Микола Шпаковський — поет, музикант, оператор тернопільських телеканалів ІНТБ та Тернопіль 1. Автор збірки «Шафа шамана» та співавтор двох книжок оповідань «Сільські вісті» й «Сільські двісті». Учасник багатьох поетично-музичних проєктів в Любліні, Тернополі та Львові. Лауреат ІІІ Літературної Премії (2008 рік, вид. «Смолоскип», Київ), номінант-переможець Міжнародного Кінофестивалю «Куб» (2008 рік, Івано-Франківськ), лауреат ІІ Літературної Премії ім. Богдана-Ігоря Антонича (2008 рік, вид. «Каменяр», Львів).

Був координатором і тренером молодіжної програми мультимедійної журналістики Фундації Нові Медіа (Варшава) в Україні — інтеграційні українсько-польсько-білоруські проєкти у сфері громадянської журналістики та застосування нових технологій.

Зараз Микола — військовослужбовець 420-го окремого стрілецького батальйону 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили про тил і фронт, про те, як Миколі вдалось у війську продовжити роботу оператором і про роль літератури на війні.

— Миколо, минулих шість років ти був оператором на тернопільському телебаченні. До того активніше займався творчістю, писав вірші та музику. Знаю, що в Тернополі ти з однодумцями реалізовував ініціативу «Поети мобілізуються» — ви збирали кошти для військових ще під час АТО і нагадували людям про війну задовго до повномасштабного вторгнення. Тепер чимало поетів і письменників мобілізувалися буквально, серед них і ти. Як ти потрапив у військо?

— Мене мобілізували весною цього року. Я був готовий. Ти їдеш на роботу маршруткою чи тролейбусом один серед жінок, дітей і кількох старших чоловіків. Один такий хлопець — придатний дуже (сміється — авт.). Я був готовий, що рано чи пізно це станеться, і якраз почав шукати частину, де міг би якісь конкретні функції виконувати, але і хотів вдома ще набутися. Тобто я собі думав, поки не вручать повістку, поки не завезуть бусом (сміється — авт.), то я ще буду вдома. От цей день і настав.

За місяць до мобілізації я спілкувався з другом з 67-ї ОМБР (ДУК) і питав про роботу відеооператора. Був налаштований на те, щоби знімати історії військових, оскільки весь час від початку повномасштабної ми на ТБ постійно висвітлювали такі теми. Мені це подобалось, були мотиваційні речі, щоб кожен насправді робив те, що може робити для війська чи у війську — добре виконувати свою роботу задля нашої перемоги.  Спочатку я сподівався, що мене скерують якраз у ту бригаду, про яку я говорив з другом, але вийшло не так. Я не в 67-й, а в 68-й окремій єгерській бригаді — на одну цифру не зійшлось (сміється — авт.), але вийшло на добре.

Коли я був в коридорі в ТЦК, то хтось із майорів зайшов і спитався: тут всі мобілізовані чи є ще добровольці? Я такий думаю, щоб скорше чергу пройти, скажу, що я. І він мене так попри чергу повів — файно, думаю, скорше пройду. Пройшов. Виявилось, що я по ВЛК обмежено придатний — у мене астма, сколіоз/кіфоз, виявили остеохондроз. І я був вписаний як обмежено придатний — для служби в ТЦК СП та в забезпеченні. В таких структурах, ніби тилових, але коли проходив ВЛК вже в батальйоні, то виявилось, що вже здоровий. Сюди легше попасти, ніж звідси вибратись (сміється — авт.).

— А чим саме ти займаєшся в бригаді?

— Мене взяли в бойовий батальйон. Я в принципі сам напросився, попри стан здоров’я. Як тільки потрапив в 420-й окремий стрілецький батальйон, то сказав, що працював на телебаченні. Власне, завдяки цьому я вмію знімати, опрацьовувати інформацію. Мене брали й за опрацювання документів, актів про списання майна, таке всіляке. Але останнім часом якраз знімаю історії бійців, займаюся фільмуванням життя бригади і дуже радий, що так все склалося. Мої роботи можна побачити на сторінці батальйону у Facebook та віднедавна на сторінці бригади. До речі, нещодавно як відеооператор долучився до зйомок наших дівчат і хлопців у кліпі.

