Командир роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вiнчi” Олександр Ябчанка приїхав до Тернополя, аби розповiсти про ситуацiю на фронтi та потреби свого пiдроздiлу.

Чоловiк проходить реабiлiтацiю пiсля поранень, якi отримав у серпнi минулого року. Каже, шукають пiхотинцiв, операторiв безпiлотникiв, бойових медикiв, водiїв-механiкiв, саперiв, артилеристiв, танкiстiв, зв’язкiвцiв i кухарiв. Спочатку, розповiдає, усi рекрути навчаються на стрiльцiв.

“Рекрутинг – це друга мета. А перша i основна мета – це усе ж таки вiдверто поговорити, вiдповiсти на незручнi запитання”, — каже командир роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вiнчi” Олександр Ябчанка.

До Революцiї Гiдностi Олександр Ябчанка працював педiатром. Наприкiнцi 2013-го, каже, зрозумiв, що потрiбно захищати Україну.

“Росiяни не покидають своєї мети. Прорвати лiнiю оборони, пiсля якої не буде нiкого i далi вони вже пiдуть окуповувати мiста. Що ми можемо робити у цьому випадку? Перш за все, ми мусимо боротися. Якщо ми опустимо руки, якщо ми капiтулюємо, я розумiю, що ми попадемо в територiю безправ’я. Ви уявляєте, що тут зробить росiйська влада? Просто подумайте собi про це. Просто уявiть. Ми ж це вже переживали всього декiлька десяткiв рокiв тому. Але це вже не буде радянський союз. Це буде людожерська влада, яка дуже-дуже нас ненавидить”.

Пiд час зустрiчi Олександр Ябчанка вiдповiдав на запитання. Одне з них поставив студент технiчного унiверситету Михайло Магас.

— Цього року я закiнчую унiверситет i в липнi хочу вступати в Збройнi сили України. Цiкавлюсь також вашим пiдроздiлом. Я хотiв Вас запитати, чому вiдбувається таке, що зараз люди якiсь такi стали, що коли вони чують про те, що людина хоче йти в армiю, вони просто ведуть рукою бiля скронi, а якщо ти тiкаєш, то ти молодець?

— Менi здається, що простiше назвати когось дурним, нiж визнати себе нiкчемним. Менi здається що вiдповiдь тут. Скажiть, будь ласка, чи це справедливо що однi воюють як “Да Вiнчi” з 2014 року, а iншi не воюють? Але, в тих iнших, якi не воюють, є своє бачення справедливостi. Зрозумiло, що воно, вочевидь, вiдрiзняється вiд Вашого, вiд мого. Але ми не можемо сказати, що воно не правильне, бо нiде немає правильного. Цi люди живуть в “хатцi”. Вони не усвiдомлюють рiвень небезпеки, який над ними навис. Не над кимось гiпотетично – над ними. Повертаємось до прикладу, яку має тримати 10 людей, а зараз там троє. Якщо тi троє таки загинуть, то рано чи пiзно держава ухилянта буде мусити мобiлiзувати. Якщо вiн виявиться суперхитрим ухилянтом, то його мобiлiзує вже iнша держава. Тому що от цi всi довiдки, якi вiн зараз може купити, коли буде окупована територiя, вiн купити не зможе. Тому що там це так не працює. Там просто беруть усiх в армiю.

Пiд час зустрiчi в Тернополi Олександр Ябчанка зустрiв воїна, який допомагав врятувати йому життя.

“Я зустрiв батька свого побратима з позивним “Аладiн”. Вiн загинув минулого року. На зустрiч прийшли його мама i батько. Виявилось, що це вiн мене витягував тодi, коли я був поранений. Вони з сусiдньої бригади. Фiзично нас в ту машину закинув батько “Аладiна”. Це було дуже для мене несподiвано. Я не знав насправдi, що це вiн. Ця людина врятувала менi життя i тiльки сьогоднi я зустрiвся з ним. Я не знав про це. Я навiть написав: “моє крайнє поранення”. Я геть по-iнакшому бачив собi ту ситуацiю. Сьогоднi я дiзнався дещо нове i я, чесно кажучи, пiд враженням”. — каже командир роти “Гонор” батальйону “Вовки Да Вiнчi” Олександр Ябчанка.