Микола Василечко — знаний тернопільський фотокореспондент, краєзнавець і автор  електронної енциклопедії «Тернопедія», яка цілком присвячена історії та сьогоденню Тернопільщини й обласного центру. Проєкт з’явився завдяки його багаторічній дослідницькій і медійній роботі.

Його світлини часів Революції Гідності передають драму історичних моментів: барикади, поранених, тривогу в очах учасників Майдану.

Та у січні 2025 року Микола змінив камеру на форму — нині служить у Державній спеціальній службі транспорту, охороняючи важливі об’єкти. Його історія — про внутрішню чесність, про боротьбу зі слабким здоров’ям і про непоказний, але важливий тил. Він зізнається: зброя й бронежилет швидко виснажують, а бюрократія армії часто ґрунтується на радянських нормах, які більше заважають, ніж допомагають. Але замість ховатися — пішов служити.

Бо «втікати кудись — це негідно для мене».

У розмові Микола Василечко розповів про те, що мотивує його служити, особисту трансформацію та роль медіа у час війни.

Як ви прийняли рішення піти на службу, і яка зараз ваша роль?

Думки, власне, не про службу, а про обов’язок стати на захист країни були вже 2014-го після участі в Революції Гідності. Але стан здоров’я був вагомою причиною для особистих вагань. Та й була необхідність час від часу відвідувати маму, а після операції, пізніше інсульту – доглядати за нею. Вже після повномасштабного вторгнення і за кілька місяців опісля – відходу мами у вічність, коли передзвонила староста з повідомленням про уточнення й оновлення облікових даних – без вагань з’явився в ТЦК. Вирішив: якщо мобілізують, піду служити, бо втікати кудись чи ховатися – то якось негідно для мене.

Після проходження ВЛК мене визнали придатним до служби в тиловому забезпеченні. Кілька разів у 2022 і 2023 відправляли у навчальні центри військових частин для проходження БЗВП (я не був у війську взагалі), але тамтешні медики завертали назад. Врешті, торік мені зробили операцію, стан здоров’я трохи покращився і в січні цього року, пройшовши чергову ВЛК з медичними застереженнями щодо служби, потрапив у Державну спеціальну службу транспорту, де й перебуваю нині у варті важливих об’єктів.

Який головний виклик став для вас найбільшим випробуванням?

Як виявилося, мій фізичний стан надто слабкий для постійних навантажень і носіння бронежилета та зброї. Це швидко виснажує, а вік вже не дуже сприяє загартовуванню і накачуванню м’язів.

Чи змінилося ваше сприйняття війни та служби після того, як ви стали частиною військової системи?

Так. Але змінювати треба саму систему, бо в багатьох важливих питаннях діють старі, ще радянські правила і статути, які в сучасних реаліях війни не допомагають, а навіть шкодять. Війни з московитами ведемо століттями, тож тут нічого не змінилося – ворог той самий.

Як служба вплинула на вас особисто – ваші погляди, емоційний стан, цінності?

Наразі за три місяці служби ще нічого особливо не змінилося, крім, звісно, домашнього комфорту. Це та ж робота, що й у цивільному житті. Відмінність лише в тому, що там працюємо щодня певну кількість годин, а поза роботою й у вихідні маємо час на власні уподобання. Тут ми на варті в будь-який час доби і виконуємо накази командирів. Та все ж є достатньо часу на відпочинок і особисті справи.

Що найбільше мотивує вас у ці важкі часи?

Можливо, це вже твердження-кліше, але повторюся: якщо не я, то хто? Я знаю, що таке радянська комуністична система, дитинство і шкільні роки минули в ній – колгоспне життя не для мене. Хоча сучасний світ з уседозволеністю, на мою думку, теж блукає манівцями.

Чи використовуєте навички медійника у війську? Чи бачите ви зараз роль журналістики та фотофіксації як важливий фронт боротьби?

Поки ні. Моя теперішня посада не потребує творчих потуг узагалі. І фотографувати об’єкти, які охороняю, не можна, ба навіть заборонено. Та й наразі вся техніка – тільки телефон, для професійної зйомки цього замало. Можливо, надалі, якщо війна триватиме, чи переведуть на іншу посаду або в інший підрозділ, мої творчі здібності ще знадобляться.

Ви багато працювали з історією та краєзнавством. Чи важливо сьогодні зберігати історію цієї війни, і як це можна зробити ефективно?

Звісно, важливо. І тепер це робити простіше, ніж у попередні війни, коли навіть паперу бракувало. А фото- і телекамер, відповідно військових операторів, було мало. Нині ж усі з мобільними засобами фіксації, отже й документально на фото і відео зафіксовано кожний день війни в різних місцях. А ефективність фіксації має бути затверджена в міжнародних судах покаранням московських убивць і ерефії загалом. Сподіваємося, що так станеться, попри непевність у правильних діях політиків – українських, європейських, американських, інших країн, щодо жертовної боротьби українців за волю, правду і життя.

Як підтримуєте зв’язок із журналістською діяльністю або творчістю зараз?

Без доступу до власних комп’ютера і книгозбірні, без можливості бути в рідному місті на подіях – журналістська і краєзнавча діяльність фактично припинилася. Щоб хоч якось зайняти мізки роботою, фотографую і знімаю на телефон природу, завантажую світлини на Вікісховище, поволі редагую тексти в «Тернопільській енциклопедії», пишу віршовані тексти і публікую їх зі світлинами у Фейсбуку.

Яка роль соціальних мереж під час війни?

Тут можна міркувати про їхню роль узагалі, а не тільки під час війни. Як тільки соцмережі починалися, більшість людей не мали до них доступу, не було ботів, ними не управляв штучний інтелект. У стрічці були дописи друзів і сторінок з підписок, не було стільки реклами і нав’язувань дописів.
Нині це все перетворилося на хаос: фальшиві профілі, сторінки, групи, ШІ у стрічці нав’язує повідомлення за власним алгоритмом. І бачу, що більшість людей, на жаль, не здатні відрізнити правду від брехні. Бо яка каша в голові людини, особливо військового ЗСУ чи інших підрозділів МОУ, якщо воює проти московитів і водночас майже весь вільний час дивиться відео на Фейсбуку на русскам язикє (хоч сам, до прикладу, з Тернопільщини чи Львівщини), численні уривки з московських фільмів, кліпи їхніх артистів, а ще різні відео з тупими жартами,  матюками тощо – аж страшно уявити. І, на жаль, бачу жахливу ситуацію і тенденцію до  погіршення морально-психологічного і патріотичного духу серед військових і цивільних. Наслідки впливу на свідомість людей, на мою думку, нас вразять вже скоро. А звичні донедавна класичні медіа – газети, радіо й телебачення – день за днем втрачають свій вплив на суспільні процеси…

Розмовляла Надія Греса, видання ПОГЛЯД.