— Чим відрізняється твоя робота зараз від роботи на телебаченні? На скільки складніше працювати?

— Головна відмінність в тому, що після роботи я завжди поспішав додому, а зараз додому не так близько. Важче, мабуть, в тому плані, що близькість до фронту не надто радісна, коли часто щось неподалік прилітає, і розумію, що наступне влучання може бути саме в моєму напрямку.

Я б не сказав, що сама робота складніша для мене, вона цікавіша — коли ти одночасно відеооператор, журналіст, монтажер, а часто й смм-ник. На телебаченні над сюжетом працювала команда, а тут, в батальйоні, я сам мав підготуватися до інтерв’ю, до запису. Монтував теж сам, хоч до цього не вмів. Є всілякі уроки онлайн безплатно і англійська теж автоматично підтягується в таких уроках. Зараз мене відрядили з батальйону у бригаду, то тут вже теж маю команду фахівців, з якими можна порадитися. Завдання вимагають постійного зосередження, постійно моніторю новини, щоб розуміти актуальну воєнну ситуацію. А щодо розмов, то інтерв’ю тут часто вдаються по-своєму вільними — коли людина розговорюється, то може сама класно сформулювати свій меседж, своє послання.

— Як ти розговорюєш співрозмовників? Які теми переважають? Ти як психолог за освітою, мабуть, розумієш що варто/не варто запитувати. Як комунікуєш болючі теми?

— Насамперед мене цікавить мотивація людини, з якою спілкуюся: ким була, чим займалася, чому тут. Тут усі справжні, й ніхто обманювати не буде, бо всі ми тут на місці відчуваємо гостроту життя і смерті, стаємо спорідненими, побратимами. Якщо військовий має бажання виговоритись — це добре, але переважно це настільки особисте, що я не можу всього транслювати комусь далі. На війні ми часто прощаємось із рідними людьми, це болюча тема. Гадаю, краще не випитувати надто детально.

— Що ти найчастіше запитуєш і яке питання поставив би собі?

—  Чого бракує для перемоги? Що я можу зробити для перемоги? Це ніби й дуже широке питання, але воно і конкретне.

— А як би ти відповів?

— Відповів би так, як багато хлопців відповідають: працювати 24/7. І постійно вдосконалюватись.

Я вже на плаву зі всіма, і це класно, якщо ти повністю залучений і виконуєш свої функції максимально добре.

— Раніше ти працював у польсько-українському проєкті, в межах якого фахівці навчали школярів і студентів медіаграмотності. Це актуально і зараз, адже нерідко українці “ведуться” на російське ІПСО, фейки. Якісних медіа, які б були об’єктивними, в нас насправді не так багато. Чи помічаєш, що наше суспільство зараз більше аналізує/фільтрує інформацію чи навпаки?

— На жаль, не можу стверджувати, що українці вже добре орієнтуються в інфополі. Суспільству згодовують надто незбалансовану інформацію про стан війни, зокрема і в рамках телемарафону. Я не в курсі, скільки відсотків людей, але якщо постійно це дивитися, то можна й самому на це повестися. Тут важливо, аби з молоддю працювали і вчителі, і батьки, щоб зрозуміло пояснювали меседжі, які спрямовані на емоційний стан, щоб піддавали критичному аналізу будь-які ІПСОшні новини, особливо з телеграм-каналів. Буває смішно, коли старші люди поширюють фейкові новини із фейкових фб-сторінок про одруження військових чи якісь спеціальні молитви. Тому важливо їм пояснювати, як відрізняти маніпуляцію від правди. Бо якщо просто залишатися осторонь — тоді більше роботи буде пізніше в тієї ж кіберполіції.

— Чи підтримуєш зв’язок з іноземними колегами з білорусі та з Польщі, з якими працював у вищезгаданому проєкті? Як вони реагують на війну в Україні?

— Друзі-поляки часто цікавляться, як ми, постійно тримають руку на пульсі, вони дуже переживають за нас і наше майбутнє. З білорусами відносини не такі близькі, але навіть до війни вони були дещо відстороненими.

— Які люди зараз поруч з тобою? Чи помічаєш  різницю або, можливо, її нема — в людях, наприклад, в тилу і в безпосередній близькості до фронту?

