Провiдник Органiзацiї українських нацiо­на­лiстiв народився 1 ­сiчня 1909 року в селi Старий Угринiв — тепер це Калуський район Iвано-Франкiвської ­областi.

Сайт photo-lviv.in.ua зiбрав 10 маловiдомих фактiв про нього.

Бандера нiколи не ходив до школи.

Дитинство майбутнього провiдника ОУН припало на Першу свiтову вiйну, коли школи в селах не дiяли. Окрiм того, хлопець хворiв на ревматизм суглобiв, тому не мiг нормально ходити.

“Навчання в обсягу народньої школи я дiстав у домi батькiв, разом з сестрами й братами, користаючи з несистематичної допомоги домашнiх учительок”, — згадує в автобiографiї. ­Попри це 10-рiчним змiг вступити до Стрийської гiмназiї. А на четвертому роцi навчання вже давав лекцiї гiмназистам.

Ревматизм давав про себе знати й надалi. Через хворобу довго не мiг стати членом скаутської органiзацiї “Пласт”. Туди Бандеру прийняли з третьої спроби.

Першi псевда — “Сiрий”, “Лис”, “Баба”.

“Вiн низенького, маленького росту, худорлявий, лице молодого хлопчика, темноволосий, пострижений, одягнений в чорне вбрання”, — описує ­Степана Бандеру газета “Батькiвщина” пiд час судового ­процесу ­1934-го. У полiцiйнiй ­анкетi вказано, що в 19 рокiв вiн мав зрiст 159 см. У дорослому вiцi — 162 см.

До першого арешту 1934 ро­ку Бандеру близько десятка разiв затримувала полiцiя.

Уникнути розправи допомагали, зокрема, й акторськi здiбностi. Його спiвмешканець Григiр Мельник згадує лiто ­1931-го. Тодi ОУНiвцi в центрi ­Львова застрелили Євгена Бережницького, полiцiйного донощика. Влада затримала сотнi українських студентiв. Зокрема ­Бандеру.

“При першому переслуханнi його запитали, чи знає вiн, за що його арештовано, — пише Мельник. — Степан тiльки здвигнув плечима: мовляв, звiдки йому це знати, але як треба, то треба. Тодi його поiнформували, що ось українцi замордували порядну людину Бережницького. Степан з удаваним задоволенням сплеснув долонями i з усмiшкою висловив свою опiнiю: “То мусили бути муровi хлопаки! Ви знаєте, що то був за хрунь?” Переслухуючi поглянули на себе, здвигнули й собi раменами i по короткiй шептанiй розмовi вiдпустили Степана як до нiчого не причасного. Натомiсть чимало перестрашених маминих синкiв допитували цiлими тижнями”.

У 27 рокiв поляки засудили Бандеру до двох довiчних ув’язнень.

Пiдсумком пiдпiльної дiяльностi стали два гучнi процеси, що вiдбулися у Варшавi та Львовi в 1935–1936 роках. Їх назвали “справою Бандери та товаришiв”. У Варшавi Бандеру засудили до смертної кари. Згодом її замiнили на довiчне ув’язнення. У Львовi отримав ще один довiчний присуд.

Коли Бандеру — тодiшнього крайового провiдника ОУН на Захiднiй Українi — ввели до залу суду, пiдсуднi встали i привiтали його традицiйним окликом “Слава Українi!” Спантеличенi оборонцi, суддi та присяжнi також пiдвелися.

“Поводиться свобiдно й починає зiзнавати зрiвноваженим голосом, — описує “Батькiвщина” його виступ у судi. — Думки виявляє у яснiй формi, з них видно, що це iнтелiгентна людина. Його зiзнання роблять помiтне враження. Цiлий зал iз зацiкавленням слiдкує за зiзнаннями Бандери. Вiдчувається, що ця людина цiлком не подiбна до бiльшостi пiдсудних. На запит Бандера вiдповiдає: “До вини не почуваюся. Свою революцiйну дiяльнiсть я вважав тiльки сповненням мого обов’язку”.

Пiд час сповiдi в тюрмi передавав таємнi записки.

“Я сидiв у в’язницях “Свєнти Кшиж” коло Кельц, у Вронках коло Познаня i в Берестю над Бугом до половини вересня 1939 року, — пише Бандера в автобiографiї. — П’ять i чверть року я просидiв у найтяжчих в’язницях Польщi, з того бiльшу частину — в суворiй iзоляцiї. За той час провiв три голодiвки — по 9, 13 i 16 днiв. Одну з них спiльно з iншими українськими полiтичними в’язнями, а двi — iндивiдуально, у Львовi й Берестi”.

Iнформацiю вiд проводу ОУН отримував пiд час сповiдi через капелана в’язнiв — отця Йосифа Кладочного. Той також передавав олiвцi, всерединi яких замiсть графiту були мiнiатюрнi записки — “ґрипси”.

“Вiд него била сила волi i стремлiння поставити на свойому. Якщо є “iберменш” (надлюдина. — “ГПУ”), то вiн власне був з такої рiдкiсної породи. I вiн був тим, який ставив Україну понад усе”, — згадує Кладочний.

Грошi на втечу з тюрми дала американська дiаспора.

