У липнi цього року менi вкотре пощастило побувати на Тернопiльщинi. Люблю цей край. I не лише тому що вiн напрочуд гарний i щиро український. Тут народилися мої батьки, котрi тiльки-но їм дозволили вiдвiдати в Україну пiсля московського концтабору, одразу ж поїхали на свою малу батькiвщину.

Так у моє життя увiйшов Сидорiв з його замком-кораблем. Згодом я дiзнався, що Тернопiльщина є найбагатшою на старовиннi замки та фортецi областю України, адже їх тут понад 30. Щоправда, бiльша частина з них перебуває у станi руїн, якi, тим не менш, вражають своєю величчю. Не дивно, що для багатьох мiсцевих замкiв, як от сидорiвського, кiлька рокiв тому започаткували власнi свята, що дають надiю на їх порятунок, або хоча б збереження, повiдомляє “Прочерк”.

Я мандрував не до одного замку Тернопiльщини й України, але цього разу, повертаючись додому на Черкащину, помiтив у селi Личкiвцi невiдому менi гарну старовинну споруду. Їхав автобусом, тому поцiкавився у водiя, що то таке.

– О, пане, то замок, якого викупив якийсь москаль. Зробив вiн це за допомогою мiсцевого хлопака, що гарував у росiї. Той за його грошi зробив ремонт, спорудив височезний довжелезний паркан з каменю, i все. Тепер вiйна, мабуть, цей москаль не побачить бiльше купленого замку, плакали його грошики.

Дядько зловтiшно всмiхнувся. А я попросив його зупинитися i пiшов дивитися на казкової краси замок, який, як невдовзi з’ясував, є зовсiм i не замком, а колишнiм палацом якогось Тiмельмана. Помилуватися дивовижною спорудою ближче, поспiлкуватися з мiсцевим людом було цiкаво, тому не шкодую, що дiстався Тернополя аж надвечiр. Затримка була того варта. Але по порядку:

Отже, Личкiвцi – одне з найцiкавiших населених пунктiв Гусятинщини – знаходиться в десяти кiлометрах на пiвнiч вiд Гусятина на трасi, що йде на Тернопiль через Гримайлiв i Скалат. Село давнє, колоритне, характерне, не дивно, що тут навiть знiмали художнiй фiльм. Неподалiк нього простягається лiсовий масив Товтрового кряжу, територiя  якого нинi належить до державного заповiдника “Медобори”.

Личкiвцi уперше згадуються 1431 року, коли король Польщi Владислав II Ягайло згадав у своїх записах шляхтича Жеґоту з Личковець. 1522 року поселення отримало права мiста. Перша мапа, на якiй показанi Личкiвцi, є мапою Боплана (перевидання 1664-го року).

Пiсля 1-го подiлу Речi Посполитої Личкiвцi з 1772 року належали до Австрiї. 1780-го мiсто купив у Станiслава Щенсного Потоцького (вiдомого польського магнати i мецената, а згодом ще й руського воєводи, який на той час проживав у Тульчинi) генерал-ад’ютант булави великої коронної Ян Шептицький. Цiкаво, що Щенсний тiсно пов’язаний i з Черкащиною. Йому свого часу належало Звенигородське староство й Уманщина. Досить дивно, але вiн – польський аристократ давнього i впливового шляхетського роду – полюбив  український фольклор, українськi традицiї й кухню, жартував на тему свого покозачення, проте майбутнє Польщi бачив пiд протекторатом росiї i став через це, по сутi, могильником своєї Батькiвщини. Та для нас, черкащан, важливим є те, що одружившись третiм шлюбом на красунi-гречанцi Софiї, вiн оселився в Уманi, де заклав для неї величезний сад, назвавши його „Софiївкою”. Тепер це один з найбiльших дендрологiчних паркiв Європи.