— Насправді часто хлопців записую тут і з багатьма здружився. На жаль, не всі вони живі вже на цей момент. Скажу, що з багатьма з них погоджуюсь у тому, що люди в тилу, які не втратили нікого або ті, кому якось вдалось виїхати з країни і забезпечити своє життя відносним спокоєм, воно виглядає так, ніби їм байдуже на війну, на Україну, на наші цінності. А ті, які відчули втрати близьких або пережили інші жахливі речі, максимально залучені — допомагають армії або самі воюють. Тобто в багатьох воюють друзі, свого часу і я помагав, збирав, і тепер — я тут.

Але, звичайно, і в тилу чи за кордоном є щирі люди, які нас справді підтримують, нам довіряють, за нас моляться. Є незнайомі, які дуже допомагають, зокрема нам придбали мавіки люди зі США та українська діаспора в Данії.

У цьому контексті треба звернути увагу й на фінансові можливості. У США, наприклад, зарплати вищі, вони можуть щось відкласти й передати на допомогу війську.  А в нас з цими цінами на тарифи, комунальні платежі, людям, а особливо тим, хто має сім’ї, не так просто щось відкласти.Щодалі, тим важче закривати збори. Часто ми, військові, оплачуємо левову суму і навіть іншим підрозділам. Бачимо, що там хтось із друзів/знайомих служить, і ми якось кожен окремо долучаємося.

— Зрозуміло, що у війську в людини змінюються пріоритети. Головне — зберегти життя і здоров’я, своє і побратимів. В чому ти знаходиш мотивацію, що слугує підтримкою?

— Для мене насправді честь бути якраз в цій єгерській бригаді. Тут свого часу воював Олег Барна. (Олег Барна — уродженець Тернопільщини, громадсько-політичний діяч, правозахисник, педагог, народний депутат України VIII скликання, учасник російсько-української війни. Загинув 17 квітня 2023 року від поранення під час штурму позицій ворога — авт.). Для мене це важлива людина — він ніколи не відступався, міг не йти на фронт, але пішов і був до кінця міцним у своїх переконаннях, в тому, що він робить.

Мотивують люди. Я ж записую інтерв’ю, багато спілкуюсь з хлопцями. Для того, щоб записати, мусиш і розговоритися, дізнатися трохи більше, поцікавитися їхнім життям. Поруч люди дуже різні й однаково достойні. Мають по кілька освіт, свої хобі, наприклад, малювання чи зовсім інші речі, мають сім’ї, сумують за домом.

Це люди, які в житті щось робили цінне. Щось знали, вміли, заробляли гроші, утримували сім’ю. І ніщо їм не заважало. Наприклад, вчитель, один з тих, кого я записував, мав бронь і міг би не йти. Але він пішов в АТО, ще в 14-му чи в 15-му році, і зараз теж доєднався під час вже повномасштабки. В таких людей я можу постійно чогось вчитися. Особливо витримки.

— Мабуть, додає сил і спілкування з рідними? Хоч на відстані, це, мабуть, непросто.

— Так, основною радістю для мене, звичайно, є сім’я. Дружині спочатку було важко, але вона розуміла. Ми ще до мобілізації говорили, що треба готуватися, що воно так просто не пройде. В Юлі в родині були воїни УПА. Її двоюрідний брат зараз на війні, моїх кілька друзів теж воюють, я не думав про те, щоби десь ховатися чи не виходити на роботу, дивитися за ТГ-каналами, коли ліпше пересидіти.

Ще на початку повномасштабки, мені один із польських друзів запропонував роботу в Польщі, у Варшаві на телебаченні. Він дуже переживав за нашу сім’ю. Каже: ти — поет, музикант, творча особистість. Ви маєте з України виїхати, вам того не треба, це ж війна. А я йому говорю: ми не можемо втекти, нема куди, ми на своїй землі. Моя жінка тоді була вагітна на другому місяці й вона сама не збиралася виїжджати.

Нашому синочку Ромчику в жовтні буде 2 роки. Росте. От скільки часу вже минуло, від березня, і я бачу, як він стає класною такою дитиною, цікавий такий.

