“Страх — це нормально. Погано, коли його немає”

«Нині сержант може вирішувати набагато більше солдатських проблем, масштабованіше впливати на ситуацію. Вважаю, що зараз я на своїй посаді є головним радником, помічником командира з роботи із солдатами та сержантами… Я знаю, як мотивувати людей, бо я дихав цим повітрям, був на цих посадах, знаю цю мову».

Так говорить нещодавно призначений на посаду головний сержант Командування Сил підтримки ЗСУ майстер-сержант Дмитро Гайтко.

У війську він — з 1998 року, брав участь у миротворчій місії в Косові. У 2014-му став добровольцем до лав батальйону спеціального призначення при МВС, мав офіцерське звання.

У 2018-му став до лав ЗСУ на сержантську посаду, каже: «офіцером більше не хочу бути». Це була 44-та артилерійська бригада, дивізіон артилерійської розвідки, посада головного сержанта батареї. Відтоді лише сержантський корпус. На початку 2023-го прийшов до лав 33-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, де за кілька місяців став на посаду головного сержанта бригади.

Дмитро Володимирович наголошує: важливо відчувати себе лідером.

«Я за собою веду. Я не маю права дати слабинку, показати страх, навіть коли він є. Я повинен ухвалювати рішення, відповідаючи за своїх підлеглих. Я повинен думати не тільки про себе, але й про тих, хто за мною».

Ця розмова кореспондентки АрміяInform — про цінності сержантського корпусу; про роль сержанта на полі бою; про особисті приклади лідерства майстер-сержанта Дмитра Гайтка та чимало іншого.

— Дмитре Володимировичу, які основні виклики вбачаєте на новій посаді головного сержанта Командування Сил підтримки?

— Наразі я маю вникнути в роботу головних сержантів бригад, окремих батальйонів, проаналізувати помилки, скерувати в потрібне русло, за потреби — забезпечити призначення на посади компетентних людей.

80% моєї роботи — це відрядження. Я планую роботу так: 20% — робота на місці, з документами, 30% — у навчальних центрах, бойова підготовка. 50% — це бойові бригади.

Є три основні кити в роботі будь-якого сержанта: бойова робота, морально-психологічний стан, дисципліна. Бойова робота передбачає й виконання бойових завдань, і етап підготовки. Важливо пам’ятати, що будь-який добре підготовлений солдат починає в себе вірити. Він менше боїться. Так, страх взагалі не мине, це нормальна захисна функція. Страх — це добре. Погано, коли його немає.

У контексті морально-психологічного стану ми повинні знати, який в людини тил, яка ситуація вдома, сімейний стан. Так, головний сержант не може до кожного солдата в душу заглянути, але по сержантській вертикалі — може. Командири відділення мають бути трішки психологами, мають бути в курсі соціально-побутових проблем, за можливості — пробувати їх вирішити. Словом: вміти завчасно «викупити» кепський настрій свого бійця, поспілкуватися з ним, уникнувши в такій спосіб СЗЧ, самогубства тощо. Сержанти в цьому контексті завжди повинні працювати на випередження.

Кожен сержант на своєму рівні має бути комунікаційним містком між солдатом і командиром.

— Чи маєте вже якісь першопочаткові завдання від командувача Сил підтримки?

— Він попросив мене зробити так, щоб сержантський корпус запрацював, бо зараз усе ж існують питання, які не дозволяють сержантському корпусу якісно працювати, як-от відсутність мотивації, переведення в піхоту, низьке грошове забезпечення тощо.

Я переконаний, що сержанти повинні працювати трішки по-іншому, ніж працюють тепер. По-перше, сержантів, на мою думку, треба трохи довчити, дати їм більше фахової сержантської професійної підготовки. Так, сержант сам по собі має бути фахівцем у цій галузі. До деяких посад є вимога про вищу освіту, не нижче ніж бакалавр.

Наразі досі триває формування сержантського корпусу. Зверніть увагу, що американці до цього йшли 70 років. Але ми вже зробили набагато більше. І коли під час формування сержантського корпусу ми помиляємося — то платимо людськими життями.

— Чи можете якось класифікувати перелік тих тем та проблем, на які може мати вплив сержант? І наголос на які будете робити у своїй службі на новій посаді?

— Фаховість, досвід, підготовка і бажання керують роботою сержанта. Сержант повинен знати всі проблеми: морально-психологічний стан, соціально-побутові умови солдата і його сім’ї, бойова підготовка і робота, грошове забезпечення, питання переведення тощо.

