Робота журналiста – багатогранна, її вдосконаленню немає меж, але є те, що завжди залишиться незмiнним – небезпека. Ти нiколи не знаєш, якої складностi буде подiя, хто стоїть за кадром i чи описаний матерiал нiкому не нашкодить. Факт один – висвiтлювати правду: швидко, грамотно, лаконiчно.

Про дiяльнiсть Христини Луцик, яка з простої дописувачки матерiалiв стала вiйськовою журналiсткою далi у сюжетi.

Христино, журналiстська дiяльнiсть – твоя дитяча мрiя?

Все розпочалося зi шкiльних стiнгагет.

Ще зi сьомого класу я почала писати рiзножанровi твори на уроки, а згодом i на дошку оголошень Воронiвецької школи. Матерiали були про урочистi свята, про концерти та конкурси, про рiзнi подiї, якi в нас вiдбувалися.

Пригадую, як ще автобусами передавала свої замiтки на флешцi, щоб надрукувати їх в районних i регiональних газетах. Адже висвiтлити подiї в школi, ще й на районному рiвнi – це було престижно, як для простої школярки, – з юнацькою гордiстю пригадує дiвчина.

Саме такi, здавалося б, маленькi кроки зародили в менi любов до написання, а ще бiльше – до народного читання моїх матерiалiв.

ТНПУ став для тебе унiверситетом-фундаментом у майбутнiй професiї, чи таки додатковий саморозвиток був твоєю основною базою?

Ой, про педагогiчний я можу розповiдати дуже довго, адже це мiй унiверситет, мої рiднi стiни та студентство, – з впевненiстю розповiдає журналiстка.

Тернопiльський нацiональний педагогiчний унiверситет iменi Володимира Гнатюка – це зрiле, профiльне та професiйне продовження моєї творчої iсторiї пiсля шкiльних рокiв. Саме тут зрозумiла, що хочу бути телевiзiйною журналiсткою, бо дванадцятирiчна Христина гадала, що журналiстика – це лише газети, журнали, а на телебаченнi працюють супер-люди та простим у телевiзор не потрапити, – посмiхається дiвчина.

А в унiверситетi я завжди брала активну участь у практичних заняттях. Опанувавши теорiю, просила у викладачiв кафедральну технiку та вирушала на зйомки всiх заходiв, про якi тiльки можна було висвiтлити iнформацiю, бо вiд цього отримувала професiйне задоволення.

Замислювалась ранiше про вiйськову журналiстику, чи не розглядала iншi варiанти, працюючи на рiдному «Тернопiль-1»?

Звичайно, що хотiла, ще до повномасштабного вторгнення росiйських вiйськ на територiю України.

У 2021 роцi хотiла опанувати свої першi вiдрядження у зону ООС (операцiя об’єднаних сил) як волонтерка, аби дiзнатися про «кухню зi середини», проте не встигла. Подiї переплелися зi звiльненням iз телеканалу «Тернопiль-1», тому так вийшло. А за два тижнi до вiйни, я зателефонувала до волонтера Мосейка та напросилась поїхати з ним на фронт.

Багато читала книжок про вiйну, з часом про АТО та ООС i шалено захоплювалась людьми, якi були героями цiєї лiтератури. Зрештою, говоримо вiдверто – я завжди мрiяла спробувати себе у вiйськовiй журналiстицi та хотiла бути корисною нашим хлопцям.

Так на початку вiйни я стала повноцiнно працювала волонтеркою, доставляла гуманiтарну допомогу нашим хлопцям i паралельно знiмала, фотографувала подiї тих днiв. А згодом i розпочала свою дiяльнiсть вже вiд ГО «Ватра».

Наскiльки близько ти ведеш репортажi до лiнiї зiткнення? Це сама обираєш мiсце та матерiал, редакцiйне завдання чи по факту новин нашого сьогодення?

Найближчий репортаж був за кiлометр до лiнiї зiткнення з ворогом.

Безумовно, першi рази максимально важко опанувати страх, але я збиралася силами, бо завжди прокручувала в головi, що хлопцi знаходяться ще ближче до росiян i я зможу. Зрештою, таки не сама, в разi чого зi мною оператор, – трепетно перебираючи пальцями, продовжувала Христина.

Матерiали для опрацювання обираю сама: бригаду, мiсце, героїв i таке iнше, але, звичайно, все за погодженням головного редактора. Менi, можна сказати, пощастило, оскiльки конкуренцiї на виїзнi завдання до лiнiї зiткнення немає.

Ми живемо та працюємо в умовах вiйни, тому щось передбачити – неможливо. Але чи є такi нюанси, якi найчастiше виникають пiд час роботи?

Надзвичайно складно запланувати процес зйомки в зонi бойових дiй, аргументую чому.

По-перше, ти можеш вiдзняти матерiал, а через декiлька годин чи навiть хвилин там зовсiм iншi ситуацiя: немає вже будинку або вiн знищений вщент, чи, не дай Боже, ми взяли коментар у Героя, а його немає в живих. Тодi вже по факту виходить наступний незапланований репортаж.

