Її покликання зросло з особистого болю. У 2015-му вона втратила свого коханого — військовослужбовця Назара Кулинця, який загинув, рятуючи побратимів. Вона довго не визнавала, що пішла у військо через нього, але сьогодні каже чесно: «Я продовжую його справу. Можливо, він не хотів би, щоб я була у війську. Але я знаю – він би мною пишався».

Надія — офіцерка тернопільського підрозділу Національної гвардії, пресофіцерка 2 Галицької бригади, капітан. Позивний “Меркель” — не лише про рішучість, а й про шлях, який вона пройшла. Від втрати нареченого — до служби у війську. Від журналістських спроб — до інформаційної боротьби.

З 2021 року Надія служить у лавах Нацгвардії. Пройшла шлях від солдата до пресофіцера. Її місія — розповідати про бійців, які боронять Україну, та про тих, кого вже немає. Знімати, писати, говорити мовою правди.

Її день — це постійна комунікація, відео, тексти, кадри. Це фронт, тільки інформаційний. І саме цей фронт сьогодні має вирішальне значення:

«Інформаційна зброя така ж потужна, як і та, що в руках. А іноді — ще потужніша».

Надія не зламалася під болем, а зробила його джерелом сили. Її історія — не лише про війну. Вона — про любов, втрату, служіння, людяність і мрію про мир.

Історія Надії, офіцерки та журналістки, яка несе пам’ять і слово на передовій:

Мене звати Надія, позивний — Меркель. Я є офіцеркою Тернопільського підрозділу Національної гвардії, працюю в інформаційній і комунікаційній сфері другої Галицької бригади. Позивний мені дав командир ще під час курсу молодого бійця — якось пов’язано з моїм прізвищем. Він прижився. Побратими рідко вживають його в повсякденному житті, але для мене він особистий — нашивки на рюкзаку, тиха пам’ять і самовираження.

До війська я прийшла з цивільної журналістики. У 2017 році мене запросила спробувати себе в «Терен» подруга — тернопільська журналістка. Це стало важливою пригодою в моєму житті. Спершу я не знала, чим хочу займатися після бакалаврату, але спроба виявилась доленосною. Журналістика дала мені різносторонній досвід і відкрила шлях до військової тематики, яка поступово стала центральною.

Причина цього — особиста трагедія. У 2015 році загинув мій хлопець Назар Кулинець. Ми познайомилися під час Революції Гідності в Києві, прожили разом щасливий, але короткий рік. Назар служив у 6-му окремому мотопіхотному батальйоні «Збруч» і загинув в ніч на 1 лютого 2015 року в Херсонській області — в наметовому містечку сталась пожежа. Знаю, що він вибіг, міг урятуватися, але повернувся за побратимами. Це сформувало мене. Спершу я це заперечувала, не хотіла визнавати, що через його смерть пішла в армію. Але тепер усвідомлюю: його історія стала моїм покликом.

У 2018 році командир нашого підрозділу запропонував мені долучитися до Нацгвардії як пресофіцерці. Мій шлях був непростий. Три роки я не могла офіційно оформитись. Лише у лютому 2021 року я стала до строю, пройшла шлях від солдатки до капітанки. За цей час закінчила курс молодого бійця, навчання для сержантів, стала командиркою відділення, отримала звання молодшої сержантки, згодом — пройшла офіцерські курси, отримала перше офіцерське звання. Сьогодні я — капітанка, і мої обов’язки полягають у висвітленні діяльності підрозділу, розповідях про наших героїв, збереженні пам’яті про загиблих.

Моя робота — це не просто слова. Це пошук, комунікація з командирами, історії, які не завжди хочуть бути розказаними. Наші хлопці часто мовчать про свої героїчні вчинки. Доводиться працювати обережно, поважно. Військова журналістика — не про сенсацію. Це про довіру, відповідальність і людяність. Я завжди думаю: «А чи хотіла б я, щоб так написали про мене?»

24 лютого 2022 року я зустріла вже в статусі сержантки. Знала, що буде тривога. Сиділа ще звечора, дивилася пряму трансляцію Верховної Ради. О 6 ранку — підйом, таксі, збори. Їду й думаю: «А що, як зараз на передову?» В голові — такмед, стрільба, тактична підготовка. Страх. За себе, за побратимів. І він не зник і досі. Просто змінився. Тепер я боюсь не стільки за себе, скільки за батьків, похресників, тварин, за людей, яких люблю. Бо ніхто не знає, куди прилетить ракета.

З часом ти ніби звикаєш. Але війна сниться. І страшна не смерть твоя, а коли гинуть побратими, друзі, знайомі. Ти нічого не можеш змінити — тільки тримати стрій і робити свою справу.

Мене надихають мої колеги. Коли бачу добре змонтоване відео, гарно зняту історію — думаю: «А чому я не можу так? Можу». Мотивують історії бійців — через що вони проходять. Я розумію, що моя робота — це не лише знімки й тексти. Це довіра, яку я маю заслужити. Бути другом, бути плечем. Бути добром. Бо доброта — не слабкість. Це сила.

Цивільна журналістика дала мені базу. Я знала, з ким і як говорити, як писати. Але у військовій справі головне — не лише словом володіти. Треба бути готовою до всього: бігти з камерою, в броніку, з автоматом. Розуміти військову термінологію. Усвідомлювати, що твої слова можуть нести загрозу, якщо розкривають надто багато.

Мені казали: «Ти не витримаєш. Це важко. Ти будеш плакати через день». І справді, буває. Але я тут. Я проходила втрати. І не хочу втрачати більше. Хочу, щоб це скінчилося. Хочу миру. Але поки його немає — я маю бути сильною. Для себе. Для нього. Для всіх.

Бо я — на своєму місці.

Джерело: Погляд