Коли щось iз широкої номенклатури росiйських ракет – якийсь “Калiбр” Х-22, Х-32, Х-101, Х-555 чи просто “Шахед” – садоне у багатоповерховий будинок у не так вже й далекому вiд нас Львовi (в Тернопiль вони наразi завдяки випадковостi, волi вищих сил чи, вiрогiднiше, розрахункам росiйського генштабу, не вчащають), то якийсь вцiлiлий його мешканець, оговтавшись вiд шоку й обтрусивши з себе штукатурку, може подумати багато про що. Ну, найперше, звiсно, усвiдомить, що залишився живий. 

А потiм вже може пiти цiлий ланцюжок роздумiв. Найперше – купа галичанських прокльонiв на голову рашистiв. Далi вiн може згадати Арестовича i його “валерiаново-заколисуючi” прогнози стосовно швидкого i неодмiнно переможного закiнчення вiйни (3 мiсяцi, не бiльше). А разом з ним – усiх iнших вiйськових експертiв, аналiтичнi виступи яких завжди загорнутi в рожеву оптимiстичну обгортку. I що Крим цiєї осенi мав вже бути звiльненим вiд окупантiв (головний розвiдник же заявляє про це – ну, як не вiрити?).

Може також згадати усi Рамштайни разом – з купою багатозiркових генералiв, твердими запевненнями i обiцянками. Може спом’янути незлим i тихим словом пiдписаний ще 9 травня 2022 р. президентом США Дж. Байденом закон про ленд-лiз. “Ленд-лiз” – у пам’ятi кожної бiльш-менш освiченої в iсторiї людини це слово постає як гарантiя майже певної перемоги i незлiченних проблем для ворога, але наразi залишається елементом полiтичної “показухи”. А ще численнi заяви захiдних лiдерiв про те, що “ми не дамо Росiї перемогти”. I що “будемо пiдтримувати Україну стiльки, скiльки потрiбно” (останнє нинi змiнилося на “скiльки зможемо”). Це все ще залишається чимось iз розряду заспокiйливих пiгулок, що мають полегшити сприйняття нами Заходу як доволi неповороткої i надмiру забюрократизованої машини, скутої, до того ж, зайвою обережнiстю (щоб не сказати – страхом) перед Росiєю. Або ж, ще гiрше, прихованим або ж навiть дедалi бiльш вiдкритим небажанням допомагати Українi…

А ще у покритiй пилом i штукатуркою головi вцiлiлого щасливчика може з’явитися думка про те, що український полiтикум пiсля нетривалого перiоду суто iнстинктивного зовнiшнього єднання, спричиненого росiйським вторгненням, знову зайнявся улюбленою справою: взаємним поборюванням (своєчасна справа пiд час повноцiнної вiйни, чи не так?), обпльовуванням, в основi чого – гiпертрофоване полiтичне EGO i прагнення втриматися при владi чи дорватися до неї (а чи буде, якщо станеться найгiрше, до чого дориватися?). У цьому вони схожi на юрби п’яних “шоферюг”, яких щоденно затримує полiцiя: i тi, i другi невиправнi. Ось якi роздуми можуть завiтати у черепну коробку вцiлiлого завдяки волi щасливого випадку українця. В чужу голову, звичайно, не влiзеш, але, думаю, такий хiд його думок цiлком можливий…

Ігор Дуда, журналіст