утворення, але все-таки вони вважаються протодержавами, а УНР – це ми маємо вже всю державу зі всіма її атрибутами, то вона просто поперек горла стояла, як і білим, так і червоним, “оркам”, так.

Вона проіснувала недовго, ця Українська держава тодішня, і проіснувала, кілька чинників було, по-перше, були якісь розбіжності в керівництві, одні туди тягнули, другі сюди, а по-друге, люди самі не дуже захотіли йти і воювати, бо не розуміли, за що вони воюють. Ми все одно час від часу проводимо якісь історичні паралелі, в тебе є відчуття, що воно десь перегукується, чим ми зараз відрізняємося, можливо ми зробили якусь роботу над помилками?

Я думаю, що так. Я взагалі такий затятий оптиміст, і думаю, і бачу, і знаю, і вірю в те, що роботу над помилками ми зробили. Перший момент, котрого не мала УНР, маємо ми – це підтримка Заходу. УНР цього не мала. Вони насправді були самі. І це було дуже складно, якщо ми візьмемо ту саму Антанту, тобто Францію і Велику Британію, вони підтримували білогвардійців, якщо Денікін хотів захоплювати Київ, бо він пояснював своїм союзникам, що Київ – це місто російської імперії, ну вони казали, ну окей, ну типу, добре. Зараз ми маємо підтримку Заходу. Два – ми маємо, справді, сильне військо. Ми маємо Збройні сили України, не тільки Збройні сили України, я не хочу образити своїх побратимів і посестер Сил оборони України – це і Нацгвардія, і Державна прикордонна служба, і Служба безпеки України, Нацполіція.

Ми маємо справді сильні Сили оборони України, справді сильні, озброєні якісно. Можливо, там не у всіх підрозділах до кінця, але зрештою робота над цим іде. Ми маємо в переважній більшості, я не буду говорити про 100%, усвідомлення населення про те, що ми є українці, в нас є держава Україна. І от до цих “орків”, вони тут не хочуть їх бачити, чути, не потрібно їхньої історії, культури. Ще можемо про це поговорити, бо не всі, на жаль, поки аж так в цьому переконані, але ми маємо дуже багато виграшних речей: сильне військо, усвідомлення українців, що вони є українці, їм потрібна ця держава, і ми маємо підтримку заходу. На жаль, в УНР цього всього не було. Тобто там справді, там дуже добре працювала пропаганда більшовиків – влада була розділена. Згадаємо як Винниченко: то втікав, то вертався до Києва, вже потім, коли січові стрільці Коновальця Полтаву відстояли, він таки залишився в Києві. Але перед тим кільканадцять разів хотів тікати і чемодан пакував, були такі речі.

Зараз ми маємо набагато більше перспектив і набагато більше можливостей – відстояти свою державу і своє право на існування.

Якщо загуглити ім’я Володимир Бірчак, то дає таку інформацію: народження в 1881 році, ти – український письменник, літературознавець, вояк українських січових стрільців.

Це родич, далекий родич, я досліджував його біографію, в мене є архівно-слідча справа, бо він свого часу був затриманий в Празі, потім ув’язнений НКВД. В нас з ним, окрім того, що ми родичі, є кілька спільних речей: він в УСС, а я – вояк Збройних сил України, двох формацій, які боряться за волю і незалежність України. Він, як і я, колись був археологом, щоправда, крутіший археолог, ніж я. Хоча я також займався археологією. Ну, я не письменник, я, власне, історик, хоча він також історик. А ще в нас вуха однакові.

У нього все-таки життя закінчилося трагічно, тобто і тут москальський чобіт потоптався і скоротив життя людини, яка могла щось зробити для цієї країни. Я дуже хочу, щоб тобі вдалося зреалізувати всі ті плани, які ти ще маєш, я знаю, що ти хочеш, що ти зараз дописуєш цю книгу. Про що вона буде, анонсуй.

Це історії з архіву КГБ, тобто це українське ХХ століття, і воно…

Це те, чого ми не знаємо, це те, що ми дуже погано знаємо?

Можливо так, тобто це від того, як українські націоналісти співпрацювали з британською спецслужбою Мі-6, проходили вишколи спецназу і їх закидували на десантних літаках на території України (можливо про це хтось мало знає) – до участі євреїв в українській повстанській армії, так що один з них був фактично політичним консультантом головного командира УПА. І багато таких речей, про які ми або недостатньо, або мало знаємо.

Чи можна вже говорити про якісь плани, коли ця книга з’явиться? 

Я думаю, ще зарано. Все залежатиме від того, наскільки я швидко буду працювати у відпустці за станом здоров’я, у якій я зараз знаходжуся.

А коли відпустка завершиться?

У вересні.

І далі що?

Назад.

Фронт?

Фронт.

Довідково: Спецпроєкт “День Незалежності: світлі люди в темні часи” – це спеціальний медіамарафон до Дня Незалежності України, присвячений людям, які не лише надихають українців своїм прикладом, але й активно борються за незалежність країни на фронті, в культурній, волонтерській, дипломатичній та інших сферах життя. Проєкт висвітлює історії тих, хто своїми щоденними діями та незламним духом наближає перемогу України.