Священик із Тернополя Євген Заплетнюк опублікував на своїй сторінці надзвичайно цікаву статтю, фрагмент із якої пропонуємо вашій увазі. 

Коли в святого Іоана Ліствичника запитали, як переконатися, чи наближається людина до Бога, чи віддаляється від Нього, він відповів: «Вірна ознака відступлення людини від Бога – це ухиляння від церковних служб».

Більшість неприємних речей, які чують на свою адресу віруючі люди, – це давно неактуальні штампи та упередження, породжені не здоровим глуздом, а старою більшовицько-атеїстичною ідеологією. Правду кажучи, переконлива більшість критиків Церкви та нас, священно- та церковнослужителів, не мають й поняття, про що вони говорять, бо казати на весь світ: «я проти Церкви й того, чим вона займається»з чистим сумлінням може тільки та людина, яка прожила у цій Церкві свідомо з десяток років, або хоча б прочитала кілька десятків (!) релігійних, церковних книжок різних авторів, ретельно пізнавши вчення та традиції Церкви зсередини, а не з уст голослівних критиканів.

Без цього суперечки на теми, в яких вони нічого не розуміють – виглядають так само дивно та нерозумно, як виглядала б критика вищої математики чи фізики твердого тіла учнями молодших класів. Перш ніж упевнено стверджувати щось у суперечці, потрібно знати не лише власні аргументи, але й хоча б трохи бути знайомим із аргументацією своїх опонентів. А так, всі виступи проти Церкви людей, які жодного разу не були на Всенічній та не читали Біблію просто голослівна істерика людини, викликана перш за все її внутрішніми проблемами та власними невдалими пошуками сенсу життя. Такі люди, переважно, борються не з Церквою та священиками, а самі з собою, зі своїми комплексами, фобіями, відчуття провини та сорому та ще з купою власних психологічних і духовних проблем. Принаймні мені особисто вже давно не щастило чути якісь особливо оригінальні та свіжі аргументи від безбожників. Вершиною атеїстичних насмішок були цитати Лео Таксіля, Омеляна Ярославського, а максимум – Вольтера, трохи стилізовані для нашого часу. А тому, сучасний атеїст – це не свідомий  і освічений бунтар проти Бога та системи, як це було в часи вільнодумства, але бідна та нещасна людина, готова триматися хоча б за трухляву та смердючу комуністичну ідеологію, тільки б не визнати себе грішником, а своє життя повним лайном. Вибачте за слово “грішник”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тернопільським школярам «вріжуть» літні канікули?

За влучним афоризмом невідомого автора, атеїзм – це така ж сама віра, як всі інші віри, лише з одним нюансом. У той час, коли християнин вірить у те, що Бог є, атеїсти вірять, що Його немає. Однак, як перші, так і другі – не просто тихо вірять для себе, але намагаються всіляко проповідувати власні погляди. При чому, християни для цього проповідують Євангеліє, а безбожники проповідують диявольську ненависть і відразу до Християнства. Вони не мають що проповідувати, тому проповідують «нуль» та ненависть. Переконатися в цьому просто, лише згадавши кілька найбільш типових аргументів, які роками, та не просто десятиліттями, але цілими віками поспіль мусоляться так, наче це дійсно щось цінне та важливе. Отже, давайте згадаємо хоча б із десяток цих кучерявих цитат.

1. Людям не потрібні посередники з Богом. Безперечно, це правда. Згідно вчення Святого Писання людям дійсно не потрібно жодних «перекладачів» та «зв’язкових», які б були обов’язковою умовою для налагодження живого зв’язку між Творцем і Його Творінням. Онтологічно та догматично єдиним посередником між людьми та Богом є Богочоловік Ісус Христос (1 Тим.2:5). Однак, правда духовного життя також полягає в тому, що на шляху до правдивого богоспілкування людина не може досягнути значних результатів без допомоги, підтримки та поради людей, які поставлені саме для того, щоб бути нашими провідниками в цій справі. Священиків не придумали люди, а їх поставив на служіння людям сам Бог. Чи може людина без досвідченого провідника в незнайомому місці швидко вирішити всі свої справи, якщо їх заплановано декілька, та ще й у різних локаціях? Може, але не без проблем. І звісно, без жодних гарантій. А чи може людина сама зробити собі операцію на серце? Швидше за все – теж ні. Зрештою, кожній адекватній людині потрібен перукар або вчитель у школі! Кожному з нас постійно впродовж життя потрібна допомога людей, які є професіоналами в своїй справі. Тож дивно чути, коли люди у всіх аспектах свого життя шукають таких спеціалістів, а тільки заходячи до храму сподіваються на власні сили, знання та інтелект. Інститут християнського священства – це запорука нашої справжньої церковності та апостольського приємництва нашої віри. Годі собі уявити, якби кожна людина в Церкві сама була для себе авторитетом, замість того, щоб дотримуватися вчення, переданого нам Богом через апостолів. Священик не кращий за інших, він є носієм особливого служіння та обов’язків. Він не є напівбогом, але особливим чином делегованою Церквою та громадою особа для звершення священнодійств. Він не діє автономно, а є лише уповноваженим представником громади, про що красномовно свідчить практика позбавлення сану в Православної Церкві. Священство можуть доручити людині, але й можуть забрати, якщо це буде відповідати інтересам Церкви.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Містечко Теребовля вражає старовинними храмами (Відео)

