А руки ще пам’ятають, правда все гірше) ну, і на телефоні набирати не так зручно, як на компі. А загалом ось…

Лічені дні залишаються до роковин трагічної дати в історії сучасної Української держави – 24 лютого. Пригадується, що рік тому більшість моїх співвітчизників перебували в якомусь напівілюзорному бутті, вважаючи, що “путін не наважиться”. У нашому галицькому краю громадяни могли, наприклад, запросто відмовити в приміщенні новоствореному підрозділу тероборони, а поїзди “на Москву” і далі везли тисячі українських заробітчан.

Не хочеться навіть подумки вертатися в ті болісні події, але складається враження, що нині ми знову стаємо на ті ж граблі. Приспані райдужними прогнозами про перемогу “не пізніше серпня”, вважаємо, що нам її принесуть на вишитому рушнику. Але хто?! Лише потуг “хаймерса” чи “трьох сімок” однозначно не вистачить. Перед нами й далі височіє ворожа армада, яка аж ніяк не збирається відступати. Ми можемо здолати її лише всі разом і ніяк інакше.
Тому дуже прикро нині від того, що інтернет майорить практичними “порадами”, на кшталт, як уникнути повістки і чи має юридичну силу те чи інше її вручення. Ми зумисно не будемо сьогодні розглядати правові аспекти (хоча, напевно, законослухняний військовозобов’язаний громадянин за рік оголошеного військового стану сам мав би з’явитися у військкомат) – просто не до того.

У кожного, напевно, є нині свої причини уникати служби. В когось вони, безумовно, поважні, хтось так собі думає, а хтось вважає, що то не його війна. Мовляв, от прийде до нас москаль, тоді і я готовий взяти зброю. Друже, коли москаль підійде до Збруча, то готуватися буде варто лише до втечі на польську землю (хоча, скоріше за все, і там уже безпеки не буде) або до сплати податків у рублях. Чи можна бути готовим до панування орків?..

Нині це видається неймовірним, але цілком може стати реальністю. Без тебе, друже, ми не впораємося. Українського воїна прийнято зображувати непереможним легенем, який розриває полчища орків. Насправді це зовсім не так. У нинішньому війську багато поранених, травмованих, багато просто вікових людей, для яких рік армійського життя в окопах і посадках не минув безслідно. Їх військовий ресурс вже на нулі або ось-ось закінчиться. І тут ми навіть виносимо за дужки психологічний аспект людини, яка перебуває в постійній тривозі за своє життя і здоров’я. Однак вони, безумовно,, будуть триматися, скільки потрібно, адже виходу нема, але вже самі потребують підтримки. І їх може елементарно не вистачити…

Чи небезпечно на війні? Запитання, звісно, риторичне. Я й сам сотні разів, переховуючись весь у болоті від чергових приходів, трясучись в спальнику і випускаючи ротом пару на холоді чи вглядаючись у безпроглядну темряву на посту, запитував себе: чому я тут? Абсолютно не пристосований до війська і, як то кажуть, антимілітарі в цивільному житті, все одно опинився на цій клятій війні. Моя відповідь складається з двох аспектів: лють від зверхньості і вседозволеності путінської росії і нерозуміння, як можна жити в тилу під час війни? Мене тоді вистачило на два лютневі дні, протягом яких, видавалося, що кожен погляд зустрічного перехожого запитував: а чому ти ще тут? Третю добу війни я вже завершував у військкоматі. І, до речі, це почуття верталося під час відпустки вдома – постійно хотілося пояснити людям, що я тут тимчасово і незабаром вирушу назад.

Напевно, комусь це здасться дурнею, та я й не претендую на істину в останній інстанції, а тим більше далекий від пафосу на завершенні року жорсткої війни. Для чого ж я все це написав? Бо дуже хочу перемогти. А ця звитяга може бути лише командною. То як у футболі: скільки б я не бігав по правому фланзі, якщо наш лівий край п’є пиво у затишному барі, то ми не виграємо. Так, ми не можемо програти, але перемога можлива лише одна на всіх.

Денис Лучка