Спілкуємося телефоном кожного дня і якось підтримуємо зв’язок, і я стараюся щось йому сказати добре — щоби слухав маму, бабусю, щоб добре їв, добре спав. Але й так бачу, що йому нічо’ не бракує (сміється — авт.), і чекаю моменту зустрічі, коли вже нагуляємось.

— А якщо говорити про побут, то чого тобі в війську бракує найбільше? На що звертаєш увагу?

— В першу чергу, якщо є можливість добре поїсти і поспати, то — ок. Але є й інші банальні речі. Я, наприклад, люблю, щоб було все чисто. Беру мітлу чи мокру шмату, позамітаю, помию, поскладаю щось.

Організувати свій простір так, щоб він хоч трохи нагадував дім. Повністю не вийде, але щоб хоч трохи нагадувало якийсь затишок.

— Що найскладніше емоційно?

— Крім того, що бути далеко від сім’ї, це втрачати тих хлопців, з якими ти здружився або тих, кого записував. Почав з людиною спілкуватися, дізнаватися, говорили про якісь такі дружні речі, про свої сім’ї, а потім дізнаєшся, що тієї людини вже нема. Говорили з одним чоловіком про дітей, наші діти фактичного одного віку, а за якийсь час мені передали, що він загинув. Коли ти людину знаєш буквально годину, але він тобі розповів свою історію, ти його почав поважати й готовий був з ним підтримувати зв’язок, спілкуватися, а тут таке. Чи та смілива людина, яка вернулася з Польщі, з заробітків і пішла на війну, молодий чоловік, 26 років, загинув. Цю реальність війни дуже важко сприймати.

Коли буває неспокійно і важко, я собі наспівую приспів зі своєї пісні, яку написав ще у 2015-му році:

— Ти нещодавно опублікував вірш у соцмережі. Якої ти чекав реакції?

— З ТЦК зараз пов’язані дуже багато речей, які негативно впливають на військових. Я ще такого досвіду не маю, але хлопці жалілися, що ти приїжджаєш додому в військовій формі, від тебе втікають, переходять на інший бік вулиці. Чи доводиться, наприклад, зупиняти машину годинами, бо люди побоюються, що їх десь загребуть в армію. Це негативні речі, змішали багато непотрібного. Тобто чи суспільство взагалі готове сприймати військових як повноцінних його учасників? Бояться ТЦК чи зневажають військових? Чи це десь почуття провини? Розумію, бо теж мав таку проблему з почуттям провини: той друг воює, той воює, а я — що? Я ж чоловік, я ж не можу так. Хоч чимось, але можу долучитися до армійської справи. Тут же є багато процесів. Необов’язково, якщо ти військовий, то відразу з автоматом. Хтось до війни навчився літати на дроні, і тут він якраз оператор аеророзвідки. Тобто людина, яка  готувала себе до війська, знаходить себе і тут. Просто ти мусиш про себе сам сказати, що ти вмієш і, якщо пощастить з командуванням, як мені у 68-й бригаді (сміється — авт.), то, власне, може, тобі й вдасться робити ту роботу, на яку ти орієнтувався.

А от повертаючись до теми суспільства, то у всякому разі є такі побоювання, що коли ми вертаємось, то автоматично якісь контужені чи не до кінця адекватні, що нас треба якось набік відсунути.

Щоб не морозився ніхто від військових, навіть з умовно-об’єктивних причин, коли хтось думає, що це — ТЦК.

Не варто перекладати на військових відповідальність за контроль діяльності органів місцевого самоврядування. Говорять, що військові повернуться з війни — наведуть порядок. То не до кінця правда. Переважно військові, коли повертаються, хочуть спокою, побути зі своїми рідними, зайнятись своїми справами. Є звісно, інші, які обов’язково мають піти в політику і допомогти суспільству, наприклад, боротися з корупцією і зробити це остаточно. Є речі, які нас просто дуже дратують, особливо — корупція. Часто волонтери збирають гроші, по копійці вишкрібають, щоб допомогти армії, а на місцях влада гроші собі списує, додає премії. Коли я працював на телебаченні, ми виїжджали десь в районні центри, наприклад, і висвітлювали якраз такі випадки. Це не чесно, виписувати собі якісь додаткові кошти, коли ти для війська дав  крихти, що тобі вже не треба.