Головне на полі бою — солдат. Усі інші — забезпечення солдата в бою і його повернення з поля бою живим. Це і є наше завдання. Сержант має і повинен впливати на все. Він всюди має спробувати «засунути свого носа», щоб знати, що заважає солдату виконувати завдання.

— Чи вистачає нині людей у сержантському корпусі?

— Людей не вистачає всюди… Чимало з тих, хто були мотивовані та підготовлені, на жаль, загинули… Якось, під час відпустки, ми з дружиною відпочивали в Славському на Львівщині, гуляли центром, і там була Алея Слави з фотографіями загиблих військових. Ми віддали шану, і я звернув увагу дружини на звання полеглих воїнів — більшість із них були сержантами.

Дружина перепитала, чому саме сержанти, вони ж не йдуть у бій… Але я відповів, що це (втрати в лавах сержантського корпусу. — Ред.) якраз результат того, як сержант-лідер веде в бій, іде першим. Це правда: якщо сержант не буде йти першим, не вестиме за собою — йому не будуть вірити його підлеглі, солдат не поділиться з ним своєю проблемою…

— Чи може, на вашу думку, сержант впливати на зменшення кількості випадків СЗЧ у підрозділі?

— Не лише може, а й повинен. У мене був приклад: є два підрозділи в лавах одного військового організму. В одному підрозділі в СЗЧ йдуть 10–15 осіб в день, в іншому — 10–15 протягом місяця. Так, нехай це буде моя суб’єктивна думка, але на 90% — це робота (чи її відсутність) головного сержанта батальйону. Сержант має залізти солдатові в душу, вивернути її навиворіт, знати, чим дихає солдат, і вирішити його проблеми так, щоб він сказав: «Із цим командиром можна служити!».

— Поясніть, будь ласка, лідерські якості сержанта — це набуті чи вроджені здібності?

— Деякі вроджені якості в людей є, але вони можуть не демонструвати їх. Часто ми призначаємо людей на сержантські посади як тимчасових виконувачів обов’язків. Після бою, в якому він бере участь, розглядаємо цю людину та її здібності. Бо в мирному середовищі людина може бути лідером, натомість у бойових умовах — навпаки. А от умовні «сірі мишки» в бою можуть ефективно розкриватися — і у відповідальний момент повести людей за собою.

Після всіх боїв ми з людьми намагаємося провести аналіз проведених дій, проговорити, хто як себе почував у бою. Так, хтось може бути класним сержантом, але, як у нас кажуть, «блідого зловив» — людину може банально скувати страх. Тому призначення на посади ми намагалися робити тоді, коли людина вийшла з бою та має якийсь попередній досвід.

Так, можна мати задатки, але вони можуть бути нерозвинені. Цю людину можна втратити як сержанта, командира, лідера, завчасно не помітивши цих задатків. У моєму випадку я пройшов чимало курсів, щоби мої невеличкі лідерські якості почали розвиватися.

— Чи було вам колись страшно як сержанту і як лідеру?

— Було страшно, що хтось із моїх підлеглих не зможе продовжувати виконувати військову роботу: в певний момент злякається і не відчує в мені впевненого лідера…

Сержант має бути фахівцем. Якщо він не фаховий, то яким би він не був лідером, — солдат йому вірити не буде. Будь-який командир має бути для свого підлеглого відвертим і чесним. Я працюю за трьома правилами. Перше: я знаю і кажу правду. Друге: коли я не знаю — то кажу правду, що я не знаю. Третє: я знаю правду, але не можу її озвучити. Деякі солдати на мене дещо ображалися за почуту правду… Але чесність мені не раз допомагала. Солдати не завжди розуміли, чому я це роблю. Але коли ми потрапляли в якісь екстремальні ситуації, це мені допомагало і працювало на мій авторитет.

— Наскільки близько і тісно сержант комунікує (чи має комунікувати) із солдатами? Якщо можете — проілюструйте на особистому прикладі.

— Я завжди відвідую позиції мого підрозділу. І до повномасштабного вторгнення, і вже після 2022 року. Усіх командирів в армії (від командирів відділення до головнокомандувача) об’єднує одне: вони відповідають за бойову готовність підрозділу. Головний сержант має три основні напрями роботи: бойова робота, морально-психологічний стан, дисципліна.

