Олег та Олександр Атаманчуки — брати-близнюки з села Денисів Купчинецької громади на Тернопільщині. Їхній шлях на фронт розпочався у 2014 році, коли їм виповнилося лише по 18. Добровольці воювали у складі 80-ої окремої десантно-штурмової бригади, брали участь у визволенні Слов’янська та обороні Луганського аеропорту. Один із братів — Олег — помер у 2020 році. Інший брат, Олександр, і нині на передовій. Історію двох добровольців розповів їхній дідусь Михайло Спісак.

«З дитинства їх тягнуло до війська»

Як пригадує дідусь, інтерес до армії та військової тематики у братів проявився ще в ранньому дитинстві.

«Прадід був з 32-го року. Він їм багато розказував, бо тут якраз лінія фронту була на річці Стрипі. І так вони тим захопилися. І потім я служив у Липецьку в авіації, у військово-повітряних силах, також їм розказував. Вони з маленьких зі школи почали в моїй формі ходити, потім я їм замовляв форму, шили в Тернополі. Влітку якісь каски будівельні на голову вдягали і в тій формі бігали, людей страшили. З дитинства їх так тягнуло до того війська».

Після закінчення школи брати вступили до Коропецького ліцею з посиленою фізичною та військовою підготовкою, згодом — до Прикарпатського військово-спортивного ліцею. Мали намір вступити до військового інституту, але розпочата війна змінила їхні плани.

Луганський аеропорт та бої в оточенні

У 2014 році брати пішли добровольцями на фронт. Служили в 80-ій десантно-штурмовій бригаді. Воювали у найгарячіших точках Сходу. Свої 19 років зустріли в Луганському аеропорту.

«Визволяли Слов’янськ. Потім поїхали на допомогу в Луганський аеропорт до побратимів. По дорозі потрапили в засідку. Був із ними командир Ковальчук Андрій Тимофійович. Якраз на їхніх очах цей літак з 25-ї десантної бригади Дніпропетровської збили росіяни», — розповідає Михайло Спісак.

Бійці провели три місяці в повному оточенні, виживали завдяки скиданням провізії з літаків.

«Дуже були бої, знищили їм всю техніку, всі засоби зброї, в бункері вони переховувалися. Кидали снаряди, які пробивали стіни. Визвав Ковальчук, їхній командир, вогонь на себе і під покровом ночі вдалося їм вийти з аеропорту».

Після повернення додому їх урочисто зустрічала громада. Незважаючи на ускладнення зі здоров’ям, брати продовжили службу до 2018 року.

Пошуки слідів історії та важка втрата

Після завершення військової служби брати працювали на цивільних роботах і займалися археологією воєнних подій.

«Такий джип. Їздить болотами — машина з великою прохідністю. Поставили жигулівський мотор “вісімку”. То їм дали з Києва таку машину, щоб мали чим їздити на розкопки», — розповідає дідусь.

Брати Атаманчуки долучилися до пошукових робіт, під час яких, зокрема, знайшли архів УПА:

«У Раю Бережанського району відкопали архів з бідоном УПА, служби безпеки. Але дуже були знищені ті папери. Віддали на реставрацію до Львова».

Часто знаходили рештки невідомих солдатів часів Другої світової війни, яких передавали відповідним організаціям для перепоховання.

У серпні 2020 року Олег Атаманчук помер від інсульту. Імовірно, причиною стала травма після невдалого приземлення з парашутом під час служби. Після того випадку він кілька днів перебував у комі.

«Дуже важко переніс Олександр, бо вони всюди були разом як брати-близнюки і друзі. Я досі не можу відійти і повірити, що то правда. Здається, що він десь там на війні», — каже Михайло Спісак.

У загиблого залишилися дружина та донька.

Олександр знову на фронті

Після початку повномасштабного вторгнення Олександр без вагань повернувся до війська.

«Я кажу: “Почекай ще”. “Діду, — каже, — питання не обговорюється. Побратими вже чекають”. Я кажу: “Та в тебе ж тиск”. “Нічо’”. Написали “здоровий”. І він вже на другий день був у Львові».

Серед напрямків, де воював Олександр, були Миколаїв, Бахмут, Сіверський Донець.

«То йому за станцію Березнегувате, така є в Миколаївській області, дали орден “За мужність”. Вони там знищили ешелон ворожий».

Згодом військовий проходив навчання у Німеччині, після чого став командиром британської гаубиці L-119, а згодом — командиром взводу.

За три роки Олександр лише кілька разів був удома.

«Цього року ще не був. Бо були в Бахмуті, а потім не писав. Я пишу до нього: “Чо’ не пишеш нічого, де пропав?”. А він каже: “Маємо якусь спецоперацію, готуємося”. Тоді я написав 6 вересня чи жовтня, а він написав, що їдуть на Курськ. Відтоді на Курщині», — розповідає дідусь.

У 2024 році Олександра нагородили «Золотим хрестом».

Читайте також: Випускник Коропецького ліцею врятував 21 життя і став наймолодшим Героєм України