А ще — люди мають можливість підучити українську мову. Тут, на фронті, ми спілкуємося, і навіть ті, хто з русифікованих областей, намагаються розмовляти українською. Хотілось би, щоб так було і в тилу. Люди на місцях повинні зайнятися культурними, просвітницькими ініціативами, щоб ми мали куди вертатись.

Бо ми на війні для того, щоб покращити стан нашої держави, щоб вона розвивалася, а не для того, що поки ми тут вмираємо, хтось з бронню сидить на місці та продовжує красти гроші з бюджетів.

— Минулих кілька років ти не дуже активно займався творчістю. З чим це пов’язано?

— Справді давно нічого не писав. Під час повномасштабної мене якось трошки заклинило. Постійний стрес. Важко писати щось красиве, коли бачиш, що у твоїй країні відбуваються страшні речі. Я вже на той момент одружився, дитина народилася. Часом зараз щось вдається написати, але це йде важко, не так, як раніше.

У моєму випадку творчість вимагає спокою, часу і відчуття ґрунту. Але коли постійно працюєш — часу й спокою не так і багато. Маю надію, що згодом все врівноважиться, це було б чудово мати час на читання книжок чи пісень під гітару десь у горах.

— У тебе наразі видана одна поетична збірка. Ти кажеш, що зараз складно писати, та все ж чи є матеріал на наступну, або розумієш, що таки повернешся до активної творчості?

— Матеріалу достатньо для видання другої збірки. Проте останніми роками я сконцентрований на інших моментах — мені важливі історії інших людей. Людей, які мене надихають.

— Якби ти зараз продовжував писати оповідання для циклу «Сільські вісті» /«Сільські двісті», то які там були б персонажі?

— Однозначно звичайні люди, героїчні та мудрі, ті, з якими я тут часто зустрічаюся. Віддані своїй справі, які рятують комусь життя, які зуміли побороти свій страх і часто із гумором сприймають щоденні виклики. Вони не виглядають як яскраві супергерої, бо переважно невиспані та втомлені, але беруть на себе відповідальність за своє життя і життя інших, розуміючи, що подолати ворога можна лише злагоджено і разом. Першочергово героєм був би хтось із піхоти, медиків, дронарів та розвідників.

— Якою, на твою думку, зараз є сучасна українська література/поезія? Що вона може? Які функції має виконувати?

— Література має постійно вдосконалюватися, оживати по-новому, проте, на жаль, багато прекрасних творчих людей, які її творили вже загинули під час цієї війни, і це дуже сумно. Це війна, зокрема, і за культуру, мову, духовність. Якщо суспільство цього не зрозуміє вповні та відгородиться — воно приречене на споживання попси та вторинності.

Думаю, що у мистецтві на війні важливим є почуття гумору, воно відволікає та розвантажує мозок від постійної жорстокої напруги. Написання віршів, малювання, фотографування чи будь-що інше пов’язане з фокусуванням на об’єкті роздумів, має і психотерапевтичну функцію, адже допомагає знаходити кольори, яких на війні несамовито бракує. Натомість це рятує від втрати людяності, від озвіріння.

—  Чи маєш ти час/натхнення/можливість читати чи про таке взагалі не йдеться?

— Насправді в мене нема часу, але я б радив читати книжки тих поетів чи письменників, які зараз на війні чи повернулись із фронту додому. Думаю, список досить великий. Я книжки хоч і не читаю зараз, але стежу за такими людьми в соцмережах.

— Банальне питання: твої плани на найближчу відпустку?

— Як буду у відпустці, то хотів би дуже зробити те, що люблю. Дуже сумую за музикою, за виступами, за такою творчою атмосферою. І друзі, які в Тернополі, пообіцяли, що ми організуємо концерт. Є хлопці музиканти, які готові виступити зі мною. Ну, я не знаю ще коли саме — може, вересень чи жовтень. Я б хотів виступити й думаю це буде збір. Можливо, на реабілітацію когось з поранених або й на Мавік.

— Що будете грати?

— Думаю, авторські пісні мої. Щось придумаємо. З останніх, бо вони близькі до моїх теперішніх відчуттів.

Про проєкт:

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).