Iрина на псевдо «Ластiвка» – вiйськовослужбовець батальйону iменi Тараса Бобанича окремої механiзованої бригади ЗС України. Молода жiнка — навiдник розрахунку гармати М119. Це американська гаубиця, яка служить українцям для знищення окупантiв. Разом зi своїм артилерiйським пiдроздiлом «Ластiвка» нинi пiдтримує вогнем пiхотинцiв i штурмовикiв, якi обороняють Бахмут.

Для АрмiяInform вона розповiла про свою роль в командi артилеристiв, про вогневi завдання, про артилерiйськi й життєвi орiєнтири, про життя на вiйнi та свiй бойовий колектив.

“Я — навiдник розрахунку гармати. Також можу виконувати iншi обов’язки в своєму артпiдроздiлi.  Тож служу Українi як артилерист. Робота навiдника — це насамперед орiєнтування гармати, визначення ОТН — основної точки наведення. Зараз ми працюємо з колiматорними пристроями для наведення гаубиць. Пiсля виконання орiєнтування чекаємо на iнформацiю про цiль. Отримуємо необхiднi данi й далi я працюю з прицiлом гармати. Виставляю дальнiсть та кут, наводжуся на ОТН. Це все. Далi роблю пострiл, – вiдзначає Iрина. – У цьому районi на Бахмутському напрямку висока iнтенсивнiсть роботи артилерiї. Завдання бувають рiзнi. Якщо наша аеророзвiдка виявляє ворожу позицiю чи технiку, то ми працюємо по них. Прикриваємо вогнем нашу пiхоту, яка заходить або виходить з позицiй. Думаю, що це найважливiше завдання”.

За освiтою Iрина – викладач суспiльних дисциплiн, каже що на фронтi намається знайти паралелi з цивiльним життям.

“Робота навiдника менi нагадує певнi свiтогляднi моменти. Час вiд часу нам треба наново орiєнтувати гармату на бусоль або на сонце. Гармата робить багато пострiлiв i може змiститися. Тож це необхiдно зробити, аби забезпечити точнiсть прицiлювання. Вважаю, що нам так само в життi треба шукати правильний орiєнтир, щоб стояти твердо. Необхiдно знайти цей людський ОТН, правильний орiєнтир, вiд якого вимiрюватиметься все iнше, цiнностi, принципи. Це для того, аби й в життi досягати цiлей. Ось така життєва фiлософiя вiд артилеристiв. Тому всiм бажаю знайти правильнi орiєнтири в нашому свiтi”, – каже захисниця.

На початку повномасштабного вторнення Iрина волонтерила, а згодом стверджує, що не змогла сидiти вдома i пiшла воювати.

“Спершу я вдома займалася забезпеченням нашого, тодi ще добровольчого формування. Я розумiла, що вiд моєї роботи також залежить багато. Але бути фiзично на великiй вiдстанi вiд побратимiв та друзiв i спати вдома менi було важко. Тому ночувати в полi легше морально. Бо ти знаєш, що ти робиш щось важливе, береш участь в цьому всьому. Ти бачиш все на власнi очi, носиш бронежилет. I ти розумiєш, що ти береш участь в цiй великiй битвi, – зауважує жiнка. –  I ще менi здається, що тут в лiсi, коли ми сидимо, п’ємо каву, зварену на вогнi, смiємося, про рiзнi речi говоримо, про високе чи просте людське, це бiльш справжнє життя, анiж життя великих мегаполiсiв. Ми живемо по-справжньому, радiємо сонцю, кожному дню. Кожний наш день – це свято життя. Ми прокидаємося, ми живi, ми маємо друзiв коло себе, ми маємо рiдних, якi нас чекають. Маємо нашi сiм’ї, маємо любов мiж собою. Це щастя. Ми маємо вiльну країну. I воюємо, щоб вона була вiльною до кiнця. Це гарно. Ми живемо змiстовно. Живемо сенсом, а не просто так ганяємося за якимись задоволеннями. Тому я щаслива, що я тут”.

Молода захисниця каже, що напевно не наважиласт би пiти на передову, якби не її побратими з “Правого сектору”.

“Я, мабуть, не була б в армiї, якби не Добровольчий Український Корпус «Правий сектор». Це моя побратимська сiм’я. Я — християнка. Коли я прийшла в ДУК «ПС», я знайшла там справжню любов i справжню жертовнiсть — один задля одного. Ми могли бути з моїми побратимами мало знайомi, але я мала впевненiсть в них. Вони для мене на все готовi, а я для них. Це щастя, мати таку справжню дружбу, справжнє побратимство. Це я дуже цiную. Ми виросли в цiлу бригаду. I намагаємося цi цiнностi, це побратимство поширювати далi. Це дуже важливо в такий момент”, – пiдсумовує Iрина.

Фото i вiдео автора – Владислава Назаркевича.