Ця драматична історія кохання та відданості й через десятки літ вражає та захоплює. Це чи не найяскравіший приклад жертовної любові.

Бо Емілія Турчин з Тернопільщини усе своє життя віддала повстанцю Ількові Оберишину. Вона сорок (!) років переховувала його на горищі. Їхнє знайомство, таємне вінчання та короткі зустрічі крадькома від усього живого жінка не забула і в дев’яносто літ.

Таємно вінчалися у лісі

Господь відвів Емілії Миколаївні довгий вік. Вона самотньо мешкає у селі Городниці Підволочиського району й завжди рада кожному, хто ступить на поріг її хати. Бо розповідати про своє життя любить.

Те доленосне знайомство із майбутнім чоловіком Ільком відбулося далекого 1948 року. Вона, зразкова вчителька, запізналася з офіцером УПА Оберишиним із Прикарпаття. А познайомив пару шваґро пані Емілії, який допомагав повстанцям.

—Боже коханий, я той момент і досі пам’ятаю! —при цій згадці усміхається жінка. —Ілько був у білому кожусі, ставний такий молодий чоловік. А голос мав який! А ще він мене тоді поцілував. То так дивно було. Сміливо.

Обличчя повстанця тоді добре не розгледіла— розмова відбувалася у потемках. Обмінялися лише кількома фразами. Та ці слова стали незабутніми.

Ще мить— і жінка починає цитувати вірш, який Ілько написав 70 літ тому під враженням від першої зустрічі з нею: «Упершу нічку листопада я тебе пізнав, в темноті розмови щиро покохав. І хотів би я, щоб стала другом ти мого життя. Разом з нами днів прожитих дружно зацвіте весна…»

Хоча спочатку чоловік досить обережно ставився до нової знайомої. Та зовсім скоро вона заслужила довіру й вже особисто доставляла папір у таємний схрон для листівок, які друкували повстанці. Минуло небагато часу, й Ілько покликав Емілію дошлюбу. Їх таємно повінчав у лісі брат нареченого— отець Василь.

Хоча перед тим, якзвершити таїнство, він відмовляв дівчину від такого кроку. Бо знав, що усі повстанці— смертники. Не хотів, аби замолоду ламала своє життя. Та почуття Емілії були сильнішими від будь-яких переконань. Зранку вона пішла науроки в школу, він— невідомо куди. Батьком сина«записала» шваґра Лише зрідка Ілько навідувався до дружини. Небезпечні, страшні то були часи.

Через довірених осіб час від часу передавав коханій коротенькі записки. Та згодом таки мусив до неї прийти— шукав прихистку. То було у 1951-му. Усі побратими Ілька Оберишина загинули, а йому дивом вдалося вціліти. Він ходив на таємні пункти зустрічей, та ніхто, окрім нього, там більше не з’являвся. Немав ні що їсти, ні що пити. Перебивався… ранковою росою, яку пив із листочків. В решті, виморений голодом та знесилений, тишком постукав у дім Емілії. Батьки дозволили чоловікові залишитися, влаштували йому схованку. Та натайник натрапила сусідська дитина. Аби ненаражати себе та повстанця на небезпеку, Турчини вирішили будувати новий дім. Для цього навіть взяли кредит! І в новобудові нагорищі батьки зробили місце для зятя. А ж тут у район дійшли чутки: Емілія, вчителька, чоловіка немає, а вагітна! Жінку відразу викликали у КДБ. Довго допитувалися, з ким согрішила. Та спершу віднікувалася, мовляв, то її особисте діло. Та, зрозумівши, що їй спокою недадуть, вмовила той гріх взяти на себе сестриного чоловіка. Він був партійним, головою колгоспу з орденом Леніна!

Тож коли шваґро посвідчив у КДБ, що то його дитина, врешті від жінки відчепилися. Ілько не бачив дитинства свого сина Аркадія. А дитина й невідала, що насправді не того чоловіка батьком називає. Таємницю в родині свято берегли. Оберишин лише немовлям тримав первістка на руках, а потім побачив його лише, коли хлопчику виповнилося 12 літ. Перед тим йому мама все розповіла: хто такі повстанці, що як тата викриють, він живим нездасться, мамі «світять» табори, а Аркадію— поневіряння по дитбудинках. Після цієї розмови згорища зійшов Ілько: -Ти мене незрадиш? — запитав у сина. —Ні,— відповів він, і вперше обидва обнялися.

Одружував сина крізьшпарину удаху

Відтоді стали вони бачитися щовечора. Ілько багато синові розповідав, а той уважно слухав. А вдень Оберишин читав газети та вивчав іноземні мови. Зароки досконало виштудіював латинь та польську, німецьку та англійську.

Було, що через сина ледве невтрапив у халепу. Якось у гості прийшов сусідський хлопчина— хотів пограти у м’яча. А Емілія закинула іграшку на горище, аби син незбивав черевики (божважко гарувала, сама, заробляючи на трьох, шукаючи різні підробітки, тому й шкодувала взувачку— щоб довше послужила). Хлопець підбіг догорища й тихенько прошепотів: «Тату, киньте м’яча». І цепочув товариш. Він став допитуватися, хто там у Турчиних сидить. Відповідь Емілії хлопця незадовольнила, тож про все розповів батькам. А ті… вдали, що нічого незрозуміли, й невидали сусідів.

Минали рік зароком. Аркадій вирішив одружитися. У хаті молоде подружжя на шлюб благословляли Емілія та Василь— чоловік сестри. Пізніше шваґро підіймав першу чарку «засина».  А за усім цим крізь шпарину в даху, стискаючи від хвилювання кулаки, дивився Ілько. Якби він хотів у цю мить сидіти з сином поруч…

Настала «хрущовська відлига». Газети багато писали про те, що радянська влада амністує усіх членів ОУН-УПА, які прийдуть «з повинною». Але Ілько навіть не думав здаватися комуністам. Він вперто чекав, що постане вільна українська держава, й тоді він вийде зі сховку. І цей день настав. Після референдуму, почувши по радіо Гімн України, він вийшов з підпілля, пише “Високий замок”.

Після того життя Ілька Оберишина наповнилося іншим змістом. Він активно влився  у політичне життя. Перебрався до Тернополя. А вдома лишилася чекати його віддана дружина Емілія, яка з 1951 по 1991-й переховувала свою любов. Якось жінка таки відважилася поїхати в область шукати Ілька. «Пам’ятаєте, пане, ви у мене винаймали квартиру?»— несміливо запитала, коли побачила. Бо в душі щепанував страх. Він відізвався. Та в село назад не поїхав. Отримавши квартиру у Тернополі, жив там, доки важко незанедужав. Лише тоді повернувся удім, де сорок літ мав надійний схрон. Кохана догледіла його до смерті…