2. Священики безбожні та гірші за мирян. Церква  – це боголюдський інститут, природу якого складають віруючі християни, об’єднанні навколо Святих Таїнств. Саме тому, що в людський рід увійшов гріх, людям і потрібна Церква. Якби не було гріха та грішників, людям Церква була б непотрібна. І коли праведники потребували б допомоги у спасінні, то це виглядало б так само дивно, якби здоровий потребував лікаря (Мф. 9:12). Правда ж полягає в тому, що в Церкві, яка складається з грішників, усі хворі. Немає нікого здорового (Рим.3:10).

У руслі нашої розмови найважливішим підкреслити різницю між грішниками в храмі та поза ним. Поза храмом грішники вважають свій гріх нормою, а віруючі люди свої гріхи нормою визнати не можуть, і тому приходять до Бога зі своїм покаянням і плачем. Чи здивувалися ви побачивши хворого у лікарні? Ні, це норма. Так само, як умовна норма побачити грішника в храмі. Однак, поки ми не лікарі, ми не можемо визначати рівень хвороби чи гріховності інших людей. Це взагалі не наша справа.

Якщо вам знайомий грішний священик, ви маєте знати, що у нього є начальники, які мають обов’язком цим перейматися. Ви тут ні до чого. У звичайного священика є настоятель, у настоятеля благочинний, у благочинного – єпископ, а у єпископа патріарх. Всі ці люди слідкують за станом ввіреного йому духовенства та мирян. Тому, ви також маєте розуміти, що початок спасіння людини – бачення своїх власних гріхів, а не осудження ближнього. Святі отці постійно це підкреслювали: не спіши засуджувати людину, бо ти бачиш лише його гріхи, але не бачиш, як і коли він кається. Інший святий писав, що єдина крапля сльози священика здатна освятити його душу та простити всі гріхи. Тому, кожен, хто хоче критикувати Ццеркву та її служителів за їх не ідеальність,  нехай спочатку похвалиться власною святістю. Церква, безперечно, складається з типових представників свого часу, історичної епохи, її морального та культурного рівня. Священики це не посланці з небес для служіння звичайним людям, але ці ж самі звичайні люди, які прагнуть до неба. Чи існують погані священики? Безумовно, серед нас існують і святі, і грішні. Чи маю я на меті захищати поганих священиків? Ні, я не наважусь захищати жодного служителя вівтаря, який робить свою справу з недбальством. Однак, розуміючи кожен гріх не лише як злочин. але як хворобу, я не можу не захищати його як людину, бо сам грішний і недбалий. А Христос вчить мене ненавидячи гріх, любити грішників. І, особливо наголошу, що вчить Він цього не лише мене, але й і вас.

3. Священики це грошолюбці, яким нічого не потрібно окрім грошей. Цілком ймовірно, ви також належите до людей, у яких є проблеми з фінансами. У такому випадку ви неймовірно болісно будете реагувати на чуже благополуччя. Особливо, коли побачите, або коли будете багато думати про гроші осіб, яких ви вважаєте в чомусь гіршими від вас (і таких людей буде переважна більшість, якщо не всі). Цією людиною, наприклад, може бути «безталанний» сусід, який зумів легко розбагатіти, чи навіть ваш однокласник-трійочник, який живе значно краще вас у матеріальному плані. Об’єктом ваших заздрощів може бути навіть незнайомий священик, який нічого фізично не виробляє, можна сказати, що «трутень», але збираючи пожертви в храмі, монополізує та акумулює в себе всі кошти віруючих людей села, містечка чи району якогось міста. І знаєте, що?

