Від священників до військових

У 123-й бригаді безпілотних систем ЗСУ «Код Оріона» служать два військові капелани – отці Василь Борисевич та Валерій Бабич. Один представляє православну церкву, інший – протестантську. Обидва добре знають, що таке війна не лише з розповідей: від перших днів повномасштабного вторгнення вони долучилися до захисту Миколаївщини, пише Укрінформ.

Коли російські війська почали наступ, отець Василь був настоятелем церкви Різдва Христового ПЦУ у селі Василівка Снігурівської громади. Родину він відправив на захід України, а сам залишився, щоб захищати країну.

«У перші дні великої війни ми зібралися з прихожанами у церкві. Почали радитися, адже ворог уже був неподалік від нашого села. Люди питають мене: що будемо робити? Я відповів – захищатися. Я відклав хрест і разом з іншими чоловіками пішов у військкомат. Там нам дали зброю, і ми почали виконувати бойові завдання, – згадує отець Василь.

Першим завданням для чоловіків стало виведення з оточення українських військових, які обороняли позиції біля Антонівського мосту на Херсонщині. Завдяки тому, що вони добре знали місцевість, адже Снігурівщина межує з Херсонською областю, змогли допомогти побратимам. Пізніше були інші операції, бойові зіткнення та підпільна робота.

Для отця Василя рішення взяти зброю було непростим. Адже, відповідно до апостольських правил, священник не повинен проливати кров. Однак у той момент він поставив захист рідної землі вище за можливе духовне покарання.

«Згідно з апостольськими правилами, священник не може брати до рук зброю і проливати кров, бо йому буде заборонене служіння до повного покаяння. Та на той момент я був готовий понести духовне покарання, але зробити все від мене залежне, щоб не пустити цю наволоч до своєї хати, до своєї країни. І жодного разу не пошкодував, – каже капелан.

Згодом Священний синод ПЦУ дозволив священнослужителям мати легку стрілецьку зброю та використовувати її для захисту власного життя і близьких. Після цього отець Василь продовжив службу у ЗСУ, поєднуючи військові обов’язки зі священницьким служінням.

«Це мене надихнуло. Я знову взяв хрест і продовжив службу в ЗСУ: і як священник, і як солдат. Ми керуємося тим, що нікого не вбиваємо, а знищуємо ворога, який прийшов убити нас, – продовжує душпастир.

Окупація і шлях до священства

Під час окупації Снігурівщини російські військові зламали двері церкви, обшукали храм, будинок отця Василя та помешкання його дітей. Вони знали, що чоловік ще з 2014 року допомагав українським військовим: їздив на Чонгар і Донбас, збирав та доставляв необхідні речі, підтримував захисників духовно.

Отець Василь народився на Тернопільщині. На Миколаївщину переїхав у 2007 році. Однією з причин зміни місця проживання стала хвороба молодшого сина Андрія, який мав важку форму бронхіальної астми. Медикаменти вже не давали достатнього ефекту, тому лікарі порадили родині переїхати ближче до моря.

Саме на Миколаївщині чоловік замислився над тим, щоб стати священником. Поштовхом стала випадкова зустріч на пляжі з двома жінками, які порадили йому більше молитися та служити Богові.

«Одного ранку на безлюдному пляжі я зустрів двох жінок, яких пригостив кавунами. Розговорилися, розповів їм про мету свого перебування. Вони спитали, чи я віруючий. Відповів, що так, але до церкви ходжу у великі свята. Вони мені: «Треба молитися за престолом», – розповідає капелан.

Ці слова не залишили його байдужим. Чоловік поділився почутим зі знайомим священником, який запропонував йому самому стати панотцем. Спочатку Василь вагався, адже не мав відповідної освіти та достатніх знань у релігійній сфері. Проте після розмови з єпископом вирішив розпочати підготовку.

«Приїхали, а його немає на місці. Ну все, кажу, – така воля Божа. Аж тут він повернувся. Поговорили, і я пішов готуватися. Закінчив Миколаївське духовне училище, працював, молився. І диво таки сталося: син Андрій більше не хворів. Згодом він теж став священником, як і старший Анатолій, диякон ПЦУ, який нині служить командиром відділення в 123 бригаді, – каже отець Василь.