Бойова робота — це не лише захід/вихід на позиції і виконання завдання, а й підготовка до нього, аналіз проведених дій, висновки. Все нарощується та масштабується.

У Кураховому 24 вересня 2024 року я зазнав поранення. Того дня мене підвозили на точку, я мав їхати з механізованим батальйоном на позицію. Ми їхали в авто і побачили, як по нас летить FPV — лоб в лоб. Водій помітив його і додав швидкості. FPV розвернувся і вдарив у задню частину автомобіля. Врятувало те, що ми тікали, і різниця швидкості була невеликою, водій відчинив усі вікна (вибухова хвиля розійшлася). Вибух відбувся фактично в багажнику, де було все моє майно і волонтерська допомога. Тоді, пам’ятаю, було дуже багато «Мівіни» в багажнику (усміхається). Можу сміливо сказати, що мені «Мівіна», вермішель швидкого приготування, врятувала життя, бо вона взяла весь удар на себе (сміється).

Була сильна контузія, вплинула на здоров’я… Але розумію, що я не маю права вірити у свої хвороби. Я повинен вірити в те, що я здоровий, все можу і потягну.

Я пролікувався 5 днів і знову став у стрій. Ну, може не став, а «поплив» (усміхається). Нас лікарі попереджали, що контузія не дуже легка, і треба бути обережним…

Був один випадок, коли я переночував на КСП роти, а потім вирушав на позицію «по сірому». Я знав, що там зовсім мало боєкомплекту і взагалі не було гранат. А там стояли кулеметники і гранатометники, до противника залишалося метрів 400–500.

Тоді ми навантажили із собою гранат дуже багато, мін, патрони: я підняв сумку, і відчув, що буде йти дуже важко, а це десь 1,5 км… Фізично було дуже важко… Але, як кажуть в армії, коли людина «з яйцями» і має залізний стержень, то вона буде робити навіть тоді, коли їй буде неймовірно, пекельно важко. Фізична витривалість має значення.

За 500 метрів від кінцевої точки ми почули, як за нами летять FPV — то я по липкому багні так тікав від них, як ніколи в житті. Це вже було після контузії… Я в кросівках таку швидкість не розвиваю на стадіоні, як розігнався тоді з тим БК. Але я добіг, доніс, і хлопці ще два тижні могли триматися.

— Коли вам було найважче на посаді головного сержанта бригади? А які моменти, навпаки, зігрівають?

Важко, коли гинуть люди… Перед виходом на бойові ми вчимо людей, і коли десь на полігоні даємо «слабинку», мовляв, нехай 10–15 хв відпочинуть чи перекурять, бо спека чи дощ, а потім хтось із них гине… То тоді дуже мучать докори сумління щодо того, що це я, як сержант, не додав десь знань чи вмінь, не «прогнав» з якоїсь тематики…

Наприклад, вийшли люди на позиції, і в них був кепський зв’язок — отже, це моя провина, бо я не додав їм викладання теми зв’язку… Чи, наприклад, протидії БПЛА. І люди загинули. І тоді себе дуже картаю. Бо я, як головний сержант, формував групи інструкторів і викладав разом з ними — для мене це було і цікаво, і корисно.

А от найсолодші слова, мед, бальзам на душу — це коли людина повертається з бойового виходу і каже: «Те, чого ви мене навчили, врятувало мені життя». Головний результат — жива людина. Таких випадків дуже багато.

Але все ж у пам’яті відкладаються ті моменти, коли десь недопрацював. Якось прийшов новобранець: з Києва, молодий, здоровий, спортсмен, знає основи медичної підготовки. Я пропонував йому розвідку, а він мав сумніви, чи потягне… Зрештою, погодився. І в одному бою в нього було легке поранення в руку, йому наклали турнікет, максимально високо, все як вчили. Але бій тривав дуже довго… І після легкого поранення хлопець втратив руку. Ось це мене мучить: коли недопрацювали, не додали знань, пожаліли, не додали у викладанні…

Тому я на полігонах людей не жалію і забороняю жаліти. Бо моє недопрацювання може коштувати солдату життя. Солдата не треба жаліти, солдата треба берегти! Хоча він цього не знає, і думає, що я злий сержант, який його ганяє…

Фото Віталія Павленка та з особистого архіву Дмитра Гайтка

Людмила Кліщук. Кореспондент АрміяInform