Михайло Ухман працює воєнним журналiстом. Був добровольцем, написав книжку, спродюсував фiльми “Трохи нижче неба” та “Шлях поколiнь”. Вiн розповiв Суспiльному, що на закритих показах цих стрiчок за кордоном волонтери збирають грошi на пiдтримку ЗСУ.

За цi кошти вiн купує на фронт автомобiлi та дрони, повiдомляє Суспiльне.

“Окрiм блокнота та ручки, потрiбен ще й автомат”

“Я звик до вiйни, як доброволець та журналiст там уже близько семи рокiв. Якщо говорити про життя поза вiйною, то веселi компанiї сприймаються важко. Але стараюся на це не звертати особливу увагу. Для мене головним залишається допомога друзям. Щоранку надсилаю мiнiмум десятьом людям у WhatsApp чи Тelegram повiдомлення, на кшталт, “живий?”, або просто ставлю “+” чи “?”. Якщо до обiду вiдповiдi не отримую, починаю хвилюватися. До ЗСУ я намагався потрапити у 2015 роцi, проте через стан здоров’я мене не взяли. А через якийсь час уже я не захотiв. Вирiшив поїхати туди з бiйцями ДУК i як журналiст тернопiльської газети “Свобода”. Усвiдомлення вiйни на емоцiйному рiвнi до мене прийшло пiсля першої побаченої смертi. Зрозумiв, що окрiм блокнота та ручки, якi взяв iз собою, потрiбен ще й автомат. Пiсля трьох днiв на полiгонi в Мар’їнцi, де сам собi мало не прострелив ногу, зрозумiв, треба вчитися. Це був початок мого нового журналiстсько-фронтового життя. Пiд час першого обстрiлу вiдчув ступор, але прожив цей стан, що й дало сили залишитися на фронтi добровольцем. Бої у Мар’їнцi тодi розпочиналися ввечерi, а завершувалися о 6-й ранку. У промiжках мiж боями можна було щось знiмати, а ввечерi знову готуватися до обстрiлiв”.

“Покази вiдбуваються у Європi, в Лондонi, у США та Канадi”

“У травнi 2017 року ми були з бiйцями 80-ї бригади, якi захищали Донецький аеропорт. Пам’ятаю: нiч, сильний обстрiл, пiдвальне примiщення. Один iз “кiборгiв” каже менi: “Журналюго, не про те знiмаєш i пишеш!”. I розповiв декiлька iсторiй про Донецький аеропорт, якi, на жаль, досi не можу зняти та опублiкувати. Це героїчнi iсторiї, але є там i про зраду. Тодi зародилася iдея зняти фiльм. З тернопiльським стоматологом та добровольцем, а нинi бiйцем ЗСУ, оператором Сергiєм Коновалом ми у вiльний вiд ротацiй час їздили Україною та записували спогади про наших загиблих. Назбирали понад 36 годин матерiалу. Я звернувся до київського режисера Руслана Горового. Зiбрана нами iнформацiя увiйшла до фiльму, частина якого складається iз розповiдей про тернопiльських “кiборгiв” i називається “Трохи нижче неба”. Щодо стрiчки “Шлях поколiнь”, то у 2017 роцi один iз волонтерiв Сергiй Приходько, вiн зараз воює, розповiв менi про Ганну Абрамчук (Зелену). У неї фантастична iсторiя життя. Пiд час ротацiї ми з’їздили на Волинь, у мiсця, де неподалiк i зародилася армiя УПА. Там зустрiлися з цiєю героїчною жiнкою. Спочатку планували коротеньку документальну стрiчку, згодом вирiшили поєднати її iсторiю з хлопцями iз 74-го розвiдбатальйону, цi бiйцi досi воюють на фронтi. Таким чином у фiльмi “Шлях поколiнь” ми об’єднали нашу теперiшню вiйну та минувшину. Зараз покази нашого фiльму вiдбуваються у Європi, в Лондонi, у США та Канадi. Це приватнi благодiйнi покази, тому за зiбранi кошти купляю автомобiлi, якi вiдправляю на фронт. Вони там дуже потрiбнi”.

“Найкраще почуваюся там, де можу бути ефективним”

“Щодо написання книжки, то просто назбиралося близько сотнi iсторiй. Друзi запропонували зiбрати їх докупи. Вдалося зiбрати понад 50 iсторiй у жанрi художнього репортажу. Менi довелося побувати добровольцем, режисером, письменником. I мушу сказати, найкраще почуваюся там, де можу бути корисним та ефективним для моєї країни. Коли привожу на фронт машину чи коптери вартiстю мiльйон гривень, якi будуть знищувати ворожу технiку разом iз росiйськими вiйськовими, вiдчуваю свою потрiбнiсть та задоволення. Те саме i з фiльмами. Якось у Чикаго вiдбувався показ фiльму “Шлях поколiнь”. Iноземнi глядачi тодi були подивованi, бо не знали, що Україна має така давню та героїчну iсторiю. Завдяки таким творчим проєктам свiт пiзнає Україну”.