Так історично склалося, що саме 15 квітня – дата, яка має подвійний зміст. І що одна подія, що інша свідчать про визначний день для історії нашого міста.

Якщо вулицю на масиві “Сонячний” назвали в пам’ять про події Другої світової війни, то документ, який зберігається у варшавському архіві свідчить – це також дата заснування міста. В 1540 році.

15 квітня у Тернополі завжди вважали днем визволення від німецько-фашистських загарбників.

Навесні 1944 року відбулися бої за місто. Чимало спогадів у світлинах, текстових варіантах. Ба більше, є окрема книжка – “Тернопіль у вогні” Олександра Семеніва – а це майже 160 сторінок із світлинами розбомблених вулиць і будівель. Про те, який вигляд мало 15 квітня 1944 року та сам Тернопіль, Семенів пише наступне:

– 15 квітня бойові дії у Тернополі та Загребеллі завершились.

На честь перемоги Червоної армії у Тернополі цього ж дня у Москві був даний салют 20-ма артилерійськими залпами з 224 гармат. Всі радянські газети опублікували зведення Совінфобюро та наказ Сталіна про нагородження військових підрозділів та окремих осіб, що відзначились у Тернополі.

Німецькі інформаційні засоби бадьоро повідомили, що “хоробрі захисники Тернополя вийшли з оточення і з’єднались із основними силами”, що було майже повною брехнею.

Для організації оборони в місті 15 квітня було залишено частину сил 302-ї стрілецької дивізії. Майже дощенту зруйноване місто вражало пусткою. Відразу після закінчення боїв окремі уцілілі мешканці повертались до своїх осель. Через відсутність цілих і неушкоджених будівель радянська обласна влада була змушена кілька років перебувати у Чорткові. Процес перебудови міста тривав десятиліття. Окремі сліди боїв можна спостерігати і досьогодні.

Але усі ми знаємо, що саме день заснування міста відзначають щорічно у один з спекотних днів літа – 28 серпня. Про це пише історик Володимир Окаринський у своїй книжці “Тернопіль: місто, люди, історія (від давнини до 1991 року)”.

“Офіційна історія міста Тернопіль, тогочасного Тарнополя, розпочалася 15 квітня 1540 року. Саме цього дня польська королівська канцелярія в Кракові надала великому коронному гетьманові Іоаннову (Яну) з Тарнова так званий локаційний привілей. Привілеєм у ті часи називали законодавчі акти, які від імени монарха надавали земельні та інші права на окремих територіях або загалом у королівстві. Документ написаний латиною і в ориґіналі називається “Locacio oppidi Tarnopolie”, – йдеться в першому розділі книжки.

Тоді ж і розпочалося будівництво замку, який після кількох перебудов, у зміненому вигляді зберігся до наших днів. 16 травня 1548 року Ян Тарновський домігся від короля дозволу на утворення ставу між берегами річки Серет, на місці, де він розташований і нині.

Оригінал документа сьогодні зберігають у Головному архіві стародавніх актів у Варшаві.

“Цим привілеєм король Зиґмунт (Сигізмунд) І Старий надав право Яну Тарновському на закинутому (спустошеному або пустельному) місці, раніше знаному як Сопільче, заснувати місто-фортецю (лат. oppidum) Тарнополє. Майбутнє місто і навколишні землі переходили у власність Тарновських. Мешканців нового міста на п’ятнадцять років звільняли від усіх повинностей і податків” – йдеться у тій же книзі.

Про назву

Історик стверджує, що саме назва міста із “Тарнопол(і)є” трансформувалась у “Тарнополь”, вперше її зафіксували в документі, написаному руською мовою в 1575 році.

Про дату заснування міста мало хто говорив, а от про визволення пам’ятали завжди. Чому так? Це знову ж таки пояснив Володимир Окаринський:

– Думаю, молодому поколінню байдуже, як і всім. Старші живуть за трудовим і церковним календарем. То день, який треба нагадувати в усіх значеннях: і 1540, і 1944. Звісно, перша дата більш життєствердна, типу шле нам усім меседж: вижили за 480 років, отже й надалі все буде ґуд, – пояснює він.

Історик підмітив, що дату заснування міста не відзначали і до Радянського Союзу.

– То така риса тернопільської ментальности – безпам’ятство. Менше пам’ятаєш – ліпше спиться. Але, мабуть, то дуже людське: нема чого надто зациклюватися на минулому. На жаль, ще більша риса нашого нарІду – це надмірність у всьому. Якщо молитися – то розбити чоло, якщо вшановувати – то вмиватися сльозами, якщо забувати –  то начисто, – продовжує Володимир Окаринський. –  Потрібна міра і смак у всьому. І є розумний/гармоній баланс між історію і життям, минулим і сьогоднішнім. Теоретично це виліковно. То всьо в нас від бідности/убогости. У всіх сенсах.

Те, що саме про 28 серпня пам’ятає сьогодні більшість, добра тенденція. Але й історію забувати не варто. Адже без історії не було б і нас з вами.