Руслан військовослужбовець 82-го батальйону 105-ї окремої бригади тероборони ЗСУ з Тернополя. Його позивний Звіробій. Він боронить Україну від окупантів з 2022 року. Віра в Бога, родина, побратими і бажання робити Україну кращою — це те, що дає йому сили, розповів військовий Суспільному.

Далі його пряма мава:

“Я знав, що буде війна, тому що я знаю, хто такі росіяни. Дуже добре знаю історію. Навіть колись хотів бути вчителем історії. Я не служив в армії до того, але був мисливцем. Я досить непогано стріляю. На війні дуже багато Божого промислу. Я людина віруюча.

“У 30-ть років я пішов на війну”.

За спеціальністю я кухар, офіціант-бармен. Закінчив перше училище те, що біля стадіону в Тернополі. Але так склалося, що офіціантом я працював недовго.

У 17-ть років я перший раз поїхав на заробітки. 13 років їздив по заробітках, а тоді почалася війна і в 30 років я пішов на війну. До лав Збройних сил я долучився 25 лютого 2022 року. Перед тим, як мала бути війна, вже всі говорили, що стягнули війська до кордону. Я завжди казав, якщо буде війна, я по-любому піду на фронт. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я подзвонив до шефа, сказав: “Друже, вибачай, але мусиш знайти собі людей, які тобі будуть робити роботу, бо я маю йти”.

Відправив жінку з дітьми в Німеччину, до тещі, вона там працює, і тоді пішов на військкомат. Враховуючи те, що я не служив в армії, мене зразу відправили в наше тернопільське ТРО. Ну, а там вже нас вчили, нас готували й десь через два-три місяці нас відправили на схід.

“Там загинув мій найкращий друг”.

Перша наша ротація була на Полтавщині десь місяць часу, потім нас відправили на Суми. На Сумщині ми були місяців дев’ять. Найбільші втрати наш батальйон поніс на Куп’янську. Це 2023 рік, травень місяць. Там загинув мій найкращий друг Валентин Крулевський. Ми були разом в тім бою, але міна, яка розірвалася в сосну, пробила йому бронік і він загинув. Валік був дуже доброю людиною. Він дуже спокійний характер мав, і він розсудливий був, ніколи не матюкався, взагалі ніколи.

Він говорив фразами з мультиків. У нього був син старший і донька Софійка і він до війни з нею дивився мультики. А я в силу того, що дуже багато їздив на заробітки, не мав часу своїм дітям стільки уваги приділяти. І я реально з донькою дивився мультики тільки два-три рази, бо потім війна, тим більше вже не до мультиків було. Я дивувався, коли він фразами з мультіків замінював деякі матюки.

“Моє коріння з Харківщини”.

Хочу, щоб мої діти жили у вільній Україні, в країні, яка говорить українською мовою. Я говорю не чистою українською мовою. Моє коріння йде з Харківщини, де народився мій дід. Він жив у Лозівському районі і, відповідно, все життя вживав російські слова, ламана була мова. Крім того, в нас було дуже багато російського телебачення. І ми звикли до того, що вживаємо деякі слова-паразити з російської мови. І я зараз принципово хочу, щоб Україна стала незалежною від тої мови. Я синові постійно кажу: “Не дивися російські мультики”. І він настільки вже до того звик, що коли я випадково якесь російське слово кажу, він мені: “Тато, я російські мультики не дивлюсь вже давно, а ти все одно вживаєш російські слова”.

Я думаю, якщо ми будемо це викорінювати і діти почнуть розмовляти чистою українською мовою, тоді в Росії не буде ніяких причин, щоб захищати тут російське населення.

“На війні дуже важливо копати”.

Люди думають: “Я не вмію стріляти, не піду в армію”. Тут не треба стріляти, тут треба вміти добре копати і бути трудолюбивим. Стрільба — це 5% служби в армії. Усе інше — це добре закупатися, добре замаскуватись, підготуватись до того, що вас можуть штурмувати, що вас можуть мучити скидами, FPV і від цього треба просто закопатись.

І якщо це розуміють керівники середньої ланки, командири взводів, командири відділень ті, хто безпосередньо з солдатами на позиціях, то в таких відділеннях втрати найменші, бо добре закопуються, роблять чим глибше і тим ліпше, роблять накати і навіть FPV воно не може так легко добратися до бліндажа.