Отець Валерій: від військової служби до капеланства

Другий капелан бригади – отець Валерій Бабич, представник протестантської церкви. Він також долучився до оборони країни в перші дні великої війни. У березні 2022 року був серед мешканців Баштанки, які зупинили російських військових і не дали їм просунутися вглиб Миколаївщини.

Військовий досвід Валерій мав іще з 2014–2015 років, коли у складі 40-ї бригади захищав східні кордони України. Після початку повномасштабного вторгнення воював на Херсонському напрямку. А коли у ЗСУ почала формуватися капеланська служба, став помічником капелана 123-ї бригади.

Обидва священники свого часу були звичайними військовослужбовцями, тому добре розуміють, із чим стикаються захисники. Їхній власний досвід допомагає знаходити спільну мову з бійцями.

«Брат Валерій вважається моїм помічником, але це – умовність. Бо ми працюємо разом, займаємося однією справою, між нами – повне взаєморозуміння, хоча належимо до різних церков. Зауважу, що два капелани на нашу бригаду – це дуже мало. Адже наші військовослужбовці розкидані по різних напрямках і кожному треба приділити увагу, – наголошує отець Василь.

Головне – бути поруч

Капелани часто відвідують військових на передовій. Кажуть, що кожна зустріч відбувається по-різному: хтось хоче поговорити, комусь потрібна молитва, а іноді достатньо просто побути поряд. Підготовленого сценарію для таких розмов немає, адже кожен боєць має власні переживання.

«Коли приїжджаєш на позицію, переважно все відбувається спонтанно. Комусь потрібне слово, а іншому досить лише посидіти поряд. Недаремно ж капеланське гасло – «Бути поруч». Також дуже важлива довіра, а вона виникає не одразу. От зустрівся перший раз із бійцем, а він замкнутий, не йде на контакт. А коли приїжджаєш наступного разу, йому легше відкрити свої почуття, поділитися наболілим, – каже отець Василь.

Щоб завоювати довіру військових, священники нерідко жартують і розповідають кумедні історії. Вони переконані, що надмірно повчальний тон не допоможе налагодити контакт із людиною, яка щодня ризикує життям.

Під час розмов капелани також запитують про рідних військових. Чи телефонує боєць дружині, чи спілкується з дітьми, коли востаннє говорив із сім’єю. Такі запитання допомагають помітити зміни у психологічному стані людини.

Якщо військовий довго не виходить на зв’язок із близькими, це може свідчити про проблеми в родині або емоційне вигорання. У таких випадках капелани намагаються знайти людей, яким боєць довіряє, а за потреби звертаються до фахівців групи контролю бойового стресу.

«Тоді діємо відповідно до ситуації. Намагаємося якось розворушити, шукаємо побратимів, односельців, які його знають, кому він може довіритися… Якщо ж бачимо, що людина у важкому психологічному стані, звертаємося по допомогу до фахівців групи контролю бойового стресу. Бо це – комплексний процес, він не простий. Психологи лікують мозок, а ми – душу, – стверджує отець Василь.

Підтримка для людей різних переконань

У бригаді служать військові різних конфесій. Капелани наголошують, що не обмежують свою роботу представниками певної церкви. Допомогу можуть отримати всі, хто її потребує.

«Абсолютно нормально. Військовослужбовці зазвичай навіть не питають, з якої ми церкви, бо капеланство не має конфесії. Переважна більшість віруючих – християни. Іудеїв у нашій бригаді немає, є кілька мусульман. Ми йдемо усім назустріч. Якщо бачимо потребу, допомагаємо із забезпеченням халяльною їжею тощо. Інколи бійці висловлюють бажання висповідатися лише перед священником своєї конфесії. Тож запрошуємо того, кого вони хочуть, – запевняє отець Василь.

Так само капелани ставляться до свят. Великодні паски розвозять підрозділам у різний час, адже військових багато, а відвідати потрібно всіх.

«Це не проблема. Головне – віра. Ми починаємо розвозити паски раніше, а закінчуємо пізніше: підрозділів багато, щоб усіх об’їздити, потрібно чимало часу. Тож на дату особливо не зважаємо. І, скажу відверто, на моїй практиці ще ніхто не відмовився від паски чи інших святкових смаколиків, навіть якщо належить до іншої конфесії, – додає він.

Серед військових є й атеїсти. Капелани не нав’язують їм віру, але готові підтримати, якщо людина цього потребує.

