Володимир — командир відділення вогнеметного батальйону 704 полку радіаційного, хімічного, біологічного захисту Командування Сил підтримки. Звання — старший сержант. Позивний — Кривий.

Володимир — тернополянин, колишній поліцейський. З початком повномасштабного вторгнення пішов у військо.

Матеріал наданий Суспільному службою звʼязків з громадськістю 704 полку РХБ захисту Командування Сил підтримки Збройних сил України.

— Володимире, розкажіть про свій бойовий шлях.

— Спочатку я майже рік воював на Запорізькому напрямку у 16 стрілецькому батальйоні Тернопільської тероборони. Там постійно були на передовій. Майже рік в окопах. Тримали позиції між Гуляйполем і Роботиним. Між нами і росіянами було 300-400 метрів. Коли почався контрнаступ на нашому напрямку, ми у складі 23 окремої механізованої бригади відбили Левадне, дійшли до Приютного. Біля Приютного зайшли на російські позиції, захопили їх, окопалися і тримали майже рік часу. Там було “весело”: постійно під обстрілами, щодня працювали по нас з артилерії, мінометами. Тож я повоював там і згодом звільнився за сімейними обставинами у зв’язку з хворобою батька. 2 місяці побув удома і знову призвався.

— Покликали чи за власним бажанням?

— Я сам пішов. З навчального центру з новою військово-обліковою спеціальністю вогнеметника потрапив уже в 704 полку РХБ захисту у вогнеметний батальйон. Тепер тут служу.

— І як вам?

— Кожний підрозділ має свою специфіку. Ми, як вогнеметними, цього року були прикомандировані до 3 прикордонної застави. Працювали на їхній ділянці.

— Розкажіть про вогнеметну специфіку.

— Вогнемет ідеальний для міських боїв, коли треба уразити особовий склад в забудові. Робота в лісі не для вогнемета. Ще минулого року на Запорізькому напрямку ми стикалися з різною зброєю, нас вчили працювати з різними видами зброї. Коли ти стріляєш з вогнемета, снаряд детонує, випускається термобарична суміш, яка випалює повітря. Те, що в радіусі дії вибуху — фактично все згорає.

— А буває таке, що не здетонував снаряд?

— Ні. Таких випадків не було. Це досить ефективна зброя українського виробництва, яка себе добре зарекомендувала в реальних бойових діях.

— Як вчили працювати з вогнеметами?

— У навчальному центрі спочатку були віртуальні навчання. Потім на тренажерах працювали. Після того проходили стрільбу з двох видів зброї для відточування навиків роботи зі зброєю. А вже потім стріляли з вогнемета. Така послідовність дає змогу набути необхідних навиків роботи з вогнеметом. Прицільна дальність стрільби з вогнемета до кілометра. Нас спеціально вчили візуально оцінювати відстань, щоб можна було прицілюватися без додаткового наведення. На навчаннях не треба гаяти часу, адже це практика, яка потім знадобиться на полі бою.

— А як щодо бойового застосування вогнемета?

— Вогнемет зброя не нова. Вона вже апробована давно, проте досі ефективно застосовується. Є, звичайно, свої нюанси: по-перше, він важкий, на бойовий вихід ти береш з собою пару, щоб ефективно відпрацювати. А це 22 кг. Плюс спорядження, плюс все необхідне, тож ти на собі несеш близько 40-50 кг. А якщо йти десь далеко, це добряче навантаження на спину. Тож треба бути добре фізично підготовленим, щоб виконати завдання. Бо так, як наші хлопці в Харківській області ходили по 4-5 км до позиції, це серйозне випробування. А ще ж треба враховувати, що над тобою дрони літають.

— Як працюють вогнеметники? І які фактори ризику у роботі вогнеметників?

— Щоб точно поцілити, ідеально підійти до ворожої позиції щонайменше на 400-600 метрів. Фактично впритул треба підійти, щоб тебе не засікли дрони. Бо вогнеметник є першою ціллю для росіян. Вони знають, що вогнемет непогано працює і вражає ефективно, тому стараються завчасно ліквідовувати вогнеметників. Зараз у зв’язку з масовим застосуванням дронів, ми змінюємо підхід до виконання завдання. Перевіряємо все на практиці, дослухаємось до того, що кажуть розвідники. Стараємось рухатись непомітно.

— А як відбувається злагодження, тактика? На Курщині ви теж були як вогнеметники прикомандировані?

— Так, до 82 окремої десантно-штурмової бригади. Ми показували десантникам, як користуватися вогнеметом, на випадок того, що нас можуть поранити. Щоб вони могли застосувати вогнемет за потреби. Бо є специфіка, наприклад пістолетна рукоятка, без якої вогнемет не можна застосувати. Ми з собою взяли достатньо вогнеметів і хлопцям показали, проводили навчання, як ними користуватися, якщо з нами щось станеться. Для них вогнемет був незвичною зброєю. Вони навіть не думали, що то така ефективна зброя, бо взагалі-то вогнемет за потужністю порівнюють зі 120-м калібром артилерії. Уявіть собі. Але фішка в тому, що вогнемет для ближнього бою використовується. Якщо треба знищити вогневу точку, командир застосовує вогнеметників на свій розсуд: є завдання поцілити у ворожий об’єкт — і ми виходимо працювати.

— Розкажіть про випадки успішного застосування вогнеметників.

— Використовували успішно і не раз по ворожих позиціях з недалекої відстані. Коли наш дрон засікає, що є ворожі кулеметні розрахунки, то за один вистріл вогнеметник може повністю знищити ціль. Наприклад, гранатометом стріляли і він міг не попасти. Або осколками від гранатометного снаряда не досягали результату. А вогнеметом, термобаричною сумішшю досягали результату — знищували ціль. Ми їх пресували дай боже, було таке, що росіяни щодня мусили міняти місця кулеметних розрахунків, щоб ми їх не засікли.

— А для чого ще можна застосовувати вогнемет?

— Робота у відкритому полі. Можна вразити автотранспорт чи легкоброньовану техніку. Наприклад, той же БТР. Коли він не герметично закритий, туди потрапляє повітря і так екіпаж можна знищити. Проти танка вогнемет безсилий. Хіба якщо потрапити у тил танка, де стоять фільтри. Були такі випадки: влучання з вогнемета — танк ззовні цілий, а от екіпаж — пішов услід за російським кораблем на той світ.

— Наскільки точний вогнемет?

— Якщо ти нормально прицілився, то все просто: куди ти прицілився, туди він і б’є. Різниця метр-два — це для вогнемета дрібниці. Якщо ти навіть не попадаєш прямо в бліндаж, а поряд, то повітря все випалює. І все живе всередині знищує. Гранатомет вражає фактично те, що можуть дістати осколки. А вогнемет — що зверху, що під землею — все знищує.

— Переважно працюють з вогнеметом РПВ-16, а ще якісь вогнемети застосовують?

— Також поширені у бойових підрозділах болгарські булспайки. Ми ще минулого року на Запорізькому напрямку стикалися з ними. Називали їх по-простому болгарками. Вони менші, легші, ніж РПВ-16.

— Яка ваша мотивація продовжувати захищати Україну і воювати проти ворога?

— Хочу, щоб моя сім’я жила спокійно і не відчувала вибухів від ракет, дронів щодня. Щоб українці жили нормальним життям. Це природньо, і наші хлопці в перші дні війни піднялися і пішли захищати країну. І воюють досі. Швагро в мене воює вже третій рік. А ті, хто ховається по хатах, яка в них мотивація? Як вони дивитимуться в очі своїм жінкам і дітям? І що вони будуть відповідати своїм дітям, які рано чи пізно спитають: чому ви не пішли воювати, а просто ховались? Найбільше моє бажання, щоб хлопці наші вернулися живі-здорові додому. Ніхто не народився для війни. Необов’язково, що, як ти йдеш служити, тебе зразу відправлять на фронт. Я завжди розказую і пояснюю, що є багато спеціальностей. І всюди потрібні люди. Те саме забезпечення, логістика тощо. Необов’язково всі підуть воювати. Але на війні до всього звикаєш.

— А що вам допомагало триматись?

— Мені помагало те, що я мав перед тим у житті такий досвід. Я 18 років відпрацював у поліції. Дослужився до звання капітана. Звільнився. Трохи побув удома, тоді почалася війна, і я пішов воювати. Одразу мене не хотіли брати, хоч я з перших днів пішов у військкомат.

— А чого не хотіли? Що казали?

— Казали, що ми поки що не набираємо. Якщо що, то ми, мовляв, передзвонимо. Потім почали формувати ТрО, я теж туди пішов з документами, кажуть: почекайте, ми щодо вас в курсі, ми вам передзвонимо. І десь рік часу минуло, я знов пішов у військкомат, вони зрозуміли, що мене так просто не збудуться, тож дали повістку, щоб пройти медкомісію. Часто можна почути, як кажуть: нехай ідуть прокурори воювати, поліція, чого ми маємо іти? Так я скажу, що більшість моїх знайомих з поліції пішли воювати в бригаду “Лють” і досить ефективно воюють на Харківському напрямку, в зоні бойових дій. У нас був у підрозділі Заставного брат, голови Тернопільської облдержадміністрації. Я вважаю, що це обов’язок кожного громадянина, а не право чи привілей.

— До війська щодня приходять нові люди. Що б ви порадили їм, з особистого досвіду?

