Анатолiй Петльований – пiдприємець, молодший сержант, командир бойової машини БМ-21 ”Град”. Народився 19 травня 1974-го в селi Чагарi Чорткiвського району на Тернопiльщинi. З 2015 року займається волонтерською дiяльнiстю.

Один iз засновникiв громадської органiзацiї ”Альтернатива-Чорткiв”, iдейник, один iз засновникiв та органiзаторiв вiйськово-­iсторичного фестивалю ”Чорткiвська Офензива” 2018-го та 2019 рокiв. З 2019 року з однодумцями вiдроджував ”Пласт НСОУ. Станицю Чорткiв” – нацiональну скаутську органiзацiю. Iз початку повномасштабної вiйни служив у ротi охорони Чорткова, з червня 2022-го воює на схiдному напрямку. Командир бойової машини БМ-21 ”Град” у складi 81-ї аеромобiльної бригади десантно-штурмових вiйськ.

Iнтерв’ю iз воїном опублiкувало видання Gazeta.ua.

Пiсля Революцiї гiдностi зрозумiв, що потрiбно не тiльки бiзнес розвивати, але i країну змiнювати. Але країну – то надто масштабно, тому хотiв активнiше включитись у розвиток громади. Тодi зробив одне неприємне вiдкриття: свiдомiсть дорослої людини практично неможливо змiнити. Дружина запропонувала вiдродити в Чортковi пластiвський осередок i виховувати дiтей. Побачив у цьому добре рiшення. Тим бiльше дружина за освiтою педагог i дiти були такого вiку, яких треба вiддавати у “Пласт”.

Насправдi цей осередок у Чортковi заснували 110 рокiв тому, коли Петро Франко закликав робити “Пласт” по всiй Українi. Вiдкривали станицi в рiзних мiстечках. У Чортковi тодi мала бути округа, що трошки бiльше за станицю. Але у зв’язку з Першою свiтовою вiйною дiяльнiсть “Пласту” призупинилася, адже основними виховниками були вiйськовi, вчителi та прогресивнi священники. Друга хвиля розвитку “Пласту” та теренах Чорткiвщини припала на перiод iз 1921-го по 1930 рiк. У Чортковi був навiть дiвочий курiнь. Проте польська окупацiйна влада заборонила “Пласт” як нацiоналiстичну органiзацiю. Пiд будь-якою окупацiєю важко. Зрозумiло, що пiд совєтами було погано, але й пiд поляками не краще. Адже, коли ти не господар на своїй землi, завжди принижують твою гiднiсть, применшують цiннiсть твоєї культури, придушують прагнення бути вiльним народом, а всi привiлеї дiстаються окупантам. Аж 1991 року в Чортковi вiдродився “Пласт”. На жаль, тодi вiн довго не проiснував. I лише 2019-го, перед 100-рiччям Чорткiвської офензиви, знову вдалося поновити дiяльнiсть органiзацiї. Пiд час iсторичного фестивалю ми пов’язали хустки нашим першим пластунам.

Один iз трьох обов’язкiв у “Пластi” – бути вiрним Боговi та Українi. Моя мета – виховувати особистостi нових громадян, якi любили б i поважали свою країну. Один iз законiв “Пласту” в новацтвi – дотримання правил чесної гри. Звiсно, дiти хочуть будь-яким чином виграти, часом надурити, й це нормально. Але саме тодi звертаємо увагу, що пластуни завжди дотримуються правил чесної гри. Коли змалку дитина це усвiдомлює, тодi в дорослому вiцi дотримується законiв. Навчаємо пластунiв бути лiдерами й не боятися брати на себе вiдповiдальнiсть.

У “Пластi” заведено запитувати себе: “Яку добру справу я зробив сьогоднi?” Це запитання має ставити собi кожен: що хорошого я зробив для своєї країни сьогоднi? А для сiм’ї? Ми ж знаємо, що благополуччя кожної родини створює добробут країни. Коли я починав органiзовувати фестивалi, деякi люди дорiкали. Мовляв, роблю це, бо вигiдно. Вiдповiдаю, що це справдi так, бо що краще житиме мiсто в цiлому, то лiпше буде життя моєї сiм’ї.

