Неабияку вигадливiсть, пiдступнiсть, вправнiсть у лукавствi й облудi виявляє наш ворог, аби виправдати те, чого виправдати не можна, аби зберегти якесь «лице», яке давно вже ним не є. Не гребує наш ворог нiчим, навмисно змiшуючи грiшне з праведним, видаючи чорне за бiле, а вiдверту брехню – за правду. Вже кiлька разiв московський тиран i його прислужники змiнювали «мету» цiєї вiйни, дiйшло навiть до того, що вони її називають «священною»…

Вiйна «священною» бути не може! Нiде у Священному Писаннi ви не знайдете такого словосполучення. I в соцiальнiй доктринi Православної Церкви взагалi немає поняття «священна вiйна», бо вiйна – це жахлива рiч, наслiдок великого грiха, i вона священною, освяченою бути нiяк не може. Освяченими речi стають через посвячення їх Боговi, пiсля звершення над ними спецiальних молитов (Чину освячення), через якi завдяки благословiнню Божому i благодаттю Святого Духа цi речi освячуються. Як можна освятити, благословити i отримати благодать Святого Духа на те, що приносить людям страждання i смерть?!

Дуже важливо у питаннi вiйни i миру називати речi своїми iменами: ненависть ненавистю, несправедливiсть несправедливiстю, вбивство вбивством… Вiйна – то найстрашнiше зло, прояв великого грiха – братовбивчої ненавистi. I жоднi полiтичнi, iдеологiчнi чи iншi трактування не можуть виправдати згубної руйнiвної сутностi вiйни, яка є страшним грiхом i злочином проти людства.

Чому ми благословляємо наших воїнiв? Бо, на вiдмiну вiд окупантiв, нашi воїни – захисники. Вони не зазiхають на чуже, вони не прийшли з мечем в чужу країну, вони не звершують акту агресiї, умисно не кривдять iнших, не жертвують чужими життями. Навпаки, вони звершують подвиг самопожертви, пiдставляючи себе пiд удар заради iнших, виявляючи найвищу мiру любовi, бо: «Немає бiльше вiд тiєї любови, як хто душу свою покладе за друзiв своїх» (Iн. 15: 13). Ось в чому велика рiзниця мiж тими, хто «принiс меч», i тими, хто «захищається мечем».

Вiйсько, як i зброя, не забороненi Бiблiєю, але вони, за християнським вченням, iснують для того, щоби захищати, а не для того, щоб нападати. Церква Христова – проти насилля, але завжди – на захистi правди, миру i ближнiх.

Ворог, який пiдступно вдерся на нашу землю, хоч називає себе православними, але впродовж останнiх десятилiть перетворив Церкву на якусь «громадянську псевдорелiгiю», яка є чужою духу Євангелiя та змiсту святоотцiвської православної вiри. Справжня вiра завжди виявляється у справах, а справи, що чиняться окупантами, промовисто свiдчать про них як про злочинцiв, вбивць i нелюдiв, якi втратили живий зв’язок iз Христом та Його Церквою. Тут згадуються влучнi слова Його Всесвятостi, Вселенського Патрiарха Варфоломiя про росiйську агресiю: «Це не священна, це – диявольська вiйна, яку породила неправда!». Кожна вбита чи закатована людина, кожна викрадена дитина, кожна зґвалтована жiнка, кожен зруйнований житловий будинок – це не лише воєнний злочин, але й грiховний акт зречення Христа.

Так само й тi, хто нiби вiдсторонився, хто пасивно погоджується з грiхом, хто вважає, що їх це «не стосується» чи «все не так однозначно» – вони толерують зло, обирають його сторону, вигадуючи рiзнi «напiвтони» для його виправдання. Але перед Богом їм теж не знайдеться виправдання! Тому всi слова про «священну» вiйну з боку окупантiв, агресорiв i вбивць мирного народу – це слова антихриста, який свiдомо зло називає добром, аби загубити якомога бiльше людських душ.