Наприкiнцi сiчня 51-рiчний Станiслав з Харкова отримав важкi травми у Бахмутi. П’ять кульових поранень навилiт, понад двiстi осколкiв у ногах i руках, проникаюче поранення грудної клiтки, вирваний вибухом гранати шмат стегна.

На початку лютого в опiковому вiддiленнi обласної клiнiчної лiкарнi йому ампутували покалiчену ногу нижче колiна. Зараз чоловiк проходить подальше лiкування. Поруч — його головна пiдтримка, дружина Тетяна. Поки жiнка вiдлучається у справах, чоловiк погоджується розповiсти, як вдалося вижити.

Його iсторiю розповiли на сторiнцi обласної клiнiчної лiкарнi Iвано-Франкiвської мiської ради, передає Фiртка.

У мирному життi водiй бетоновоза вдруге пiшов добровольцем захищати Україну вiд росiйської агресiї. Потрапив у Нацгвардiю, 4-й батальйон iм. Болбочана, а поранення отримав пiд час завдання на зачистку. Їхня група мала захопити приватну будiвлю й утримувати її, щоб окупанти не обiйшли позицiї iншої бригади та не вдарили в спину.

«Коли ми туди прийшли, то напоролися на засаду. Вони нас протримали пiд гаубицями пiвтори години, поки позаймали певнi точки.

Врештi половина наших полягла, а я протримався до ранку, — пригадує чоловiк. — Нема таких людей, яких кулi облiтають, хоча я про себе думав саме так… Двох — встиг, а третiй мене обiграв, як у комп’ютернiй грi: впав на землю i вистрiлив менi в ногу».

Вже пораненому Станiславу вдалося забарикадувати стiну в будинку.

«Щоб не потрапити в полон довелося «колупатися» з ними до ранку: вони кидали в мене гранати, а я в них стрiляв». I все це, стiкаючи кров’ю i тамуючи бiль…

Я до болю не особливо чутливий. Чую, куля входить i виходить. Це мене вже радує, бо рука працює, — розповiдає боєць. — А от коли перебило ногу, коли костi почали ламатися, подумав, що тут менi вже кiнець».

Чоловiк каже, що вижив завдяки своїй злостi та знанням тактики, якої навчили канадськi iнструктори ще у 2015-му: згрупуватися й закрити тiло, життєво важливi органи руками.

«Ця тактика спрацювала: чотири дiрки в руках, та я живий», — наголошує Станiслав.

А ще, каже, не хотiлося замерзнути чи згорiти.

«Закидали нас гранатами — загорiлися стiни, стеля, трупи. I нашi, i їхнi… Потiм почав вибухати боєкомплект на солдатах. Зачепив я автоматиком вiдбиту ногу i повалив в iншу кiмнату.

Дотягнув скiльки змiг, а потiм вiдчуваю, щось дофiга кровi втратив, почали думки приходити, що краще «грохнути» себе, нiж отак мучитися… Але рука з рацiєю прилетiла i я викликав допомогу», — спокiйно змальовує Станiслав приголомшливi кадри тiєї жахливої ночi, доречнi хiба що у фiльмах Тарантiно.

На запитання, чи не жалкує вiн, що самостiйно, добровiльно пiшов на таке, Станiслав намагається жартувати:

«Ногу шкода, її ще можна було поносить, i пiдошва не протерлася».

До того ж ця нога також була вподобана їхнiм з жiнкою улюбленим котом — вiн її постiйно гриз. I вже, переходячи на серйозний лад, зiзнається:

«Тут, звичайно, в лiкарнi нерви здають. Коли встати не можу, i дружинi доводиться мене годувати. Незрозумiло, що буде далi… Але  хотiлося б ще пожити i дiтей (синовi — 25, доньцi — 14) на ноги поставити.

Коли опиняєшся на лiкарнянiм лiжку, тут тiльки сiм’я. I воювати ми повиннi не за якусь велику iдею, а за свою землю i сiм’ю».

За iнформацiєю лiкарiв, на сьогоднi стан Станiслава стабiльний.