У двадцять два Борщ став командиром гарматного розрахунку і відразу — на інтенсивні бої. Зі своїм розрахунком вистрілював сотні снарядів щодня. Продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся: командир гармати 44-ї артилерійської бригади на псевдо Борщ. Йому 24 роки, родом із Маріуполя.

Усе цілком серйозно. У 2021-му він пішов служити в тернопільську бригаду. Повномасштабний напад застав його під час навчань, хоч за 10 днів до нього підрозділ отримав бойові патрони, їх підіймали по тривозі.

― 26 лютого ми мали повертатися у свою частину, ― пригадує боєць. ― Але 22-го числа отримали сухпаї і вирушили з колонами.

24 лютого їх знову підняли.

У ті дні їх забезпечували провізією, охороняли вказані об’єкти. Згодом прикомандирували на блокпост.

― Старший щодня повторював: «Якщо на той пункт, що перед нами, нападуть, то за п’ятнадцять хвилин вони будуть у нас», — пригадує військовослужбовець. — Готували до серйозного.

Побиті машини із написом «Діти»

Далі наш співрозмовник пригадував, що був скид за п’ятнадцять хвилин їзди від них, що бачили, як машини виїжджали з Чернігова: побиті, з написами «Діти», з наляканими людьми, загорнутими у пледи.

― Нас тоді не могли забрати, ми числилися як піхота, захищали Київ, — пояснює гармаш. — У той момент окупанти зайшли в Чорнобильську зону, тому наші не могли проїхати.

У квітні їх врешті забрали до своїх підрозділів. Проїжджали Київ і бачили наслідки влучань. Тоді вперше усвідомили справжні масштаби війни.

— Ми були ще «зеленими», бачили гармату тільки на полігоні, ― пригадує боєць. ― Потім із нас зробили маленький розрахунок, дали в команду досвідченого водія.

Протирав клин гармати

Дружина нашого героя також служить у 44-й бригаді, тільки в іншій батареї. Вони мріяли разом вступати до Львівської академії сухопутних військ. Борща поставили номером обслуги ― простим снарядним, що мав заряджати гармату, як сам висловлюється — «ганчірником», бо протирав клин гармати. Командир саме йшов на підвищення й казав йому: «Набирайся досвіду, підеш зі мною».

― Ми з ним колись сильно конфліктували, але коли я потрапив у його підпорядкування, він багато вмінь передав.

Спершу командир не сприймав маріупольського «суржику», а потім жартував: ти в мене ще будеш «Червону руту» співати.

Позицію, з якої вони працювали, в армії називають «Кукушка». Це був вкопаний бліндаж, куди все необхідне доводилося привозити. За час, проведений там, вони здружилися настільки, що самі себе називали маленькою сім’єю. Разом протрималися пів року, працюючи на гаубиці  «М-777». Ще у серпні 2022 року Борщ уперше побачив таку гармату, на ній працювали до контрнаступу, а згодом отримали «FH-70».

— О четвертій ранку нам привезли її в ліс, ― згадує він. ― Швидко показали, як обслуговувати, заряджати, наводити. Ми пробували ще до світанку.

Тимчасом досвідчені хлопці поїхали вчитися за кордон, а «зелені» вже самі стріляли. Кожен командир гармати отримав у підпорядкування власну гаубицю. Розрахунок знав ази управління, тож вже могли передавати знання іншим.

У червні 23-го  готували позиції під контрнаступ, і в перші його дні заїхали гарматами, щоб одразу вести вогонь.  Згодом географія їхньої роботи розширилася: вони відкатали Запорізьку область на «сімках». У взводі було дві гармати, що тримали півтора кілометра фронту. Стріляли багато й майже без перепочинку.

― В інших підрозділах тоді ще залишалося радянське озброєння, ― пояснює Борщ. ― А ми вже працювали сучаснішими зразками.

Не встигли…

Командир, із яким у Борща колись були непорозуміння, згодом став для нього близькою людиною. Разом вони пройшли чимало, і під час контрнаступу командира поранило.

― Було важко всім, ― згадує боєць. ― Він прагнув піти вище, тому підтримував усіх, працював більше за інших. Це було серйозне поранення.

Минув тиждень. Борщу дали відпустку. У дружини командира цікавився станом, той не міг самостійно дихати, та раптом, подзвонив сам, хотів поговорити.

― Ми з дружиною поїхали до Запоріжжя, — веде далі гармаш, — та не встигли — зранку його не стало.

Минув місяць, і Борщу запропонували сержантський контракт. Він погодився, тепер у його підпорядкуванні весь його колектив.Той же колектив, маленька родина, та відповідальність більша. У цей час їхній підрозділ працював як контрбатарея. Не по піхоті й посадках, а саме по ворожій артилерії. Це робило їх бажаною ціллю для противника.

― Де б ми не були, всюди стріляли багато, ― говорить Борщ. ― У день до шістдесяти снарядів. Щовечора нам підвозили боєкомплект. Максимум було сто пострілів за добу. Ближчі розрахунки  працювали меншими й точнішими снарядами.