“Пласт” – це велика гра. Ми не змушуємо дiтей вчити пiснi чи ще щось таке. Граючись iз ними, ми їх навчаємо. Подорожуємо, органiзовуємо табори. Так дiти здобувають чимало практичних навичок. Тепер, коли я на фронтi, ми мало спiлкуємося, хоч я сумую за своїми пластунами. Ми iнодi листуємося. А в мою першу вiдпустку, у вереснi торiк, пiшли в мандрiвку i я таки перевiв дiтей iз новацтва в юнацтво.

З 2014 року з дружиною допомагали нашим воїнам. Не йшов воювати, бо вважав, що бiльше користi принесу на мiсцi. Проте готувався до того, що доведеться взяти до рук зброю. Коли вiйськкомат органiзовував збори резервiстiв, я завжди вiдгукувався i їхав. На таких навчаннях познайомився iз системою “Град” i отримав спецiальнiсть “Старший навiдник”.

Що краще житиме мiсто в цiлому, то лiпше буде життя моєї сiм’ї

Багато вивчав iсторiю i знав, що рано чи пiзно Росiя повномасштабно нападе. Проте не вiрив, що це станеться в лютому 2022 року. Думав, що в Путiна замало вiйськ, щоб захопити країну. До того ж ми вже не та армiя, що була 2014-го i воювала на волонтерських харчах.

Коли вранцi 24 лютого повернувся з пробiжки, дружина сказала, що росiяни ракетами атакували Київ та Одесу. Переглянув новини й миттєво вирiшив iти з дружиною у вiйськкомат. Одразу записався, сказали чекати дзвiнка. Потiм ми вивезли товар iз нашого ювелiрного магазину. Там органiзували волонтерський штаб.

Як батька п’ятьох дiтей мене не хотiли брати до лав Збройних сил України. Я ходив, просився, сварився, допомагав i врештi мене взяли в роту охорони. За мiсяць я вiдчув, що на фронтi хлопцi воюють, а тут усе застигло. Таємно вiд дружини писав рапорти, щоб перевели в бойову частину. Боявся, що вона образиться. Пiсля третього рапорту мене таки перевели.

9 червня був на полiгонi, потрапив у 81-шу аеромобiльну бригаду десантно-штурмових вiйськ. Тепер не бачу себе в iнакшому мiсцi. 24 червня летiло 30 ворожих ракет на наш полiгон. Iз них збили шiсть, решта його розтрощила. На щастя, обiйшлося без убитих i поранених, тому що ми дотримувалися правил безпеки. Нас одразу евакуювали. Так через 10 днiв пiдготовки потрапив до Краматорська на Донеччинi.

“Пласт” загартував. У нас є такий вислiв: “Там, де щось iде не за планом, починається пригода”. Тому вiйну сприймаю як свою пригоду. Сподiваюся, вона буде зi щасливим кiнцем. Так простiше пережити складнощi. Завтра може бути гiрше, але може й лiпше. Все так не залишиться, хоч би як кепсько, холодно, мокро було. Подолавши один рiвень, ти стаєш сильнiшим. Щоразу маленька перемога загартовує дух, здобуваються новi вмiння. Коли дивишся на позавчорашнього себе, ти смiєшся з тих труднощiв, якi було важко подолати. “Пласт” навчив навiть у вкрай незадовiльних умовах створювати мiнiмальний благоустрiй: щось зробив сьогоднi – i на завтра це буде плюс для твого комфорту. Захистився вiд вiтру чи потокiв води – i тобi вже бiльш-менш нормально. Бачу тих, хто не вмiє цього зробити, i їм важко. Звiсно, ми пiдказуємо й допомагаємо одне одному, але якщо людина не хоче чути порад, то її не змусиш i не навчиш.

Знаю, що взимку в тилу було важко. Складно перелаштувати житло на альтернативнi види енергiї, особливо людям похилого вiку чи жiнкам iз дiтьми. На фронтi iнакше: вирили блiндаж, поставили буржуйки – й це вже нормальнi польовi умови.

На святого Миколая розвозили подарунки вiд вiйськової частини воїнам по лiнiї фронту. Коли проходили вулицями невеликого мiстечка, побачили дiтей. Ми зупинилися, щоб i їм дати подарунки, а вони почали розповiдати, де живуть iншi дiти. Серце стискалося вiд розумiння, що сюди може прилетiти будь-якої митi, а тут сiм’ї з малечею. Вони живуть у пiдвалах, без свiтла, в жахливих умовах. А батьки кажуть: “Це наша земля, i ми звiдси не хочемо їхати”. Коли я побачив ситуацiю, подзвонив до друзiв, i вони знайшли волонтерiв, якi займаються сiм’ями з дiтьми у прифронтових зонах. Приїхали з тими волонтерами, i виявилося, що в тiй мiсцевостi 60 дiтей. Багато сiмей ми переконали й таки повивозили.

