Після польського Листопадового повстання 1830–1831 років російський уряд забрав Почаївську лавру в греко-католиків й передав її православним. Робилося чимало для того, щоб цей монастир перетворити не лише в осередок православ’я, а й у осередок русифікації. Сюди спеціально завозили ченців з інших, так званих православних регіонів Російської імперії. Для потреб лаври виділялися чималі кошти.

На початку ХХ століття навіть з’явилася ідея перебудувати Почаївську лавру, бо вона була «занадто католицькою». На місці колишнього палацу графа Миколи Потоцького, завдяки якому й була розбудована лавра вкінці XVIII століття, в 1906–1912 роках спорудили Троїцький собор. На це будівництво були затрачені величезні на той час кошти – близько чверті мільйона карбованців. Цей храм був точною копією Троїцького собору Сергієвої лаври, що під Москвою.

Під час Першої світової війни та визвольних змагань 1917–1921 років лавра зазнала значної руйнації. На початку вересня 1920 року Волинь зайняли польські війська. Почаїв опинився в складі Польської держави.

Боротьба за українізацію церковного життя

У міжвоєнній Польщі виникла незалежна (автокефальна) Православна церква. Її проголошення відбулося в 1922 році, а канонічне визнання (томос) вона отримала від Константинопольського патріархату в 1924 році.

Відбулося це не без підтримки тодішньої польської влади, яка була зацікавлена в тому, щоб унезалежнити православних віруючих своєї країни від Московського патріархату. Переважаючу частину вірних цієї церкви становили українці (70%). Помітний відсоток складали білоруси (28%). Проте в цій церкві, незважаючи на незначну кількість росіян, останні користувалися значним впливом. Річ у тім, що більшість її духовенства становили люди, виховані в російських семінаріях. Також деякі колишні білогвардійські офіцери стали священнослужителями цієї церкви.

У першій половині 1920-х років керівництво церкви з певним співчуттям ставилося до українізації релігійного життя. Деяку роль у цьому плані відігравала й політика Польської держави, яка в той час відносно толерантно ставилася до української національної меншини.

У 1921 році волинське православне духовенство почало проголошувати проповіді народною мовою; було видано кілька богослужбових перекладів (1923–1925); дозволено українізацію богослужіння як взагалі, так і в окремих приходах (1921–1925); видано українські підручники для навчання в школах релігії (1925–1926). На високі церковні становища, окрім росіян, почали призначали й українців.

Польські урядові кола, остерігаючись наростання українського національного руху, почали підтримувати в Православній церкві російські шовіністичні елементи

На початку 1920-х років неабияку роль в українізації Православної церкви в Польщі відіграв варшавський митрополит Юрій (Ярошевський), який був етнічним українцем й прагнув відгородити Православну церкву в Польщі від російських впливів. За це й поплатився життям. У лютому 1923 року на нього здійснив замах ректор Волинської духовної семінарії Смарагд (Павло Латишенко), застреливши його з револьвера.

Цього ж місяця предстоятелем Православної церкви в Польщі став етнічний росіянин Діонісій (Валединський). Його титул звучав так – митрополит варшавський і волинський і всієї Православної церкви в Польщі і священноархімандрит Почаївської Успенської лаври. Діонісій, хоча й належав до прихильників автокефалії, був значно обережніший у діях.

Після 1926 року в Православній церкві в Польщі ситуація помітно змінилася. Польські урядові кола, остерігаючись наростання українського національного руху, почали підтримувати в Православній церкві російські шовіністичні елементи. З православних церков почали вилучатися україномовні книжки. Їхнє місце зайняли російські видання, в тому числі й календарі, де «старий стиль», церковнослов’янська мова трактувалися як ознаки справжнього православ’я.

У такій ситуації українські громадські й церковні діячі вважали, що не повинні стояти осторонь загрозливих процесів, які відбувалися в церкві. З цією метою вони ініціювали скликання православного з’їзду. Вище церковне керівництво під тиском «Русского народного объединения» та інших російських організацій відмовилося від цього. І все ж з’їзд, на якому обговорювалися питання українізації церковного життя, відбувся в червні 1927 року в місті Луцьку.

Він називався «З’їздом православних мирян-українців в церковних справах». На з’їзд прибуло 565 делегатів з усіх повітів Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Участь у ньому взяло понад 200 гостей. Було також 8 українських послів Сейму та Сенату, волинський віцевоєвода та луцький міський староста. На з’їзді відзначалося, що Православна церква в Польщі «починає служити інтересам переважно реакційної московської еміграції». Було висунуто низку вимог щодо українізації церковного життя.

Почаївська маніфестація

Проте керівництво Православної церкви в Польщі, начебто погоджуючись із потребою українізації, на ділі чинило їй супротив. Одним із головних осередків «російського православ’я» залишалася Почаївська лавра. Українські громадські й церковні діячі були змушені вдаватися до акцій тиску.

У 1933 році, на день преподобного Іова 28 серпня (10 вересня за новим стилем), відбулася грандіозна Почаївська демонстрація. Її учасниками було близько 20 тисяч осіб.

У цей день Волинська єпархія планувала відзначити 20-літній ювілей єпископства митрополита Діонісія. Закономірно, до лаври прибув сам предстоятель Православної церкви в Польщі.

Цю маніфестацію описав видатний вчений, громадський та церковний діяч Іван Огієнко.

«Перед закінченням Богослужби двоє юнаків повісили на величезній дзвіниці довжелезного українського жовто-блакитного прапора. І тільки прапор замаяв, як сотні інших українських прапорів та транспарантів замаяли скрізь на монастирському подвір’ї. Написи на транспарантах були головно такі: «Хочемо Української церкви!», «Хочемо тільки українського єпископату!», «Хочемо української богослужбової мови!», «Діонісій, геть до Москви!», «Почаївська лавра мусить бути українська!» і т. ін.

Ось вийшла процесія з мощами преподобного Іова. Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп’яли очі свої в написи, і читають їх… Тиша, порядок, побожність…

Але ось усе закінчилося. Духовенство веде «зі славою» митрополита і всіх єпископів до єпископського дому. Юнаки з прапорами й транспарантами стали по обох боках довгої дороги. І тільки митрополит Діонісій показався, як тисячі народу загукали: «Діонісію, геть у Москву!» А потім усі вигукували ті гасла, які були написані на їхніх прапорах. Поліція охороняла єпископат.

Митрополит Діонісій утратив притомність і духовенство на руках понесло його до архієрейського дому. А молодь не переставала вигукувати на всі голоси…» – йдеться в описі Івана Огієнка

Потім у центрі Почаєва, неподалік лаври, розпочалося велелюдне віче, де обговорювалися питання українізації Церкви. Участь у ньому взяли українські посли (депутати) польського Сейму Степан Скрипник, Михайло Тележинський та Іван Головацький. Маніфестація, схоже, справила враження і на митрополита Діонісія, й на єпископат. Тому вони змушені були піти на певні поступки. Діонісій зрікся кафедри Волинської єпархії. У 1934 році волинським архієпископом став українець Олексій (Громадський).

На поступки пішло й духовенство Почаєва. Проповіді в лаврі почали виголошуватися українською мовою. Цією ж мовою почав виходити журнал «Церква і народ». Позникали написи російською мовою. Хоча в лаврі й далі продовжували домінувати русофіли, однак вони змушені були зважати на вимоги громадськості й робити певні кроки в українізації церковного життя.

Звісно, в нинішній Почаївський лаврі вам не розкажуть про маніфестацію 1933 року. Для нинішніх почаївських москвофільських «насельників» такі речі – страшний сон. І вони бояться, щоб таке не повторилося.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України