От в мене був випадок з FPV цієї зими. Я був на позиції з прикордонниками і з нашими хлопцями. Взявся допомогти зробити їм хороший укріпрайон, бо там реально така позиція була, що це було зробити практично неможливо. Вони були в трьох акаціях, які вже скосив міномет. Але ми придумали, як ми це будемо робити, взяли сітку маскувальну, натягнули на траншеї і почали копати вниз. В тупиковому окопі почали копати вниз, зайшли в бік і під землею викопали бліндаж. Цей бліндаж на чотири особи, це якщо спати, а так туди вміститися може навіть відділення спокійно, щоб сховатися.

І перекрили ми це все, всі підходи, окопи суцільними довгими траншеями. І коли в нас вдарила FPV, одна, друга, третя, пробила сітки спеціальні, окупанти дронами почали поступово нас розбирати. І за рахунок того, що було добре закопано, за рахунок того, що було багато довгих тунелей, які були перекриті, вони нас не дістали. Нам вже двері два рази злітали з петель всередину в бліндаж, але окрім контузій ніхто нічого не отримав, бо були добре закопані.

“Дівчата військові — це теж мотивація”.

І мотивація не те, що показують в ТікТок, які вони красиві. А те, що дівчина, яка закінчила медучилище, йде на рівні з хлопцями в бій, на рівні з хлопцями гине. Я себе просто буду зневажати, якщо дівчата будуть воювати, а я буду сидіти вдома чи десь там поїду в Німеччину на заробітки.

Людина, яка дожила до 30-ти років, вважає себе чоловіком, то вона повинна йти і захищати своїх дітей, свою сім’ю, свою землю. І оці балачки, що: “Що мені Харків, що мені там Донецьк, прийдуть в Тернопіль, я буду захищати”. Прийдуть в Тернопіль, твою дружину будуть ґвалтувати, дочку, а ти просто будеш їм робити каву. Ти вже нічого не будеш захищати. Якщо ти побоявся піти з хлопцями твердими, мотивованими воювати на схід, то коли вони прийдуть сюди, ти вже будеш один. Один тим більше ти нічого не зможеш зробити і не схочеш.

“Будьте справжніми і тоді не треба буде ні від кого ховатися”.

Не треба буде, щоб вас хтось ловив, запихав в буса і віз сюди.

Що мене береже на цій війні — це молитва. Молитва рідних, це найсильніше. На телефоні фото дружини і дітей. Навіть заставка фото дружини. Ми з нею дуже цікаво познайомилися, а ще цікавіше одружилися, 11-ть років разом і я би сказав, досить щасливих років, якщо не враховувати останніх три, коли нас розділяє війна.

Ми познайомилися одного вечора, прогуляли до ранку цілу ніч, а після 11-ти годин знайомства пішли в РАЦС і подали заяву на одруження. 17 травня було 11 років, як ми одружені. Двоє дітей — доньці 10 років і сину п’ять.

Мої діти виростуть і тоді запитають: “Тату, а що ти робив, як війна була? Ти ж вмієш стріляти, ніби міцний, маєш здоров’я. Чому ти не ходив захищати країну?”. Мені буде соромно їм дивитися в очі, якщо я не буду захищати їх, зараз і тут.

“Побудь, мій Боже, отут зі мною”.

Я вірю в те, що ти ніколи в житті не помреш, якщо віриш, що Бог тебе врятує. У те, що в тебе є ангел-охоронець, що з тобою Бог, що він тебе врятує, нічого з тобою не станеться. Одного разу після позиції зробив собі до вервички хрест з кулі снайперської гвинтівки і двох куль 5,45 від автомата.

У мене на плечах є татуювання з молитвою. І я цю молитву молюсь, коли сильний обстріл, коли літають FPV, і коли заходжу на позицію, і виходжу. І не важливо, чи б’ють в той момент, чи не б’ють.

Слова такі, я би сказав, народжені цією війною.

Побудь, мій Боже, отут, зі мною, у цьому полі, у розпал бою, серед руїни і серед краху, не дай пізнати глибини страху, не дай упасти в зневіру й розпач, і побратимам розбігтись врозтіч. Побудь, мій Боже, отут між нами, душею батька, сльозою мами, сестри любов’ю, брата плечима, чеканням милої, її очима. Побудь, мій Боже, отут зі мною, посеред світу, посеред болю, храни від смерті, від кулі вражої. Будь мені, Боже, вартою стражею. Я тіло і душу тобі офірую. Побудь, мій Боже, зі мною. Вірую”.

Суспільне Тернопіль