Але повернiмося до Личкiвцiв. 1781 року у Вiднi вирiшили  що статус мiста для такої глушини – це занадто. I Личкiвцi знову стали селом. Вiд XV столiття власниками його були представники чи не пiвтора десятка шляхетських польських родин, серед яких видiляються Калиновськi, а не Потоцькi. Саме вони звели на стрiмкiй горi мiж рiчечками Гнила i Тайна замок. Справжнiй замок, а не палац Тiмельмана. У цiй справi вiдзначився Марцин Калиновський, вiдомий своєю фортифiкацiйною дiяльнiстю. Завдяки йому були збудованi в 1630-х – 1640-х роках потужнi замки й у рiдному менi Сидоровi, який теж колись був мiстечком, i в Гусятинi. Цi замки засвiдчують пристрасть Марцина до солiдних рондельних укрiплень (кам’яних i кам’яно-земляних споруд рiзної форми). В однiй з монографiй сучасного польського iсторика-орiєнталiста, тобто сходознавця, Дарiуша Колодзєйчика опублiковано мапу Кам’янецького еялету (османського адмiнiстративного утворення на територiї Подiлля). На нiй вказанi опорнi пункти туркiв, якi деякий час володiли цим краєм. Серед них Сидорiв, Гусятин, Личкiвцi…У них знаходилися турецькi гарнiзони. Отже, наприкiнцi XVII столiття замок у Личкiвцях мав стратегiчне значення, оскiльки знаходився на кордонi нових османських володiнь.

На жаль, на початку ХVIII столiття вiн почав руйнуватися, коли дiдичi (власники) Личкiвцiв подружжя Анджея Францiшека та Алоїзи Катаржини з Дружбацьких-Кравецьких почали споруджувати на його територiї костел. Храм у стилi ренесансу з’явився у 1706-1708 роках. Будували костел з камiння мурiв замку… Щоправда, про всяк випадок храм звели оборонного типу – товстезнi стiни, невеличкi вiконця-бiйницi розташованi чи не пiд самим дахом.

Iз залишку замку спорудили капличку

Насьогоднi вiд замку залишився жалюгiдний недогризок. Кмiтливi личкiвчани перебудували його в капличку. Мiсцевi римо-католики використовують її для проведення вiдправ.

А костел Непорочного Зачаття Пречистої Дiви Марiї за недоброю традицiєю прiснопам’ятного срср використовували у радянськi часи як склад мiсцевої „Сiльгоспхiмiї”. I хай би вже там були добрива. Але ж нi, тут зберiгали ще й рiзнi гербiциди-пестициди, зокрема й сумнозвiсний ДДТ (вiн же „дуст”). I зберiгали дуже недбало. Мури та пiдлога так просякли отрутою, що довго залишатися всерединi (навiть за вiдсутностi даху) i зараз небезпечно для здоров’я. Дах костелу, до речi, завалився 2008 року. Проте й сьогоднi вiн, хоч i скалiчений, залишається найвеличнiшою пам’яткою Личкiвцiв.

Допитливi туристи можуть ще помилуватися мурованою церквою святого Миколая. Її збудували 1850 року. Це дiючий Український греко-католицький храм. Є також водяний млин XIX столiття i пам’ятка природи – 350-рiчна липа.

Але найвiдомiша пам’ятка Личкiвцiв знаходиться далеко, аж у Кракiвському археологiчному музеї. Це Збручанський Свiтовид – кам’яний стовп-скульптура IX столiття, одна з рiдкiсних пам’яток слов’янського язичницького культу. Знайшли його випадково в Збручi в 1848 роцi.

Проте на пагорбi, де стояв замок, збереглися два цiкавих монументи, якi теж  зацiкавлять гостей Личкiвцiв. Один з них, так званий “пам’ятник зi щелепою”, як називають його мiсцевi. Насправдi – то пам’ятник, присвячений капiтану Вiйська Польського Мiхалу Заборовському, який на 28-му роцi життя загинув пiд Можайськом вiд росiйської картечi пiд час походу Наполеона на москву. Поруч знаходяться залишки ще одного монумента, названого “Тiням померлих душ“. Його встановив власник села Костянтин Заборовський в пам’ять про загиблих у 1830-1831 роках понад 200 мешканцiв Личкiвцiв внаслiдок епiдемiї холери. На величезнiй колонi стояла алегорична фiгура Скорботи. На жаль, вiд неї залишилися тiльки ноги.

Узагалi з Личкiвцями i його замком, як ми вже знаємо, пов’язанi чимало вiдомих польських родин. От i згадуваний уже Ян Шептицький – дiдич Личкiвцiв генерал-ад’ютант булави великої коронної – теж був учасником французького походу 1812 року на Москву. Похований у криптi костьолу в 1818 роцi.

