З перших днiв повномасштабної вiйни Тернопiль став прихистком для понад 39 тисяч людей, якi рятуються вiд вiйни, а сама область — для близько 90 тисяч.

Швидка реакцiя, координацiя та органiзованiсть мiж волонтерами, мiсцевою владою та мiстянами допомогли справитися в першi тижнi вiйни iз нереальним напливом людей, якi прибували евакуацiйними поїздами. У перший день вiйни за лiченi години у мiстi десятки навчальних закладiв мiста перетворилися на тимчасовi центри для ВПО. Сьогоднi на тривалий перiод у Тернопiльськiй громадi залишилися бiльш як 27 тисяч вимушених переселенцiв.

Як у мiстi сформувався волонтерський рух, хто сьогоднi допомагає вимушеним переселенцям, а також про неймовiрнi iсторiї порятунку та допомоги у найважчi моменти — Громадському Простору розповiли волонтери та мешканцi одного iз центрiв тимчасового проживання для ВПО у Тернополi.

 Люди приїжджали майже без нiчого: iсторiя координаторки тимчасового центру для ВПО

Любов Вовчак — волонтерка та координаторка гуртожитку Тернопiльського училища ресторанного сервiсу i торгiвлi, який став центром тимчасового проживання вимушених переселенцiв. Сьогоднi тут в основному живуть жiнки з дiтьми, люди з iнвалiднiстю та люди похилого вiку. Вiд початку вiйни навчальний заклад прихистив близько 600 людей з рiзних областей України. Сьогоднi тут проживають 100 людей, яким зараз немає куди повертатися. Вони залишаються тут, i як кажуть — «до перемоги!»

24 лютого о 7 ранку ми отримали iнформацiю про те, щоб за двi години звiльнити гуртожиток та пiдготувати його для розмiщення внутрiшньо перемiщених осiб, а 25 лютого вночi до нас вже почали заїжджати люди з Києва.

У першi днi було страшно та важко, люди приїжджали майже без нiчого — хто в чому був, хто що встиг взяти. Але нашi люди активно згуртувалися — привозили одяг, засоби гiгiєни, продукти харчування. Вiдгукнулося дуже багато мiстян. Вночi, коли прибували евакуацiйнi поїзди, багато тернополян волонтерили — приїжджали машинами та безкоштовно розвозили людей по гуманiтарних пунктах допомоги та розселення.

Координаторка Центру для ВПО Любов Вовчак разом iз дiтьми 

З волонтерами Гуманiтарного штабу ми одразу вiдпрацювали схему: вони зустрiчають людей на вокзалi, дають їм направлення та повiдомляють нас, що до нас їдуть люди на поселення.

Iсторiї людей, яким немає куди повертатися, рiзнi, але всi однаковi — про потребу в допомозi 

Живе у нас жiнка з Мар’їнки, Донецької областi, яка два мiсяцi була в пiдвалi пiд обстрiлами. Приїхала ледь жива. Їй допомогли виїхати волонтери та нашi ЗСУ. Мала з собою лише маленьку сумочку, але каже: «добре, що жива». Сьогоднi в неї немає нiчого — нi будинку, нi рiдних. Їй 73 роки, i вона не має куди повертатися.

Маємо тут i бабусю з дiдусем iз Харкова, якi пережили Другу свiтову вiйну. Їх вивезла дочка. Бабуся лежача, а дiдусь на вулицю вже не виходив. Вони приїхали до нас 3 березня, приїхали в чому були — бабуся в нiчнiй сорочцi та халатi, а зверху плащ. Зять та внук залишилися воювати у Харковi. Дiдусь деякий час пробув у нас, але у нього з’явилися проблеми з пам’яттю — вiн не розумiє, де вiн та що вiдбувається. Дочка почала просити про допомогу, оскiльки в гуртожитку немає потрiбних умов для нього. Спiльними зусиллями ми органiзували лiкування у нашiй психоневрологiчнiй лiкарнi, а згодом прилаштували його у герiатричний центр в областi.

У травнi приїхала сiм’я iз Херсонщини, у якої вдома побували орки — жiнка посивiла пiсля цього. Виїхали через дочку, якiй 16 рокiв. Вони бачили, якi звiрства там робили росiяни. Окупанти зайшли до їхньої хати, щоб забрати їжу та сигарети. Жiнка дуже боялася, щоб не побачили вдома дочку… їх було троє з автоматами. Забрали їжу та пiшли. Пiсля цього сiм’я органiзувала виїзд, щоб вивезти доньку.

Є люди з Марiуполя, якi платили великi грошi, щоб зробити майже «навколосвiтню подорож». Однак виїхали лише жiнка з бабусею, чоловiк та син не змогли.

Живе у нас i чоловiк з Попасної, який один виховує сина. Приїхали без жодних засобiв для iснування. У дитини є розлад аутичного спектру. Хлопчик потроху адаптувався, а батько, який розумiє, що немає куди повертатися, хоче знайти роботу. Однак наразi складно прилаштувати сина.

Сьогоднi робота — це головна потреба для переселенцiв. Люди бiльш-менш всiм забезпеченi, окрiм роботи.

Бiзнес та громадський сектор допомагають долати гуманiтарну кризу 

 Центр для ВПО у Тернополi органiзовує щоденне харчування для вимушених переселенцiв

Хочу сказати, що у Тернополi маємо велику пiдтримку вiд мiсцевих та мiжнародних неурядових органiзацiй. Приємно, що в такий важкий час є органiзацiї, якi готовi прийти на допомогу та роблять це вiд щирого серця. Допомагає Товариство Червоного Хреста України. Через управлiння освiти ортопедичними матрацами-розкладачками нас забезпечив Нiмецький Червоний Хрест — у наш гуртожиток привезли 136 лiжок. Психологiчну допомогу ВПО та засоби гiгiєни за iндивiдуальними потребами надає чеська органiзацiя «Люди в бiдi». Тернопiльська ГО «Вiдродження нацiї» консультує щодо правової допомоги та допомагає засобами гiгiєни. Представництво гуманiтарної органiзацiї Medair у Тернополi надало переселенцям, якi у нас проживають, постiльну бiлизну, подушки, ковдри, рушники тощо.

Маємо i пiдтримку вiд бiзнесу. В органiзацiї харчування нам допомагає наш тернопiльський завод «Молокiя». З перших днiв керiвництво вiдгукнулося на прохання про благодiйну допомогу для ВПО.

Також нас пiдтримують мiсцевi блогер(к)и, наприклад, Юля Василина, яка у своїй перукарнi безкоштовно стриже дiток. З її допомогою ми отримали безкоштовно двi пральнi машинки — блогерка звернулася до пiдписникiв, люди вiдгукнулися. А ще Юля Василина органiзовує подарунки та солодощi на всi днi народження дiтей переселенцiв.

Подарунки вiд блогерки Юлi Василини для дiтей переселенцiв у Центрi для ВПО

Зараз у закладi знаходиться 20 дiтей. Ми систематично проводимо для них заходи, щоб вони вiдволiкалися. Щотижня до нас приходить анiматор, яка з ними активно займається. Водимо дiток на майстер-класи, наприклад, ходили у заклад «Добра пiца», де дiтей вчили готувати пiцу. Схожi заходи органiзовував i ресторан «Оскар», а також наш навчальний заклад — iз квестами, частуваннями та розвагами.

Гуманiтарна допомога вiд польських волонтерiв  

  Паолiна та Камiл Конарскi разом iз українськими волонтерами у Центрi для ВПО

Коли розпочалася вiйна, в Тернопiль приїхало молоде подружжя iз Польщi — Паолiна та Камiл Конарскi. Самi вони iз мiста Гдиня, що на пiвночi країни, а це близько 1400 кiлометрiв вiд нас. Вони не знали, куди саме їдуть та кому саме допомагатимуть, але вирiшили зробити все, що зможуть. 6 березня вони вже були у Тернопiльському гуманiтарному штабi. Перший раз, коли вони до нас приїхали, то привезли медикаменти для вiйськових, дитяче харчування та засоби гiгiєни. В першi днi цього було дуже мало. Так склалася доля, що вони потрапили у наш гуртожиток — тут вони побачили, як все вiдбувається, скiльки людей до нас прибуває та що вони потребують. З того часу вони вiсiм разiв приїжджали у Тернопiль та привозили рiзнi види допомоги i для ВПО, i для Збройних Сил. Подружжя також їздило у Львiвську та Вiнницьку областi, якi прихистили велику кiлькiсть переселенцiв.

Паолiна та Камiл — це люди доброї волi та душi. Камiл, який працює рятувальником у Польщi, розповiдав: ми не могли iнакше, у нас мав бути медовий мiсяць, але ми не могли залишатися осторонь, дружина мене пiдтримала. У Польщi молода пара органiзувала збiр гуманiтарної допомоги, i люди вiдгукнулися. Щоразу, коли вони приїжджали, то спiлкувалися з людьми, знайомилися з мiстом — i щоразу вони все бiльше надихалися.

  Допомога вiд волонтерiв iз Польщi

Коли зустрiчаєш таких свiдомих та добрих людей, то легше працюється, хочеться далi допомагати. Пiдтримка — має дуже велике значення.

«Дякую всiм, хто не втомлюється. Вiйна не закiнчилася». Iсторiя волонтера iз Харкова

Володимир — переселенець iз Харкова, який сьогоднi заново вiдбудовує своє життя та волонтерить для Гуманiтарного штабу у Тернополi. Його дружина Вiкторiя вже вдруге переселенка. Перший раз довелося виїхати через окупацiю Криму, а тепер — залишити Харкiв.

18 лютого я зрозумiв, що треба готуватися щонайменше до найгiршого. Тодi я уважно послухав «не пана путiна», коли вiн зробив великий екскурс в iсторiю, сказавши, що такої країни як Україна «не iснувало нiколи», i що її створив «не пан ленiн». У мене 23 лютого вже була заправлена машина, документи зiбранi.

24 лютого нас розбудили звуки — це було о 5 годинi, 8 хвилинi. Було темно, але ми побачили заграву на пiвнiч вiд Салтiвки. Ми зрозумiли, що це росiя… що почалася вiйна.

Приїхали на Тернопiльщину, бо тут живе моя родина по батьку. Коли ми сюди переїхали, я десь тиждень сидiв у новинах, а потiм зрозумiв, що можу зiйти з розуму, якщо не буду щось робити. Так я знайшов Гуманiтарний штаб у Тернополi. Прийшов та сказав — хочу вам допомагати.

У Харковi мiй бiзнес просто згорiв за три-чотири тижнi. Перед тим, як згорiв торговий центр Барабашово, згорiв центр бiля метро Героїв працi — там у мене був бiзнес, автозапчастини. У бiзнесi я втратив усе. Але в Тернополi добрi люди допомогли i менi, i дружинi знайти роботу. Мене запросив до себе на роботу приватний пiдприємець, який також волонтерить. Працюю тут офiцiйно.

 Пожежа на ринку у Харковi пiсля обстрiлу, 16 березня.

У Штабi я перебував постiйно — якраз тодi йшли евакуацiйний Харкiвський, Київський транспорт. Ми цiлодобово працювали, не покидаючи гуманiтарний штаб. Тодi i трапилися незвичайнi iсторiї, пiсля яких я повiрив, що ми не можемо програти в цiй вiйнi.

В однiй з евакуацiй до нас приїхала жiнка своїм автотранспортом — вона тримала притулок для котiв та собак у Київськiй областi, в районi Бучi-Гостомеля. Сюди привезла iз собою близько 13 котiв та 8 собак. На той момент ми не мали де поселити людей, не кажучи вже про таку кiлькiсть тварин. Ми не знали, що робити, а вона просто на колiнах молила про допомогу, бо тварини досить довго їхали у клiтках. Та до нас в цей час зайшов тернополянин, який живе у приватному будинку. Вiн побачив ситуацiю та каже: я вiзьму їх до себе. Це було чудо. За пiв години ситуацiя вирiшилася.

Якось я розвозив людей на поселення вже пiд час комендантської години, повернувся на штаб, а там сидить дiвчина з Норвегiї, i їй треба лише одну нiч десь переночувати. Я вже навiть подумав, що завезу її до родичiв у Тернопiльському районi, а сам в машинi переночую. Дзвiнок секретарцi ОТГ мiста Микулинцi, панi Ользi, допомiг, вона прихистила дiвчину на одну нiч. Вранцi я вiдвiз її на евакуацiйний потяг Харкiв-Львiв, де всi майже стоячи їхали. Ми з нею прощалися, вона плакала i сказала англiйською: «ви — мiй ангел». На штабi ще не було такої ситуацiї, щоб ми якiйсь людинi не допомогли, все завжди вирiшувалося.

У перший перiод до нас на штаб приходило багато людей, щоб допомогти. Коли я ставав на облiк у вiйськкоматi, то запрошував хлопцiв до нас волонтерити — як водiями, так i просто занести продукти тощо. Наш штаб працює цiлодобово, тому там завжди мають залишатися хоча б двi людини.

Дiти у тимчасовому центрi для ВПО у Тернополi

Зазвичай ми монiторимо, коли прибувають евакуацiйнi потяги, щоб пiдготуватися. Якось був день, коли прибув евакуацiйний з Харкова, а потiм одразу iз Києва. Тодi на залiзничному вокзалi ми одну вiдбивну дiлили на чотири частини — в нас вже не було чим годувати людей. Нi хлiба, нi води. Прийшла жiнка i просила хоч щось… вiд печива тодi залишилися лише крихти, i вона їх взяла. Навiть такий випадок у нас був. Зараз ситуацiя зовсiм iнша — вже всi поселенi, централiзовано всiх годують, всi обiгрiтi, мають прихисток.

Я вiрю в перемогу. Ми досить органiзованi — люди просто приходять, щоб допомогти.  У першi днi у нас на дошцi оголошення навiть мiсця не було — люди готовi були вiдвозити людей, приносити речi, їжу. Зараз фiнансовий потенцiал вичерпується, але я дякую всiм, хто не втомлюється. Вiйна не закiнчилася. Людям треба допомагати.

«I лише тут у Тернополi я заплакала». Iсторiя переселенки iз Пiвнiчної Салтiвки

Валентина — переселенка iз Харкова, яка сьогоднi живе в одному з тимчасових центрiв для ВПО у Тернополi. Маючи iнвалiднiсть, жiнка 11 дiб просидiла у пiдвалi на табуретцi. Виїхати iз Харкова було складно, адже Салтiвський район, в якому вона жила, з перших днiв був пiд обстрiлами, а транспорт уже не їздив. Сьогоднi у Тернополi разом iз нею проживають дочка та двi внучки.

Ми першi зустрiли вiйну — близько 5 ранку. У нас видно окружну дорогу вiд Бєлгорода. Донька i внучка проснулися вiд вибухiв та питають: що це? Кажу: вiйна. Потiм було затишшя, вони побiгли в магазин. Невдовзi людей повиганяли з магазину, бо вже йшли росiйськi танки. Казали, що на них бiлою фарбою було намальовано «Z». Вже коли ми виходили iз пiдвалу, то було пiдбито три танки.

Харкiв, 24 лютого

Нашi вiйськовi сказали ховатися в глибину мiкрорайону. Дiвчата прибiгли додому, їх трусило. Ми вирiшили шукати пiдвал, куди б можна було заховатися — зайшли у пiдвал 82-го дому, там була дитяча студiя, тому там був туалет, вода, свiтло. З дiтворою ми зайшли у пiдвал 24 лютого i просидiли 11 дiб — на табуретцi. Коли закiнчувалася комендантська година, дiвчата бiгали додому, наш будинок поруч був, щоб щось взяти. Розмови йшли про те, як вибиратися, коли нiчого не їздить. Я сама маю iнвалiднiсть другої групи. Одну мене не хотiли залишати, але я наполягала доньцi — рятуй дитину. Аж тут до 5-ти поверхового будинку приїхав чоловiк когось забирати, вони поїхали з ним. Ще одна моя внучка вже була у Тернополi. Їхали до неї потягом. 18 годин.

Дiвчата поїхали, i десь через годину як бабахне… У пiдвал опустився дим, клубами, рожевого кольору. Я вийшла наверх, хотiла ковток свiжого повiтря вдихнути. Вийшла i побачила сiм’ю — їхня бабуся, якiй 92 роки, бiля мене неподалiк сидiла. Я ще раз спустилася в пiдвал, знайшла цю бабусю, вивела її. I пiшла додому.

Балконної рами вдома не було, у дитячiй та кухнi вiкон немає. А дверi сусiдки — вона не ходила до пiдвалу — були як вiсiмка скрученi. Я шукала її, але нiкого не було. Вiдкрила свою квартиру — а там килим лежить як шланг. На кухнi одна половина вiкна лежить на пiдлозi, а друга — висить на нижнiй завiсi. Ванна була непошкоджена. У моїй кiмнатi вiкно вцiлiло, вiдкритi балконнi дверi, а рама висiла на вулицю, зiрвана була. Нi газу, нi свiтла, зв’язок пропав десь 2 березня. Вiдрiзанi повнiстю.

На вулицi пiдiйшла до вiйськового та питаю — що менi робити? Я тодi перший раз розгубилася. В цей час гради почали летiти. Менi допомогли пройти в пiдвал, з якого  я бачила, як бомбили дитсадок, видно було як палав 16-поверховий будинок, там, де  ранiше ховалась у пiдвалi… Пробула у цьому пiдвалi одну добу, а потiм звiдти мене завезли на Пiвденний вокзал.

Школа у Харковi, 28 лютого.

На вокзалi в наших вiйськових запитала, як виїхати до Тернополя. Менi сказали, що я не витримаю дороги у поїздi. I вони запитали — автобусом поїдете? Кажу — хоч на волах. Пiдбiгли два хлопцi, взяли сумку та допомогли. Зарядили менi телефон, i я подзвонила старшiй онучцi. I лише тут у Тернополi я заплакала. Плакала, коли почала дякувати хлопцям-водiям. Вiдходила дуже довго. Звiдси їхати не хочу, я не витримаю дорогу назад.

У Харковi мiй будинок стоїть, влучено у пiдвал — є вибоїна, пробито дах. Сусiдка моя знайшлася, була у сина. Жива-здорова, щоранку пише менi.

Головне фото: Евакуацiя, джерело — Dattalion