Найбільше раділи відеопідтвердженням про влучання: розуміли, що недарма хлопці тягають ті п’ятдесятикілограмові снаряди.

Щоразу вдосконалювалися, кожне підтвердження «Ціль знищено!» надихало більше за все.

«Мої — зі мною до кінця»

Дивізіон переформували в самохідний.  Їхні напрямки завжди були складними й інтенсивними: Гуляйполе, Оріхів. Навіть після контрнаступу робота не спадала. Могли за чотири дні вистрілити п’ятсот снарядів. І так тримали темп, їх спрямовували туди, де було найважче. Борщу важлива сталість у колективі, він проти того, щоб «змішували фарби» й міняли людей між розрахунками.

— Мої хлопці будуть зі мною до кінця, ― твердо додає командир.

Сьогодні йому лише двадцять чотири. У двадцять два він уже став командиром гарматного розрахунку. Без офіцерської освіти, але з великим прагненням і бажанням рухатися далі. Його шлях уже відзначили державними нагородами: Золотим хрестом та Орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Хлопці, давайте доведіть, що ви боги війни», — цей вислів колись був натхненням з уст його командира, тепер ці слова Борщ повторює своєму розрахунку і вражають.

Будуть зустрічатися після війни

З тих, хто був поруч ще у 22-му, нині залишилося лише двоє. Колектив обростає новими людьми.

— Мене додали до них, і ми троє — кістяк, — з гордістю говорить про колектив командир. — Ми вже знаємо одне одного до дрібниць: хто як забігає в бліндаж, хто що крикне. Я завжди останній. Питаю, чи всі на місці, і тоді видихаю.

Каже, що за своїх болить найбільше. Після поранення побратима не міг заспокоїтися, мовляв, сам же сказав йому туди стати.

— Я щасливий, що мене оточують люди, в яких впевнений на сто процентів, — переводить розмову у позитив, наголошуючи на якості роботи.

Кожен вносить свій досвід. У їх розрахунку є чоловік, якого всі називають «майстер на всі руки»: дай йому бензопилу, цвях, молоток — і буде щось нове: замість полички вже ціла шафа. Про хлопців командир говорить з особливим теплом.

— Ми домовилися, що будемо зустрічатися і після війни, визначимо день, — каже. — Життя дало мені людей, за яких треба триматися, стільки часу спина до спини в одному бліндажі…

Є в їхній воєнній сім’ї і собака. Маленьке цуценя вони знайшли під нарами, коли повернулися на позицію після відрядження.

— Воно було в блохах, повільне, ми думали — крайні дні, — пригадує Борщ. — Хотіли хоч чимось допомогти. Виходили. Назвали на честь гармати, під якою знайшли, — Сімка, дівчинка. Це найголовніший психолог у розрахунку.

Почав забувати російську

В україномовному колективі Борщ переходить на українську. Був російськомовним.  Коли підписував контракт, запитував, чи не буде проблемою. Сказали, що при виконанні бойового завдання має спілкуватися українською. Це Борщу було непросто: важко, перекладаючи в думках, швидко визначити напрямок, коли приліт, чи вказати на технічні несправності.

Однак згодом бували ситуації, що забував слова по-російськи.

— У нашому розрахунку один із Черкас, інші з Волині й Тернопільщини: хлопці показали колорит Різдва: Святвечір, дванадцять страв, Риба, гриби — у бліндажі не дуже розженешся, але як затишно, — ділиться командир. —  Було боляче, що я українець і такого не бачив. Пообіцяв собі, що тепер завжди буду дотримуватися традицій. Моя дитина буде справжнім українцем. У неї буде те, чого не було у мене.

Утім, зізнається, що думки про батьківство під час війни — лише мрії. Боїться пропустити найкраще.

Підтримка дружини — скрізь

Його родинна історія — як сплетіння різних регіонів України:

— Моя мама з Маріуполя, корінна, а батько з Полтави. Зустрілися в Харкові, я — маріуполець, дружина — з Полтави, познайомилися ми в Тернополі». Усміхається: Часом кажу батькові: «На, з землячкою поговори». І він з невісткою спілкується українською мовою.

Підтримку дружини відчуває впродовж всієї служби.

Познайомився із нею за три місяці до війни і за місяць до…  одруження.  І хоч командир застерігав, радив не поспішати. Невдовзі, у відпустці з нагоди одруження вона представила його своїм батькам як чоловіка. А ті раділи новому члену сім’ї.

Він щиро вдячний своїй дружині: У цій родині він почувається не зятем, а сином.

— Коли був на реабілітації, мені дали тридцять днів, дружині — сімнадцять, з них два — на дорогу, — пригадує. —  Два тижні я був без неї, але не відчував себе чужим. Мама каже: «Це син, а не зятьок». Я не міг повірити, що чужа людина може стати настільки рідною.

Знаючи, що усі прагнуть спокою, наш герой робить усе, щоб втілити ці скромні мрії якнайшвидше.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин