Проєкт «Героям слава», який започаткували у віданні «20 хвилин», розповідає про 21-річного фахового військовослужбовця родом з окупованої нині Луганщини на псевдо Яра.

Перші бої — у 19-ть.

Після школи вступив до університету на факультет інформаційних технологій та електроніки. Однак, провчившись рік, відчув, що це не його шлях. Тому відрахувався з вишу і вирішив стати військовослужбовцем, подав документи до сержантської школи у Львові.

У 2020-му році він розпочав своє омріяне навчання, проте війна внесла корективи: повномасштабне вторгнення росії пришвидшило його випуск.

— Ми вийшли на службу на три місяці раніше, — ділиться спогадами Яра. — Фактично провчилися  із двох років лише півтора.

Він був вдома на початку січня 2022 року, у час відпустки. Востаннє. Місяць потому його рідне село було захоплене ворогом.

Після відпустки пройшов динамічну посилену підготовку: полігони, тренування. Усі відчували, що ці навички невдовзі застосовуватимуться в суворих реаліях.

А далі — лютий, сирени, війна.

Яра за розподілом  від академії, а їхній коледж був прикомандирований до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, потрапив до Тернопільської артбригади.

Яра прибув до військової частини в березні,отримав звання молодшого сержанта, підписав сержантський контракт на п’ять років. Спершу перебував зі своїм підрозділом в Малині, були бої за Київ, активно брав участь у бойових діях уже на запорізьких напрямках.

Згодом потрапив у підрозділ, де його завданням було керувати екіпажем, спеціалізованим на дронах. Більшу частину війни виконує задачі на дронах: «Mavic», «Matrice» та «Лелека 100» старшим екіпажів.

 «Лелека» долає до 50 км

— «Крило» літає набагато далі, ніж звичайний дрон, ми виявляємо більш «жирні» цілі, які важко помітити іншими засобами, — розповідає Яра. — Найдальша відстань, яку долав наш «Лелека», — понад 30 км, (а може і до 50-ти) і цей політ був результативним: нам вдалося виявити й знищити живу силу ворога:  БТР, БМП, піхоту, танки, а зазвичай працюємо по артилерії противника.

Коли наші артилеристи отримують інформацію про ворога, вони точно б’ють. Окрім цього, підрозділ  використовує ті ж «Матрікси» для виявлення ворожої артилерії, які передають координати для контрбатарейної боротьби, для розвідників БПЛА та дорозвідки.

Однією з найважливіших функцій «Лелеки» є коригування та розвідка. Однак, як і будь-яка техніка на фронті, вона може вийти з ладу під час виконання завдання.

— Якщо щось трапляється з крилом, ми веземо його на ремонт, — продовжує військовослужбовець. —  І одразу піднімаємо іншу в небо, тож ми не стоїмо без роботи. Підрозділ завжди має резервний апарат, щоб продовжувати виконувати завдання без перерви.

Пекло під Роботиним

Одна з найзапекліших битв у його житті розгорнулася під Роботиним. Там він отримав поранення.

— Ми вирушали на позицію зранку, мені побратим передав по рації, що в нашому напрямку — FPV-дрон, — згадує Яра. — Я зупинив машину і ми розбіглися навсібіч.

Це була попередньо узгоджена дія, щоб відвернути увагу оператора ворожого дрону, пояснив співрозмовник. Дрон впав неподалік — за три метри від Яри, осколок поцілив у його ногу, але, каже, що в ту мить болю не відчув.

— Нога заніміла, я не розумів, чому, — пригадує, — мене цікавив більше особовий склад, спитав, як вони: все добре, слава Богу, обдивився машину, машина в осколках, ми перевірили, чи може їхати, колесо було пробите…

І лиш тоді Яра відчув, що форма на ньому наче мокра, побачив, що це — кров, миттю наклав собі турнікет і передав по рації: «Я — 300, їдемо в зворотному напрямку!».

«Трішки скучав»

Далі — медпункт, там надали першу медичну допомогу, звідти — до шпиталю.

— Мене відвезли на пункт у машині з пробитим радіатором, стан її був критичний, тож одночасно зі мною відправили «на ремонт».

У шпиталі наш співрозмовник пробув всього тиждень. Рана почала затягуватися, каже. І незважаючи на те, що йому командир ще давав час на реабілітацію повернувся в стрій уже за три дні після лікарні. А на запитання, що відчував морально в цей час, відповів з посмішкою: «Трішки скучав».

— Поки мене не було хлопці змінили позицію на більш безпечну і ми продовжили роботу.

Дивовижно, та, згадуючи цю історію, Яра стверджує, що його екіпажу тоді дуже пощастило.

За його словами, найгарячіше було саме під Роботиним. Ворог стріляв безладно, намагаючись завдати максимальних руйнувань.

— Вони могли стріляти, не дивлячись — аби куди, — говорить про тактику ворога Яра. — У нашому секторі кожен день були прильоти 152-го калібру, мінометні обстріли та КАБи.

Орки «дають слабинку»

Мокші застосували і отруйні гази. Їх екіпаж не критично зачепило, відчули печіння в очах. Згодом дізналися з новин, що орки використовують хімічну зброю.

— Найгірше те, що вони бачать нас добре, — продовжує характеризувати окупантів військовослужбовець. — Дрони, безпілотники — цього у них багато, на жаль, і вони вміють користуватися цим… Спочатку ми переміщувалися в темний час доби, але тепер вороги почали використовувати нічні дрони.

Та, попри те, дають таки окупанти слабинку. Завжди діють за однією тактикою: вкопують гармату, маскують її, і так працюють постійно. Нераз українським військовим вдалося знищити їхню гармату, проте це не зупинило окупантів:

— Вони забирають пошкоджену зброю і ставлять на тому ж місці нову, — дивується співрозмовник. — Позиція виявлена, але вони продовжують діяти по старому шаблону.

Українські бійці завжди намагалися адаптуватися до ситуації, змінювати свої підходи, щоб залишатися непоміченими.

— Ми намагаємося працювати максимально гнучко, — говорить Яра. — Вороги ж не міняють тактики, навіть коли їхні позиції вже «спалені».

Бракує часу на борщ

Незважаючи на всі труднощі, Яра з побратимами зберігають оптимізм.

— Ми постійно жартуємо — каже, пригадуючи одну із історій. — Якось нас по дорозі на завдання зупинив черговий на блокпосту, запитав, чи є зброя, на що мій товариш жартома відповів: «Аякже! Купа! Цілий бус!». Черговий був надто серйозний і попросив багажник відчинити, а водієві почулося: «Їхати», і в той момент ми рвонули. Уявляю, як це виглядало з боку: сюжет блокбастера. Ми кричимо водієві, водій не чує, звісно, за кілька метрів зупинилися, бо було б не до жартів.

Колектив — дружній, скрізь — жартують і над собою також — без образ. Разом — 24 на сім. В одному екіпажі — і контрактники, і мобілізованім, усім служба здебільшого подобається. В одному колективі хлопці різного віку: від 20-ти до 50-ти з гаком.

— Ми більше перебуваємо на позиціях, живемо у  бліндажах, — розповідає про побут Яра. — Готуємо їжу по черзі, хоча наш товариш, який до ЗСУ був кухарем, завжди робить це краще за інших. В раціоні макарони, м’ясні консерви, борщ. Щоправда борщ зі складніших,  завжди смачний, але, варимо його лише коли є час.

Родина — завжди поруч

Крім служби, Яра має ще одну важливу мотивацію: любов. Їхнє з дівчиною на ім’я Вікторія знайомство відбулося вже під час війни, і вони разом майже рік.

— Ми бачимося тільки коли я приїжджаю у відпустку, тоді ми разом 24 на сім, — розповідає Яра з ніжністю в голосі. — Зараз мрію якнайшвидше закінчити війну і перемогти, щоб мати час на інші мрії.

Родина, мати й сестра, підтримують його з тимчасово російського тилу, хоча про війну намагаються не говорити. Колись рідні думали про переїзд у більш безпечну частину України, але можливості так і не знайшлося.

 — Ми про війну зовсім не говоримо і політики не торкаємося, тільки як минув день і як почуваємося, — каже він. — Вони нічого не розпитують, хоча про все здогадуються. Мати знає і все розуміє, а я впевнений, що вона завжди на моєму боці.

Хоч село проукраїнське, однак, щоб уникнути небажаних контактів, він заблокував  сторінки своїх знайомих та друзів в соцмережах.

— Коли ми відвоюємо, можливо дехто з тих, хто залишився, будуть тікати, — припускає.

На запитання, чи доводилося воювати у напрямку рідного дому, каже, що ні, але не заперечує, що в цьому випадку мотивація зросла б ще більше.

Яра не любить хвалитися, але його відданість і майстерність на фронті не залишилися непоміченими. Він був нагороджений Золотим Хрестом від Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного.