Сьогодні буде нетипова історія про звичайного хлопця з села, який попав на війну. Отже, слухайте.

Перед повномасштабним московським вторгненням, Сергій Смолій разом з дружиною проживав в селі Потутори, що на Тернопільщині. Він займався ремонтом автомашин і взагалі – не цурався будь якої роботи, яка дозволяла заробляти на хліб.

Дитинство і юність Сергія пройшла в селі Юстинівка, яке теж знаходиться на Тернопільщині. Змалку, він допомагав батькам обробляти землю, вирощувати буряки, картоплю. Тільки так можна було колись вижити.

Сергій не цікавився політикою і як більшість українців, не зважав на попередження американців, що московити підуть великою силою на нас. Тому події лютого 2022 року, були для нього несподіванкою.
З початком повномасштабного московського вторгнення, Сергій не пішов у військкомат. Він продовжував працювати і заробляти на життя.

– Знаєш, я розумів, що в Україні війна і скоро прийде час для всіх – захищати свою країну. На той момент, я вирішив, як тільки прийде повістка чи мене десь зупине ТЦК, втікати не буду – піду воювати – розповідає Сергій.

Так і сталося. В травні 2024 року під час обідньої перерви, перебуваючи в місті Бережани, він вийшов, щоб купити їжу. До нього підійшли поліцейські, перевірили документи і забрали у військкомат. Там Сергій пройшов ВЛК і наступного дня, він уже перебував на полігоні, що поблизу міста Рівне, серед сотень інших мобілізованих.

Сергій не втікав, не ховався. Єдине, що він просив – це дати йому відтермінування, адже в дома його чекала півторамісячна дочка. Проте Сергію не пішли на зустріч і він поповнив ряди бійців опору.

Кілька місяців Сергій перебував на полігоні. Там формувалася нова бригада і Сергій став частиною цього бойового підрозділу. Спочатку він був водієм. Пригодилося вміння ремонтувати автомобілі, швидко і якісно їздити. Йому навіть дали псевдо «Шумахер».  Першою бойовою локацією для Сергія, була Донеччина. Він виконував різну фронтову роботу, яку на нього покладали. Хоча безпосередньої участі в боях не брав. Проте вже через кілька місяців, Шумахер в складі іншого підрозділу, вирушив на Харківщину.

– Там я служив в роті РВП ( рота вогневої підтримки). Нас добре навчали стріляти з автоматичної зброї, американського гранатомета. Тут, я вже побачив війну, якою вона є без зайвих прикрас – продовжує розказувати Сергій.

Перший раз Сергій з побратимами зайшов на позиції на сім днів. Їхнім завданням було прикриття і підтримка піхоти. На п’ятий день, окупанти засікли групу і почали обстрілювати з мінометів. Закидати гранати в бліндаж, пробували підпалити їх, але на той раз для хлопців все закінчилося щасливо.

Наступного разу, Сергій заїхав на позицію на дев’ять днів. Як завжди, вони прикривали піхоту, вступали з ворогом у стрілецькі бої. Коли настав  час ротації, їм повідомили, що бронемашина не може приїхати на позицію. Потрібно буде два кілометри іти до точки евакуації.

Сергію з побратимами вдалося пробратися до потрібного місця. Проте в ночі, коли піхота почала вилазити з автомобіля, а Сергій з побратимами мав туди зайти, московські окупанти обстріляли нашу групу кумулятивними зарядами.

В той же момент, один із друзів Сергія загинув. Ще один боєць отримав важкі поранення і помер наступного дня в госпіталі. Всі інші разом з Сергієм, отримали осколкові поранення.

Московити чатували на нашу групу. Вони зуміли засікти точку евакуації і атакували її. Сергій в ту ніч так і не сів у евакуаційне авто. Тільки наступного дня, він разом зі своїм другом, пішки пробралися до певного місця, звідти були вивезені на базу…

Такі події не злякали Сергія. Навпаки – загартували і він продовжив боротися з московським агресором.

– Перед тим, як нас вивезти в тил на відновлення, я ще мав кілька бойових виходів. Ми працювали по окупантах з різних видів мінометів. Тих потвор багато, тому попадали куди треба без проблем – підсумовує Сергій.

Він взагалі не з лякливих, розуміє, що ворога потрібно знищити, щоб його дочка і сім’я могли жити в мирній і благополучній країні.

Перебуваючи на фронті, Сергій моментами згадує часи, коли він з батьком рибалив на ставочку в селі Юстинівка. Грав у футбол на майданчику біля школи. Катався на конях і короткими літніми вечорами, відпочивав біля сільського клубу. Спогади надають сили для боротьби і розуміння, чому ця боротьба має тривати.

Саме тому, будьте, як Сергій – ставайте у ряди українських воїнів.

Хто з певних причин не може воювати –   підтримуйте Сергія, підтримуйте наших захисників. Вони єдині, хто може зупинити московське зло і знищити його.

Михайло Ухман