«Такі є, хоча й небагато. Буває, людина каже, що не хоче спілкуватися на духовні теми й не вірить у Вищі сили. Ми поважаємо її вибір. Але якщо вона потребує підтримки – отримає її так само, як й інші. Якось один боєць сказав: «Слава Богу, я атеїст, але паску з’їм». А після того і проповідь послухав… Тому маємо надію, що з часом віра в Бога до них прийде, – зазначають співрозмовники.

Найважче – прощатися із загиблими

Капелани переконані, що духовне виховання допомагає військовим усвідомлювати важливість захисту своєї країни. Водночас вони часто обговорюють із бійцями заповідь «Не вбий», адже для глибоко віруючих людей застосування зброї може стати важким моральним випробуванням.

Отець Василь пояснює, що захист родини та Батьківщини не можна прирівнювати до вбивства заради особистої вигоди.

«І на сповіді, і під час спілкування з бійцями часто про це заходить мова. Особливо вона актуальна для глибоко віруючих. Вони питають: як же мені бути, я порушив одну з головних заповідей, тепер горітиму в пеклі? Ми намагаємося роз’яснити, що у Святому Письмі заповідь «Не вбий» не стосується воїнів. Там ідеться про тих, хто хоче забрати життя з якоюсь корисною метою, скажімо, заволодіти чужим майном. А захистити свою родину, близьких – це інше. У Євангелії від Іоана сказано: «Немає більшої любові, ніж душу покласти за друзів своїх», – роз’яснює отець Василь.

Отець Валерій додає, що військова служба не обов’язково означає участь у бойових діях. Є чимало завдань у тилу, де потрібні медики, логісти та люди, які забезпечують військових харчуванням.

«Жодна конфесія не забороняє службу в армії. Це відмовка. У таких випадках ми наголошуємо, що багато військовослужбовців служать у тилу, забезпечують логістику, працюють медиками, готують їжу й таке інше. Часто це допомагає. Інша річ, коли ці люди прикриваються вірою, щоб не виконувати свого обов’язку із захисту Батьківщини. Є такі навіть серед священників, яких на п’ятому році війни мобілізують, а вони кричать, що, мовляв, їхні права порушують, – наголошує отець Валерій.

Ще один важливий напрям роботи – релігійні обряди. Водночас отець Валерій зауважує, що хрещення та вінчання безпосередньо на передових позиціях трапляються не так, як це іноді описують. Військові там зосереджені на бойових завданнях, тому обряди проводять переважно під час відпочинку.

«Якщо хтось каже, що здійснює такі обряди просто в окопах чи біля лінії вогню, – це лукавство. Там люди дуже зосереджені на виконанні бойових завдань і в них немає змоги відволікатися навіть на такі важливі події. Усе це зазвичай відбувається тоді, коли боєць уже відпочиває. На передовій він може звернутися до нас хіба що по підтримку. Молитва, коротке спілкування і навіть фраза «Господь тебе любить» підбадьорює, укріплює у вірі, що все буде добре.

Найскладніше для капеланів – відспівувати загиблих. У таких випадках важко знайти слова, які могли б розрадити рідних. Нещодавно вони проводжали в останню путь військового, який прослужив лише пів року. У нього залишилися дружина та двоє синів.

Дрони змінюють роботу капеланів

Через велику кількість російських дронів діставатися передових позицій стає дедалі небезпечніше. Будь-який рух автомобіля може видати місце перебування військових і наразити їх на додаткову загрозу.

Крім того, капелани помічають, що після повернення з передової у бійців нерідко виникають нові переживання. На позиціях вони зосереджені на виконанні завдань, а в тилу починають гостріше реагувати на поведінку окремих представників офіційних органів та цивільних.

У таких ситуаціях священники намагаються не повчати, а вислухати, помолитися та допомогти військовим знайти духовну опору.

Вони пригадують зустріч із бійцями на Запоріжжі, які провели 235 днів безперервно на передових позиціях. Військові розповідали про обстріли, життя у бліндажах, приготування борщу та втрату ваги через стрес і недосипання. Попри складні умови, після відпочинку та домашньої їжі вони були готові знову виконувати бойові завдання.

Самим капеланам також доводиться відновлювати сили після емоційно важких зустрічей. Вони допомагають один одному: сповідаються, говорять про пережите й діляться проблемами. Коли стає легше, знову повертаються до служіння.

 

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото авторки та відділу комунікацій 123 бригади безпілотних систем