Як показує мій особистий досвід спілкування та багаторічної дружби з багатьма священиками, заможних серед нас насправді є дуже мало. Буквально одиниці на всю область, незалежно від того, про яку саме область будемо вести мову. Переважна більшість надзвичайно успішних священиків сьогодні живуть на рівні добробуту дрібних офісних клерків. І якщо дрібні офісні клерки аж ніяк не задоволені своїм становищем, а постійно мріють бути хоча б «менеджерам середньої ланки», то священики вважають такий стан неймовірним благословенням від Бога. Чому? Тому, що існує щось ще гірше, зовсім інший світ, у якому священик для того, щоб мати можливість підтримувати парафіяльне життя та звершувати богослужіння мусить ще додатково займатися світськими справами, які будуть давати хоч якісь прибутки. Серед нас сьогодні неймовірна кількість отців, які змушені працювати фізично, щоб прогодувати себе та свої родини. У будь-якому разі, ще раз підкреслю. Багатих священиків нині переконлива меншість, а тому всі активні правдолюбці та викривачі священицьких статків, перш ніж рахувати чужі гроші, мали б говорити про бідних священиків так само часто, як вони говорять про багатих. Як християнин я прошу Господа не того, щоб усі були бідні, але щоб усі були багаті, і віруючі і невіруючі, і священики і парафіяни. Тільки головне, щоб своє багатство використовували на добро собі та ближнім. Якщо в когось є щось краще від того, що є в мене, це нагода порадіти за свого брата чи сестру, чи не так? А якщо це мене мучить, то проблема не в комусь, а стані моєї брудної, пристрасної, заздрісної та грошолюбної душі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: До Тернополя прибула Тихвінська ікона Божої Матері

4. Краще замість церкви в місті, побудувати лікарню для маленьких дітей, хворих на рак. Чудове бажання людини, яка любить рахувати чужі гроші. Не подумайте, будь ласка, що мені не шкода маленьких дітей, хворих на рак. Справа тут зовсім у іншому. Якби ж ви тільки знали, скільки в жадібних людей є планів на чужу власність! Іноді в них наскільки сильне бажання ці плани здійснити, що вони навіть готові красти. Особливо, якщо перед цим придумали для себе якийсь благочестивий мотив. Подібну історію я прочитав ще в Євангелії. Там зрадник Спасителя Юда Іскаріот дорікав жінці, яка витратила дорогоцінне миро для Ісуса кажучи, що це миро можна було б продати, а гроші роздати бідним. І знаєте, формально Юда був цілком правим. Миро було надзвичайно дорогим і продавши його можна було отримати чималеньку суму. Однак Христос не погодився з таким рішенням. Чому? Відповідає нам сам Євангелист. Він пише, що Юда сказав так не тому, що був милосердним до убогих, а тому, що був злодій (Ін.12:6).

Боже збав, я не хочу звинувачувати вас у надмірній любові до грошей, і тим більше, навіть не думав викривати вас у злодійстві. Однак, вам треба чесно визнати, що настільки надмірна турбота про те, як інші люди витрачають свої кошти говорить про певну ненормальність вашого мислення. Церкви будуються за пожертви віруючих людей. Дивіться. Люди зібралися разом і вирішили побудувати храм. І тут приходить людина й каже, якби ви були богобоязливі, то замість церкви, відкрили б лікарню. Стоп. Це наші гроші, й як їх витрачати, дозвольте нам вирішувати самостійно. Ми можемо на них купити тенісних м’ячиків, можемо купити томатного соку, а можемо й храм побудувати. Ніхто не має морального права вказувати, як для нас буде краще. Як для нас краще вирішуємо ми самі. І далі.

Питання соціального захисту населення, будівництво лікарень, шкіл, фінансова та гуманітарна допомога лежить у сфері опіки держави. Наша завдання – старанно платити податки, правильно голосувати та бути законослухняними громадянами. Ну, й ще одне. Уявіть собі, що ви цілком голі, але вам пропонують лише щось одне: рукавиці чи шкарпетки? Що ви виберете. Яка маячня, скажете ви, й будете цілком праві. Порівнювати храмі лікарню просто немає сенсу. Людям потрібно й одне, й інше. Їм потрібно і холодильник і газова плита. І ванна і працюючий туалет. Ну, як можна обирати щось одне, ціною іншого? Чомусь рідко можна почути про обурення правдолюбців від факту відкриття чергового супермаркету, бару, кафе чи ресторану. Можливо, дійсно, краще замість нового розважального закладу відкрити лікарню? Але, знаєте, що? Я постійно чую, що в нашому місці багато церков, але ніколи не чув, що комусь не подобається велика кількість нічних клубів. Так може, справа все-таки не в церквах і не в поганих священиках, але в особистих симпатіях критиків?

ЧИТАЙТЕ ДАЛІ ПРОПОВЖЕННЯ ЗА ЦИМ ПОСИЛАННЯМ.