По-друге, ми можемо прибути на подiю, але через сильнi обстрiли нас вiйськовослужбовцi просять покинути зону бойових дiй та перемiститись у безпечнiше мiсце.

Спланувати роботу пiд час вiйни на 100% – нереально, тому завжди маю запасний план «Б», аби швидко зорiєнтуватися та подати свiжу новину, не наражаючи себе на небезпеку.

Христина розповiдає, а в мене – iнтерв’юерки, мурашки по тiлу безупинно.

Бували думки покинути вiйськову журналiстику через те, що важко описувати росiйськi звiрства, геноцид українського народу та воєннi злочини?

Коли в Києвi отримую редакцiйне завдання вiдвiдати подiю, не пов’язану з вiйною, я себе почуваю чужою, менi дискомфортно, хоч матерiал я зроблю.

Знаєш, мабуть, я навiть на хвилинку не хочу уявляти себе без вiйськової журналiстики. Це моя стихiя, це вже моє життя i менi воно до вподоби. Навпаки, я хочу максимально розвиватися у цiй сферi та навiть вже маю iдеї для репортажiв, якi хотiла б висвiтлювати пiсля нашої Перемоги.

Як батьки реагують на твою роботу зараз? Чи вiдмовляють тебе змiнити дiяльнiсть, чи навпаки пишаються тобою?

Ох, яке питання, – в обох сльози навертались на очi.

Мої батьки – це золотi люди, якi «не кидають менi камiння в плечi», якi нi разу не дорiкнули, не намагались переконати обрати бiльш безпечнiшу роботу. Я точно знаю, що мама з татом дуже переживають, але нiколи не показують цього. Ба бiльше, тато сам купував менi берци, аби я мала все необхiдне на виїзнi завдання.

Надважливо, аби батьки пiдтримували запал, завзяття та бажання дитини розвиватися в тiй чи iншiй дiяльностi, адже рiднiшої кровинки немає, а «зламати дитину» дуже легко. Тому я щодня дякую Богу за батькiв.

Як вважаєш i вiдчуваєш: сьогоднi змiнилося ставлення до журналiстiв загалом як професiоналiв? Якщо так, то у чому це проявляється?

Сьогоднi зовсiм iнший медiаринок, ця сфера розгорнула свої масштаби у всiх сенсах цього слова, тому ми – журналiсти, мусимо йти в ногу з часом i робити максимальнi дiї, аби про українську журналiстику знав увесь свiт.

До слова, я ще паралельно працюю у форматi вiйськової медiйницi для американського Radio UA Chicago, де виходжу в ефiр i розповiдаю про сьогоднiшнi подiї. Також є вiйськовою кореспонденткою на Прямому каналi. Вiдповiдно всi матерiали сьогодення в Українi паралельно транслюю i туди.

Як закiнчиться вiйна, який вид дiяльностi розглядаєш? Повернешся на телеканал «Тернопiль-1» чи, можливо, мрiєш вiдкрити свою справу?

Складно сказати, де я буду пiсля закiнчення вiйни, але факт, що роботи буде значно бiльше, нiж було «до».

Однозначно, що хочу та буду розвиватись, але поданi новини вже наберуть бiльш оптимiстичного характеру.

Що можеш побажати пiдростаючому поколiнню журналiстiв? На що варто акцентувати увагу та вивчати бiльш ретельно?

Хотiла б я, щоб менi пiдказали вiдповiдь на це запитання, коли я вступала в ТНПУ, – з посмiшкою розповiдає Христина.

Насамперед хочу порадити – не чекати другого, третього курсу, аби розпочати закрiплювати теоретичний матерiал. Потрiбно одразу брати iнiцiативу в свої руки та максимально пробувати себе в цiй сферi: чи це буде газета, чи це буде радiо, чи це власний блог, чи телебачення, як оце ми з тобою, Христино, – пригадали навчання та студентськi роки, проведенi разом у стiнах рiдного унiверситету.

Хочу побажати не розчаровуватись у зарплатах, а це, на жаль, буде у бiльшостi, – поглядом спiймали один одного. Проте якiсний та затребуваний журналiст не стане на це першочергово звертати увагу. Безумовно, в магазин «гарне iм’я не занесеш i їсти не купиш», але перетерпiти цей етап можна. Жертвуючи, людина отримує навзаєм бiльше, але з часом.

I на завершення, рекомендую свою роботу сприймати як хобi: проживати кожну подiю, вiдчувати людей, кайфувати вiд проробленої роботи, якої на життєвiй дорозi буде надзвичайно багато.

У жодному випадку не закидайте тiєї справи, яка вам до душi, адже можна погнатись за статками, грошима, але разом iз цим вiдчувати себе непотрiбним. А можна мати менше, але бути в гармонiї зi собою та жити щасливо.

На свiтi не iснує труднощiв, з якими людина не могла б справитись. Все. Що нас ламає – завжди робить нас сильнiшими. Факт, що одиницi пiзнають iстину, бо вмiють бачити прекрасне у простих речах.

Христина Надала