У прифронтових районах є рiзнi люди. Однi допомагають, приносять усе, що мають, ми також дiлимося. А є такi, якi здають нашi позицiї. Такi ждуни – це найстрашнiше. Розумiю, що на тимчасово окупованих територiях дiтей виховують в умовах “русского мира”. Чи можна їх не лише фiзично, але й морально повернути в Україну? Думаю, так. Якби тi дiти потрапили в хорошi умови, з добрим вихованням, то вони обрали б кращий бiк. До доброго звикаєш швидко.

Коли служив у ротi охорони, була недалекоглядна практика: в комендантську годину їздили патрулi, виловлювали п’яних i привозили у вiйськкомат, де їм одразу виписували повiстку. Вiдповiдно, в якусь бригаду ця людина потрапить. Але на передок таких не вiдправляють i працювати з технiкою теж не допускають. Тому цi люди переважно займаються господарськими справами. Тi, хто розумiє, що колишнє життя їм не пiдходить, змiнюються.

Пiв року тому, коли працювали на виїздi, вiдмовила одна рацiя. Старший офiцер батареї пересiв у кабiну нашої бойової машини, а я, щоб чути його команди, перейшов iз другого боку, хоча як командир повинен весь час бути бiля свого навiдника й перевiряти цiль. Але того разу я мав пiдiйти до старшого офiцера, почути його команду, донести навiднику й пiдбiгти до нього, щоб перевiрити. Раптом у те мiсце, де я стояв iще мить тому, прилетiв ланцет i розiрвався бiля нiг мого навiдника. Побратима було важко поранено, один уламок прилетiв у голову, повнiстю паралiзувало праву частину. Тепер Юрi вiдновлюють мовленнєвий апарат, вiн принаймнi уже ходить, розумiє, що йому говорять. Дивом я можу назвати роботу наших медикiв i волонтерiв.

На жаль, в Українi ще немає вiдрегульованої системи пiдтримки демобiлiзованих воїнiв. Нинi Юра – списаний iз вiйська й по сутi вiдданий сам собi. Подальше лiкування вiн повинен забезпечувати сам, армiя за нього вже не вiдповiдає. I водночас держава ще не вiдповiдає. Вiн ветеран, якого було важко поранено, а нинi кинуто напризволяще.

Армiя за нього вже не вiдповiдає. I водночас держава ще не вiдповiдає

Волонтери – це нашi крила, без них не могло би бути таких швидких перемог. Пощастило, що з нами служить багато вiйськових, якi мають своїх потужних волонтерiв. Вони нас забезпечують настiльки добре, що ми ще й допомагаємо iншим частинам. Ось останнього разу “Градами” розбило “Старлiнк” i автомобiль, але волонтери дали новий, а машину вiдремонтували. Наша постiйна потреба – дрони. Крiм розвiдки на FPV-дронах, хлопцi можуть знищувати деякi дрiбнi цiлi, на якi недоречно використовувати артилерiйськi боєприпаси.

Вiйна не закiнчиться так швидко, як хотiлося б. Навiть якщо ми дiйдемо до кордонiв 1991 року, Росiя не заспокоїться. Ми повиннi вибороти свою країну.

Коли я повернуся з фронту, вiдновлюватиму бiзнес, “Пласт” i намагатимуся розвивати своє мiсто. Адже ми воюємо на фронтi, щоб у тилу жили краще. Мене турбує, що моє мiсто, яке я так люблю, змiнюється в гiрший бiк. Коли приїхав у вiдпустку додому, не впiзнав його. Туристичнi локацiї вбивають. Той самий Старий Млин – пам’ятка архiтектури. До повномасштабної вiйни я боровся, щоб її не вiддавали пiд забудову. Але приїжджаю i бачу, що незаконне будiвництво йде повним ходом. Доки найактивнiша частина громадян на фронтi, вiдбуваються незворотнi процеси – дещо через сесiї мiської ради, щось i без сесiй. У таких випадках вiдчуваєш безсилля. Є один вихiд: не потрiбно чекати, поки вiйськовi повернуться з вiйни i наведуть лад. По-перше, ми прийдемо втомленi, зокрема морально. По-друге, доки ми повернемося, таких незворотних процесiв буде багато.