25-річний старший лейтенант Владислав Івахов воював із рашистами ще до повномасштабного вторгнення окупантів. Потім офіцер із позивним “Бостон” обороняв “Азовсталь” у місті Маріуполь. Пройшов пекло полону. А після лікування та відновлення повернувся на військову службу у Яворівський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки Львівського ОТЦК та СП.

А ще зовсім недавно незламний оборонець України уперше став батьком!

Народився “Бостон” у Сумській області, але фактично все своє свідоме життя прожив у місті Яворові на Львівщині. Вибір стати кадровим офіцером визначив родовід Владислава Івахова: від прадіда по батьківській лінії всі в нього – військові, а батько й на даний час офіцер Збройних Сил України. Мама також свого часу служила в ЗСУ.

Тож рішення було усвідомленим. Тим паче, що вже тривали бойові дії російсько-української війни… Владислав вступив до Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного і закінчив її в 2021 році за спеціалізацією “Управління діями підрозділів артилерійської розвідки”.

Який час молодий офіцер служив у 406 артбригаді, а потім поповнив лави 36 Окремої бригади морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України імені контрадмірала Михайла Білинського, у 2022 році став командиром артилерійської батареї.

24 лютого 2022 року, в день повномасштабного вторгнення путінської орди, “Бостон” зі своїм підрозділом тримав оборону в районі Гнутово-Широкіне на Донеччині. Чи був цей день якимось особливим?

“На нашому напрямку ще з 12 лютого почалися максимальні обстріли з боку окупантів, було, що фіксував понад 500 ворожих пострілів на добу! А з 24 лютого ще більше всього додалося: навіть авіація, танчики…”, – згадує 25-річний офіцер.

Коли в квітні ситуація стала критичною, воїни бригади кількома групами за наказом вирішили прориватися з оточення. Одні на чолі з комбригом, Героєм України полковником Володимиром Баранюком з боями вирушили у північному напрямку, щоб перейти лінію фронту та з’єднатися з основними силами. Інша частина морпіхів, яких повів за собою Герой України майор Сергій Волинський,  попри масовані обстріли та запеклі стрілецькі зіткнення, зуміла з’єднатися з силами полку “Азов” на маріупольському комбінаті “Азовсталь”. Саме в складі цієї групи і був “Бостон”.

“З “Волиною” ми виїжджали невеликими групами. Загрузилися в цивільні машини, розосередилися по 3-4 автомобілі. Загалом нас було орієнтовно до 400 військовослужбовців, а з нашого підрозділу не більше 30-ти… Оскільки ще раніше командуванням було визначено два напрямки, куди можливо прориватися з боями, наша група пішла на Маріуполь. Ми вирішили з’єднатися з “Азовом” на “Азовсталі”. Було це, чесно кажучи, дуже складно, але ми зуміли обійтися фактично без втрат. На жаль, одного побратима втратили: це був старший матрос Олександр Гаврилевський, який загинув від мінометного обстрілу: осколок влучив прямісінько в нічим не захищену шию… Декілька хлопців зазнали поранень, в тому числі начбою бригади, який, на превеликий жаль, досі в ворожому полоні. Я з хлопцями його ніс майже півтора кілометри”, – говорить старший лейтенант.

20 травня за наказом вищого командування оточений український гарнізон “Азовсталі” склав зброю. Разом із іншими в неволю до рашистів потрапив і Владислав Івахов.

“Я завжди вірив, що нас витягнуть. Надіявся на це, як би важко не було. Всі 659 діб, коли був у полоні”, – каже “Бостон”.

Спочатку окупанти мордували наших хлопців у зловісній Оленівці. А потім почався пекельний тур по рашастану: тюрми та колонії в Таганрозі, Кашині, Воронежі… На долю “Бостона” випала і страшна Мордовія: посьолок Ударний, колонія №10, дуже жорстока за режимом та нелюдською поведінку адміністрації.

Офіцер не дуже схильний, щоб у деталях пригадувати це важке випробування… Але й викинути з пам’яті все пережите неможливо. Наприклад, серед тюремників були і осатанілі садисти. Такі, як “Мороз” із ПВК “Вагнера”: цей виродок проводив експерименти, скільки український морський піхотинець витримає ударів електрошокером. “Бостон” вистояв, хоча йому було завдано 1015 ударів! Тортури, моральні фізичні, тривали безперервно:

“Металеві чи гумові палиці, агресивні собаки – практично щодня… Тебе питають, як потрапив у полон. І як тільки чули Маріуполь, одразу били нещадно. Вони намагалися максимально ізолювати українських бранців від зовнішнього світу, тому навіть російські зеки утримувалися окремо, були хіба що тільки “баландьорами” (роздавали помиї, які називалися їжею). А в мордовській колонії взагалі було пекло: по 16 годин стояли в камері без будь-якого відпочинку, не дозоляли ні говорити, ні справити природню нужду. За найменший непослух всіх поголовно жорстоко били… А ще один виродок із мєнтовського СОБРА металевим прутом бив мене по печінці, я спробував захиститися рукою: дуже важкі ушкодження лівої кисті… Зараз більш-менш вона працює, але стараюся не навантажувати”.

Як тепер офіцер відреагував би на своїх катів?

“Я б їх убив. Або спочатку зробив би те саме, що вони з нами творили, судив, а потім… все одно убив би. Один із моїх одногрупників досі в полоні: знаю, що він переживає буквально щомиті в каторжних катівнях…”, – лунає однозначна відповідь.

Окупанти змінювали батіг на пряник. Тож регулярно пропонували перейти на службу до ворога:

“Я особисто тричі відмовлявся, бо ніколи їм не вірив і не вірю. Відповідав, що бачив розкиданих у Маріуполі та кинутих напризволяще трупи рашистів, і як насправді “русскіє своіх нє бросают”… З наших морпіхів, до речі, ніхто не перейшов на бік ворога!”.

Промінь сподівання на повернення в Україну в рамках обміну промайнув 24 січня 2024 року. Разом із іншими військовополоненими офіцер перебував в одному з транспортний військових літаків окупантів, але з незрозумілих на той момент причин усіх повернули до Таганрогу. І тільки  31 січня наших героїчних хлопців таки обміняли. До полону він важив 105 кг, після повернення з каторги – 61…

10 місяців лікування та медичної реабілітації, 2 місяці відпустки… Владислав Івахов мав усі підстави демобілізуватися, але вирішив продовжити військову службу. Отримав відношення, перевівся у Яворівський РТЦК та СП на Львівщині.

Дуже часто бойовий офіцер працює разом із іншими бойовими хлопцями в групах оповіщення. Тимчасово виконувач начальника РТЦК та СП майор Євген Шакін постійно наголошує на повному дотриманні законності під час здійснення мобілізаційних заходів, і, як каже “Бостон”, вони діють саме так:

“Спілкуюся з людьми завжди етично, хоча часто ображають чи навіть штурхають… Та нікого ми за руки не ламаємо і в буси силоміць не пхаємо. Коли просто вже “бикують”, розказую свою історію, показую фото… Здебільшого, очі опускають, змінюють тон… Але часто чую і таку спробу виправдання небажання служити: “От Ви там були, але в усіх ТЦК та СП всі корупціонери!», Пояснюю приблизно так: “Ви глибоко неправі! Ми усі воювали… А один із моїх підлеглих, старший солдат Михайло Ляля, взагалі був в Дебальцевому, після важкого поранення пересувається на інвалідному візку. Але – служить Українському народові! Тому, як правило, ніяких конфліктів не виникає. Головне: закон потрібно навчитися виконувати всім”.

Певну хвилю агресії з боку ухилянтів пояснює так:

“Іде системна дискредитація ТЦК та СП. Це все – російські інформаційні психологічні спецоперації. Вони зі шкури вилізуть, щоб нам нагадити, де тільки можуть! А дехто з українців на це ведеться… Друга ймовірна причина страху – люди панічно бояться смерті. Чомусь думають, що армія – це тільки автомат, окоп і неминуча загибель. Не розуміючи, що у війську є багато інших посад, а успіх в бою багато в чому залежить від твоєї власної підготовки та дій твоїх бойових побратимів! І в цьому ми рашистів переважаємо, просто це треба усвідомити”.

Тож “Бостон” продовжує військову службу.

Після важких випробувань старший лейтенант Владислав Івахов нарешті отримав і сімейний затишок. Дружина Юлія, професійний хореограф, 12 березня подарувала сина Данила. Тож у їхній родині – потужне мотиваційне поповнення! І “Бостон” радий, що отримав можливість бачити, як росте його син:

“Бо як я народився, то тато на полігоні був, без зв’язку. Тільки потім дізнався, що я вже є!”…

Тож військовослужбовець не соромиться, а гордиться, що служить у “воєнкоматі”. Вважає, що ця робота вкрай важлива та потрібна. Відчуває не тільки певні прояви негативу, а й набагато більше позитивних моментів:

“Дуже багато людей назустріч ідуть, турбуються, запитують, чим ще потрібно допомогти. Це сильно мотивує. І знайте: наш ТЦК та СП у Яворові – один із найпотужніших!”.

Відділ зв’язків з громадськістю управління комунікацій Оперативного командування “Захід” Сухопутних військ Збройних Сил України.

Фото пресслужби Яворівської міської ради та особистого архіву “Бостона”.