— Проходити нормально підготовку в навчальних центрах. Звикати до зброї. Бо чим більше ти маєш навиків роботи зі зброєю, тим більше це тобі допоможе в майбутньому. І морально готувати себе до навантажень. Це війна. Багато моїх знайомих волонтерів якраз займаються психологічною допомогою бійцям, які пройшли через бойові дії. І командири, звичайно, мають підтримувати своїх хлопців.

— А ви як командир відділення відчуваєте відповідальність за хлопців?

— Так, аякже! У мене у відділенні 8 військовослужбовців. Попри те що мене були поранили, я з водієм їздили щодня по посадках, розпитували, як і що, хто де. Бо до мене постійно дзвонили дружини бійців, запитували. Хлопці мали повернутися живі-здорові додому. І я за них відповідав. Як їдемо на бойові, то постійно стараюсь з хлопцями поговорити: що всі мають вернутися живі-здорові, налаштувати їх на позитив. Ти як командир відділення маєш дати їм все, що потрібно, доукомплектувати, щоб вони мали з чим іти, щоб могли себе захистити, щоб не підвести підрозділ. І спорядження, і зброю.

— Хімічні речовини по ваших позиціях росіяни застосовували? І як від них захищатись?

— Так, було, фосфором били. То страшна і заборонена зброя, воно може проїсти наскрізь шкіру. Рятували нас глибоко вкопані бліндажі. Ми також мали протигази коло себе завжди. Протигаз — це найперше, що рятує від хімічних речовин, які наш ворог застосовує. Кожен боєць повинен його мати на передовій.

— А що було найскладнішого на позиціях?

— Атаки місцями були дуже високої інтенсивності. Навіть хлопці, які нас прикривали, що були на перших позиціях, бо ми були на нулі, після таких обстрілів думали, що нас уже нема в живих. А у нас тільки двоє чи троє поранених було. Щось нас оберігало таки від ворожих снарядів. А мені найгірше, що було, то миші. Їх там тьма. Купували липучки такі для мишей наші хлопці-водії, підвозили нам. То за ніч по 20-30 мишей виносили. Лазять по тобі, в спальник залазили. Вночі просинаєшся, чуєш, що тепло, а там купа мишей. Цікаво, є що згадати, як кажуть, та не все розказати можна. Жінка, бувало, питала: що там і до чого, то всіх нюансів не розкажеш, щоб дружина не переживала, а для себе згадуєш. І осколки пролітали біля голови, що могло зачепити. І то такі файні осколки від “Градів” по 10 см довжини. Ми тамтого року на Запорізькому напрямку щодва тижні збиралися на баню помитися. Йшли від наших окопів метрів 400 до машини. Пам’ятаю, я якраз куртку купив. Надягнув її. І тут раптом геп — осколок пробив нову куртку наскрізь. Рука ціла, а от куртку шкода, бо тільки купив. Так само тут на Курщині скид був, то тільки руку зачепило і під око залетів осколок. А один осколок під шолом залетів. Тільки шкіру голови зачепив. Не знаю, як так пощастило. Легкі поранення. Бо якби, не дай Боже, впало на плечі, то не знаю, чи зараз вам би тут розказував. Було всякого. Брали полонених, і різного народу бачили, не тільки так званих росіян, різні етнічні групи. Там, до речі, знаходили навіть кримінальні справи засуджених.

— Вони з собою брали їх на позиції?

— Так. Я так зрозумів, що їм видавали ті справи на руки: мовляв, тримай свою погашену судимість. І все, йди воюй чи то пак вмирай за Росію.

— Що, на вашу думку, наблизить перемогу? Окрім мотивації і згуртованості українців.

— Чим більше у нас буде техніки і чим більше буде новіших зразків зброї, тим скоріше буде наша перемога. Зараз наші почали виробляти багато нової зброї. Але і стара зброя ефективна, наприклад, той же вогнемет почали виппробовувати ще в часи афганської війни. Вже скільки років пройшло, і ми його використовуємо, бо він ефективний. У нас є досить непогані автомати “Форт” нашого виробництва. Це українська розробка. Він набагато легший, ніж калаш, приклад регулюється, зручність є. І досить ефективний в штурмових діях автомат. Все змінюється. На початку війни наші західні партнери не надто хотіли давати якусь зброю. А зараз ми бачимо і літаки, і артилерію, і танки, і броньовані машини тощо. Було таке, що не було чим і стріляти, а потім дали. Тож побачимо. І самим треба дбати, набувати нового. Он у росіян теж багато тієї зброї було, але от зараз бачимо, що закінчується, раз вони в Ірану просять, в Північної Кореї. Вони думали, що в них запаси безкінечні. Але вони й Україну хотіли захопити за три дні. Але народ піднявся і не дали їм Київ захопити. Надіюсь, що рано чи пізно війна закінчиться нашою перемогою, і хлопці будуть згадувати то все, як страшний сон. Надіюсь, що все буде добре. Бо так мусить бути.