Захисник з Тернополя переніс шість сепсисів і довів, що неможливе можливе

Два місяці тому Олександр Безверхній повернувся зі Сполучених Штатів, де проходив протезування. Зараз він продовжує працювати над поверненням до звичного життя. Хоча лікарі шансів практично не давали.

Від евакуатора поранених до пораненого

Родина Безверхніх переїхала в Тернопіль із Херсонщини у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна. Через рік Олександр пішов на фронт. У нього був оперативний резерв, перша черга мобілізації.

Чоловік раніше служив на строковій службі, тож багато його товаришів теж пішли на війну. Олександр ніс службу в 214-му окремому штурмовому батальйоні. Його завдання – евакуювати поранених з найнебезпечніших точок.

Під час чергового завдання життя розділилось на до і після. Спочатку вдвох тягнули пораненого, потім зрозуміли, що не витягнуть. Викликали на допомогу ще двох хлопців. Їх помітили і накрив мінометний обстріл.

Коли лікарі радили йти молитися

Усі четверо стали трьохсотими. Олександру повезло найменше – він отримав надважкі поранення. Постраждала вся нижня частина тіла, почалася масивна кровотеча. Настапні казали, що без варіантів везти далі.

Поки довезли до Дніпра, влили більше восьми літрів крові. Там провели ампутацію кінцівок, бо іншого виходу не було. Треба було прибирати джерело інфекції, та й кінцівки все одно не працювали б.

Дружина Юлія дізналася про поранення, коли Олександр уже був у Дніпрі. Хірург сказав їй, що шанс на виживання дуже мізерний. Коли вона запитала, чим можуть допомогти, почула: “На території є храм, ідіть моліться”.

Шість сепсисів та 194 операції

Згодом Олександра перевели до однієї зі столичних лікарень. За весь період лікування чоловік переніс шість сепсисів та 194 операції. Втручання проводили майже кожні два дні.

Ліки, які були потрібні, волонтери передавали з-за кордону. Олександр провів шість місяців на животі. Не на спину, не на візок. На двір його вивозили на каталці.

Уражена ділянка вся в рубцях і швах. Все стягує, сковує рухи. Суглоби атрофувалися, бо рік не могли з ними працювати через купу операцій. Проте лікарі, родина, волонтери та сам Олександр докладали неймовірних зусиль.

Коли українські протезисти відмовили

Стан вдалося стабілізувати, і подружжя почало думати про протезування. Коли запрошували протезистів в лікарню, щоб оглянули Олександра, відповідь була однаковою. Це нереально, він не зможе ходити, ми не готові братися за такі кейси.

Потім вийшли на протезиста Якова. Він українець, але вже більше двадцяти років протезує в Штатах. У них є фонд Protest Foundation, який протезує дітей, цивільних і військових.

Олександр сказав Якову: “Я не можу сидіти”. А той відповів: “Мені не потрібно, щоб ти сидів. Мені потрібно, щоб ти ходив”. У червні подружжя вирушило до США.

Керувати машиною і забрати доньку з садка

Ходити на протезах було важко. Надихали приклади інших та підтримка сім’ї. Зараз Олександр ходить на стабілізаторах по квартирі й на вулиці. Їздить за кермом із підручним керуванням газ-тормоз.

Це була одна з головних проблем для нього. Олександр все життя за кермом, тож переобладнання машини відкрило нові можливості. Його великий досвід водіння, включно з екстремальним у бойових діях, допоміг швидко адаптуватися.

Нещодавно Олександр здійснив мрію своєї доньки Ніколь. Забрав її з дитячого садка. Дівчинка півтора роки не бачила батька, тож зараз проводить з ним багато часу.

П’ятирічна помічниця

Ніколь грається з татом, допомагає виконувати різні вправи для підтримання форми. Вона була щаслива, коли побачила батька біля садка. Такий сюрприз їй дуже сподобався.

П’ятирічна дівчинка навіть допомагала збирати кошти на протезування. Усі подаровані гроші відкладала в скарбничку. Каже, дуже багато грошей назбирала, копійка тепер важка.

Ніколь любить тата, бо він захищав Україну. Ці прості дитячі слова показують, заради чого варто боротися. Попереду в Олександра ще тривалий шлях реабілітації, але головне – не здаватися і рухатися далі.