На Тернопільщині живе майстер із «золотими» руками

Майстер із рогозоплетіння Василь Казновецький із села Млинівці Кременецького району вже став символом фестивалів по усій Україні, – пише Файне місто з посиланням на НОВУ…

 

У брилі, вишиванці, підперезаний крайкою, з вусами, як у Шевченка! До колоритного і до того ж комунікабельного продавця охоче збігаються люди — хто щось придбати, а хто просто послухати цікаву оповідку діда Капелюшника (так його охрестили за «фірмові» брилі). Незважаючи на свій вже немолодий вік, у грудні Василеві Миколайовичу виповниться 71, він на потягах та автобусах з величезними торбами краму добирається на мистецькі заходи. Торгуючи виробами із рогозу, він заодно популяризує і… свого Шевченка! Таки свого! Сім років тому родина Казновецьких прихистила на обійсті закинутий ще в часи колгоспу пам’ятник поетові. Погруддя Кобзаря двадцять років пролежало у бур’янах, аж поки Василь Миколайович не найняв дві фіри і не привіз його додому. У 2011-ому пам’ятник урочисто відкрили. Це один із рідкісних випадків на Тернопільщині, коли Кобзар «оселився» на приватному обійсті.

Дарував вироби, щоб купити… запчастини до трактора

Рогозоплетінням у родині Казновецьких займалися з діда-прадіда. Ще в четвертому класі Василь Миколайович сплів свій перший виріб — невеличкий килимок. Нині чоловік увесь час присвячує ремеслу. У його доробку —  обплетені глечики, пляшки, горшки, брилі, тарілки, сумки та різноманітні сувеніри. За часів президентства Ющенка Василеві Миколайовичу присвоїли звання заслуженого майстра народної творчості.

— У колгоспі я працював трактористом, бригадиром, інженером, наробився так, що нині ходити не можу… Плетіння з рогозу спершу було заняттям для душі, а вже потім перейшло у промисел, — розповідає Василь Казновецький. — Бувало, їду по запчастини до трактора, беру в подарунок капелюха — так легше було дістати товар. Раніше у нас вдома був «конвеєр»: ми плели з дружиною Ніною, діти допомагали. Возили вироби на фестивалі, але п’ять років тому дружини  не стало… У нас четверо дітей — дві доньки і два сини, дев’ятеро онуків, четверо правнуків, сподіваюся, хтось продовжить нашу справу! Донькам добре вдається, але вони далеко від мене — вийшли заміж у Заліщицький район. Старша Іванка навіть краще від мене плете — майстерно оздоблює посуд, часто у неї замовляють ангеликів на глеки зі свяченою водою, а які коники з-під її рук вибігають! Рогозоплетіння — копітка праця, але я її дуже люблю! За день два капелюхи виплітаю. Завжди хочеться щось нове цікаве придумати. Якось мене попросили сплести для бару півтораметрові капелюхи, а нещодавно з Сімферополя надіслали кухлі, я обплів їх і передав потягом.

«Мало хто плете з рогозу — не хочуть сміття в хаті…»

Ще півстоліття тому в кожній оселі в Млинівцях плели із рогозу. Часи змінилися — майстрів стає все менше, молодь не цікавиться ремеслом. До того ж у нашому краї стає все важче заготовляти сировину — «шавару».

— Нині в Млинівцях мало хто плете із рогозу — не хочуть сміття в хаті, — каже Василь Миколайович. — У сусідній Хотовиці люди плетуть кошики. Колись ми всією сім’єю заготовляли рогіз на ставку в нашому селі, тепер нема де взяти матеріал. У ставок запустили товстолоба та білого амура, тож вони виїли увесь рогіз. Нині доводиться закуповувати матеріал для виробів у Рівненській області. Мешканці Хотовиці привозять повні буси рогозу із сусідньої області, у них і купую матеріал. За снопик просять сто гривень. З виробами їжджу по усій Україні — Київ, Одеса, Чернівці, Рівне, Луцьк, Хмельницький… Раніше легше було, а тепер ноги болять, мушу спиратись на палицю. Нині зі мною мешкає один син, він слабує, доводиться його доглядати. Через ремесло я зовсім запустив город. Наступного року взагалі не садитиму — куплю сітку бараболь і вистачить нам з сином, краще щось сплету гарне…