Його син Вiнцентiй Вiктор Леон Шептицький – так само генерал, учасник листопадового повстання 1830 року проти росiйської iмперiї – вiдзначився, як капiтан гвардiї Наполеона, в боях пiд Ваграмом у 1809 роцi (тепер мiсто Дойч-Ваграм в Австрiї). За це Наполеон додав до його герба шпагу. Нагороджений золотим хрестом. Похований у Львовi на Личакiвському цвинтарi.

1814 року Ян Шептицький продав свiй маєток зятю Юзефу Заборовському – батьковi вiдомого польського поета, представника “української школи” Тимона Заборовського, автора збiрки „Думи Подiльськi”.

З горба, де стоїть костел i всi згаданi пам’ятники, добре видно гостроверхий червоний шпиль казкового палацу, завдяки якому я i зупинився у Личкiвцях. Мiсцевий вуйко, який пас на узбiччi корову, теж обiзвав його „замком” i розповiв, що там колись була сiльська лiкарня. По тому деякий час „замок” стояв пусткою, аж поки його не придбав багатiй. Вiн наново перекрив черепичну крiвлю – причому справжньою старою дахiвкою. Останню вiдмивали мiсцевi школярi за 20 гривень у день. На запитання про те, як просуваються справи з вiдновленням споруди нинi, вуйко не без зловтiхи розповiв, що по тому як на будiвництво паркану були витраченi мiльйони, ремонт „замку” завмер через вiдсутнiсть коштiв. „Там той забор коштує в десять разiв бiльше, чим сам замок”, – пiдсумував вiн.Монумент „Тiням померлих душ”

Височезний мегапаркан, складений iз гранiтних брил i привезених з берегiв карпатських рiчок круглих валунiв, i справдi „тягне” на шестизначну суму. А от сам палац Тiмельмана, побудований на початку минулого столiття у стилi романтичної готики з елементами бароко, дуже симпатичний. Загалом вiн чимось нагадує палаци царських вельмож на Пiвденному березi Криму. Стiни його потиньковано пiд камiнь. Красивi вiкна, балкони – все це досить гармонiйно вписується в архiтектурний ансамбль палацу. Садиба оточена парком.

Менi так i не вдалося дiзнатися, хто був той загадковий, закоханий у красу Тiмельман. У цiй справi взагалi все заплутане. Так, дехто твердить що Тiмельман у дiйсностi Кiмельман. Я так i не знайшов пiдтвердження, що палац придбав росiянин, а не мiсцевий заробiтчанин. Стоїть вiн у Личкiвцях, але насправдi це… Трибухiвцi. Саме на мiсцi теперiшнього села Трибухiвцi колись було мiсто Личкiвцi, однак нинi на мiсцi колишнiх Трибухiвцiв знаходиться село Личкiвцi, якому пiдпорядкованi Трибухiвцi…

Як бачимо, iсторiя села заплутана, цiкава i трагiчна, як i iсторiя всiєї України. До вже повiдомленого додам, що в листопадi 1918 року в Личкiвцях було проголошено владу ЗУНР. Тут дiяли фiлiї українських товариств „Просвiта”, „Луг”, „Сiльський господар”, тощо. Восени 1920-го в селi встановлено польську владу. Пiсля 17 вересня 1939 року воно пiд радянською окупацiєю. Вiд 6 липня 1941 року до 23 березня 1944-го – пiд нацистською. У Другої свiтовiй вiйнi загинув 81 личкiвчанин. За участь у нацiонально-визвольнiй боротьбi українського народу репресiй зазнали 16 жителiв села. У результатi депортацiй 1944-1946 рокiв переважна бiльшiсть мешканцiв лемкiвського села Одрехова, що нинi перебуває в Сяноцькому повiтi Пiдкарпатського воєводства, була переселена у Личкiвцi в ходi депортацiї.

Про минулi подiї нагадує пам’ятний хрест на честь скасування панщини, символiчна могила Українських сiчових стрiльцiв, обелiск полеглим у роки Другої свiтової вiйни. А також – фантастичний, мов iз казки, палац, який тепер назавжди у моїй пам’ятi.

Олександр Вівчарик