У травнi 1938 року в Роттердамi радянський агент вбиває провiдника ОУН Євгена Коновальця. Харизматичний Бандера — найкраща кандидатура на його посаду. В цей час вiн перебуває у в’язницi мiста Вронки — за 9 км вiд польсько-нiмецького кордону. Роман Шухевич органiзовує втечу майбутнього провiдника. Кошти на це — 50 тис. злотих — видiляє українська дiаспора в США.

Наглядачам тюрми дають аванс — по 500 злотих. В останнiй момент акцiю скасовують. Ключник в’язницi, коли втратив можливiсть заробити велику суму, почав зазирати в чарку. Пiд час посиденьок зiзнався про плани втечi. Як наслiдок — полiцiя арештувала понад 80 осiб.

Брати загинули вiд рук нацистiв, а сестри вiдбували покарання в радянських таборах.

Пiд час радянської окупацiї Бандера двiчi намагався вивезти батька-священика i трьох сестер з України. Проте отець Андрiй передав через зв’язкового: “Вiд втечi з краю вiдмовляюся, народ залишити не можу”. Бiльшовики розстрiляли його в Києвi 10 липня 1941 року. Сестер ув’язнили.

Двоє братiв — Василь та Олекса — загинули в концтаборi Аушвiц у липнi 1942-го. Василя побили, а потiм дали смертельну iн’єкцiю в таборовiй лiкарнi. “Його обсипали вапном, били до непритомности i кидали в бочку з водою, щоб вiн вiдiйшов, а потiм знову це кiлькакратно повторяли”, — описує очевидець Василь Пасiчняк. Через кiлька днiв до Аушвiцу привезли третього брата — Олексу. “Два днi безперервно тортурували його капи й форарбайтери, поки непритомного не вiдвезли тачкою до кранкенбав — лiкарнi”, — свiдчить Петро Мiрчук.

Молодший брат Богдан у складi Похiдних груп ОУН пiшов на пiвдень України. Найiмовiрнiше, загинув вiд рук гестапо в Херсонi 1943-го.

У нацистських концтаборах пiдтримував конкурентiв-“мельникiвцiв”.

В лютому 1940 року вiдбувся розкол ОУН. Бiльш радикальна частина нацiоналiстiв пiдтримала Степана Бандеру. Помiркованi — Андрiя Мельника. Згодом гестапо ув’язнило обох керiвникiв.

“Мельникiвець” Дмитро Андрiєвський згадує, що саме Бандера поiнформував його про загибель ще одного члена ОУН (м) — поета Олега Ольжича. При цьому запропонував провести солiдарну хвилину мовчанки по впавшому друговi: “Бандера вiдразу виявив товариськiсть супроти мене. Вiн питав про моє здоров’я, чи дiстаю пакунки, чи маю досить їсти i чи не бракує грошей. Iнiцiа­тива зносин з Бандерою i далi мала лишатись в його руках”.

Наталя Бандера до 13 рокiв не знала, що її батько — провiдник ОУН.

Пiсля вiйни за Бандерою влаштують полювання радянськi спецслужби. До 1948 року сiм’я шiсть разiв змiнювала мiсце проживання. Зокрема, мешкали в одинокiй хатi без води й електрики на краю лiсу. Пiзнiше переїхали до Мюнхена пiд вигаданим прiзвищем Попель.

Наталя Бандера випадково дiзналася, ким насправдi є її батько: “У 13 рокiв я почала читати українськi газети, i читала там багато про Степана Бандеру. З бiгом часу, на пiдставi рiзних обсервацiй, постiйної змiни прiзвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певнi здогади. Коли раз один знайомий проговорився, то я вже була певна, що Степан Бандера — це мiй батько”.

“Менi довелося двiчi випадково бачити його в Мюнхенi в дещо незвичайному виглядi, — згадує публiцист Василь Гришко. — Одного разу у виглядi типового баварця — в коротких шкiряних штанцях та в зеленому пiджачку й капелюсi з метiлкою. Другого разу — в виглядi типового польського єврея з тих дахавських кацетникiв (в’язнiв концтабору. — “ГПУ”), яких тодi було багато в Мюнхенi, в кепцi й характеристичному плащi старомодного крою”.

Про своє вбивство дiзнався напередоднi.

— Дякую! Смертний вирок приймаю, — заявив Степан Бандера у 1950-х, пiсля чергового обрання провiдником ОУН. Доти радянськi спецслужби здiйснили на нього кiлька невдалих атентатiв — замахiв.

— Повiдомили мене iз служби безпеки, що буде атентат, але це не вперше, — цитує його слова 14 жовтня 1959 року охоронець Василь Шушко. — Застерiгають мене як малу дитину, пригадують менi. Але коли, i хто, i де, i в який спосiб — все пiд знаком запитання. Цього разу дуже серйозно попереджували, i я вчора зробив несподiванку, покликав усiх хлопцiв iз друкарнi на вулицю, щоби продемонструвати свою присутнiсть.

Бандера вiдмовився вiд супроводу охорони. ­Наступного дня агент Богдан Сташинський застрелив його з пiстолета, наповненого отруйним газом.

Фото Миколи Василечка та з вiдкритих джерел