Просили віддати Шевченка за… майновий пай

Історія з пам’ятником Тарасові Шевченку в Млинівцях більш ніж сумна. Ще у 80-их роках триметрове погруддя привезли до колгоспу, який носив ім’я Кобзаря. Чи то через байдужість, чи доклався якийсь партійний україноненависник, але пам’ятник тоді не встановили. Погруддя переносили з місця на місце, майже два десятиліття воно ганебно пролежало у бур’янах…

— Спершу пам’ятник лежав на причепі на тракторній бригаді, згодом — на току, потім — під навісом. Чомусь керівництву колгоспу ніяк не доходили руки, аби встановити його, — пригадує Василь Миколайович. — «Шевченко на причепі все плаче та плаче, бо він під брезентом світа Божого не бачить…» — римував слюсар із тракторної бригади. Коли розвалився колгосп, причіп хтось викупив, а Шевченка скинули на землю. Погруддя було обчеканене бронзою — все пообдирали і здали на металобрухт, а ще гірше — надбили поетові вуха, ніс… Дійшло до того, що люди пасли худобу і присідали на пам’ятник, ніби на лавку… У мене серце краялося… Мій брат просив віддати йому Шевченка замість майнового паю, та не дозволили. А якось я дізнався, що погруддя хочуть віддати чи то продати до села Ридомиль. Не міг цього допустити! Ми з Ніною вирішили забрати Кобзаря до себе. Перед тим викупили в центрі села глиняну хатину із великим подвір’ям, тому там якраз було гарне місце для пам’ятника. Я найняв дві фіри, покликав чоловіків, завантажили погруддя. За допомогу виставив їм могорич — три літри горілки, кілограм ковбаси. «Навіщо тобі той пам’ятник?» — насміхалися односельці. А голова сільради потім наробив шуму, чому це я забрав Шевченка. Ніби раніше не бачив його у бур’янах… Я купив цемент, каміння, пісок, найняв кранівника, щоб встановити Кобзаря. Витрати були чималі, ми з дружиною відкладали на це свої пенсії, збирали пожертви на фестивалях. Із  сільради нам жодної гривні не виділили. З фінансовою допомогою відгукнувся ректор Кременецького педінституту Афанасій Ломакович, реставрував пам’ятник художник Віктор Зварунчик.

Гасне мрія про музей побуту…

Після відкриття пам’ятника Шевченку у Василя Казновецького виникала думка облаштувати у своїй «шевченківській» хатині музей українського побуту. Для цього чоловік зібрав чимало експонатів, обійшов усі двори в селі, але не має змоги відремонтувати будинок — обвалилася стеля, нищиться реманент…

— На відкриття пам’ятника прийшло близько тисячі людей! Це було велике свято для села, хоча не обійшлося і без неприємностей: ми поставили пляшку для пожертв на утримання пам’ятника, а хтось її… вкрав. Після встановлення погруддя я вирішив облаштувати музей побуту… Мій син звів на подвір’ї дерев’яний млин, ми посадили туї, які нам дали з Кременецького ботанічного саду, зробили з камінців обмурівок, вставивши в нього для колориту глечики і колеса з возів, — розповідає господар обійстя. — Прикро, що хатина валиться, я не маю змоги перекрити її, відремонтувати, не маю й однодумців… Недавно впала стеля — зруйнувала експонати… Та добре, хоч Шевченка ми зберегли! Маю до кого прийти, посидіти… Часто відкриваю «Кобзар», а коли плету із рогозу, промовляю рядки Шевченка. Тішить, що на шевченківські свята школярі розказують вірші біля пам’ятника, співають пісні, приносять квіти. У довколишніх селах нема пам’ятника Кобзареві, є лише у Вишнівці та два — у Кременці, тому наше село багате! Мені не треба слави — нічого не заберу з собою на той світ, а пам’ятник буде для майбутніх поколінь.