«Позивний «Горобчик» показали на малій сцені Тернопільського драмтеатру ім. Тараса Шевченка.

Мала сцена, камерна атмосфера, одна героїня і зміна планів запали у серця тернополянам. Після 9-ти місяців в окупації Заслужена артистка України Тетяна Проворова повернулася до театрального життя і грає на сцені так, що глядачі аплодують стоячи зі сльозами на очах.

Моновистава, яку везуть містами країни, створена за мотивами п’єси Наталки Ворожбит «Погані дороги». Прем’єра якої відбулася у вересні 2023 року.

Директор Херсонського драматичного театру Олександр Книга каже:

– Наша акторка  була на пробах у цьому фільмі і коли ми шукали матеріал, Тетяна знайшла цей текст, і ми випустили цю виставу.

Передували такій нелегкій праці ще й вкрай важкі умови, адже театральну трупу, як і колектив театру в цілому, у Херсоні застала окупація

– Це ми їдемо зараз з фестивалю «Золотий лев» і для того, щоб не їхати до Херсону 1000 км просто так, вирішили у кілька міст заїхати та зіграти виставу, – зауважує Олександр Книга. – Що таке окупація, зрозуміти людям, які, слава Богу, у неї не потрапили, дуже важко.

Я людина вже у віці. І я, як і більшість людей, народжених у радянському союзі, вихований на книжках про Другу світову війну. Мені бабуся розповідала, як до них в будинок заходили німці. Я ніколи не міг би подумати, що в 21 столітті в мій будинок будуть заходити озброєні люди, будуть тебе арештовувати, будуть кудись везти… це просто неможливо навіть уявити. Я ніколи б не подумав, що на 2-ий день війни не буде хліба, ліків, нічого взагалі. Херсон був в окупації 9 місяців. Фашисти створювали театр «рускій акадємічєскій», а ми, які вирвались з окупації, намагались довести, що театр – це не будівля, а люди… і тому як тільки я вирвався і приїхав до Львова, ми провели фестиваль, який мав відбутись в Херсоні 9 червня.

Вже після розмінування нам дозволили зайти в театр, а він, знаєте, як зґвалтований стояв – ним користувалися чужі люди, він був пограбований. І ми почали зразу: закатали рукави, вимили його, вичистили. Дякуючи небайдужим людям, почали відновлювати роботу цехів. І от уже 2 роки ми працюємо завдяки фондам, уряду Німеччини.

У Херсоні театрали виступають на двох постійних локаціях, зали яких завше переповнені. В Тернополі на виставу прийшов, на жаль, не повний зал. Але, як зауважила одна з глядачок – «прийшли справді ті, хто зрозуміє і здатен осягнути весь біль, який приносить війна».

Пан Олександр каже, що саме вдячні глядачі їх надихають найбільше.

– І це нас надихає, ми працюємо і продовжуємо збирати колектив і мріємо повернутись на велику сцену.

Моновистава «Позивний «Горобчик», з якою завітали до Тернополя, — про війну, кохання та реалії, які доводиться проживати нашим захисникам і їх коханим. Вона про відчуття, почуття, надії і, на жаль, оту передсмертну агонію, коли перед очима пробігає як не усе, то левова частинка життя.

Головна героїня — Наталка, із позивним «Горобчик», захищає Україну у лавах ЗСУ. Вона перебуває на межі життя і смерті. У останні хвилини свого життя згадує про коханого Сергія з позивним «Відьмак». Самі він вперше привіз її на фронт (тоді ще жінка була просто журналісткою, а він – предметом її дослідження), показав війну та став коханням усього життя.

– Ця вистава — це як новела про кохання на війні, яке обривається, — каже Тетяна Проворова.

І хоч у Херсоні вистави заздалегідь не афішують, оскільки поточна ситуація цього не дозволяє, актори намагаються продовжувати працювати у важких умовах і під постійним прицілом ворога.

У Тернополі глядачі втираючи сльози стоячи аплодували

Когось побачене змусило переосмислити своє життя, когось вразило, а когось навіть надихнуло.

– Я не думала, що ця вистава мене так вразить. Воювала я, чоловік воює зараз. Відчуття до болю знайомі, – ділиться глядачка Неля.

Серед гостей були також присутні херсонці. Їм уже не терпиться повернутися до рідного дому.

Трофейний прапор, привезений з Херсону

На виставу йшли не просто коридором, встеленим килимом, а по російському прапору. Однак вийшовши з вистави відчуття і емоції не вщухали.

– Хотілось топтати і топтати з огидою, як ганчірку, – біля входу на малу сцену поділилася одна з глядачок.

Фото авторки