Вiн заклав пiдґрунтя вiдкриття вiку — Iван Пулюй, український вчений, дослiдник, винахiдник Х-променiв.

Iван Павлович Пулюй (2 лютого 1845 року, Гримайлiв, Гусятинський район, Тернопiльська область —  31 сiчня 1918 року, Прага) — український вчений-фiзик i електротехнiк, винахiдник, органiзатор науки, громадський дiяч, перекладач, а також – доцент Вiденського унiверситету, професор Вищої технiчної школи в Празi, ректор першого в Європi електротехнiчного факультету, доктор Страсбурзького унiверситету, державний радник з електротехнiки Чехiї i Моравiї.

“Не забудеш мене, поки вiку твого, моя нене Вкраїно.
Поки мова твоя голосна у пiснях,
Як срiбло чисте дзвонить.
На що глянеш, усюди згадаєш твого бiдолашного сина;
Тугодумство людське, моя нене, вiд тебе його не заслонить”.
(Пантелеймон Кулiш)

“«На чужiй чужинi» вiн мав п’ятнадцять дочок i синiв,
По свiту не пустив нiкого у свитинi,
Отак би й нинi незалежнiй Українi
Бог дав таких новiтнiх Пулюїв!”
(Петро Iванов)

«Нехай не гасне свiт науки!» — рядок з «Молитви» Пантелеймона Кулiша, яку вiн присвятив своєму друговi Iвановi Пулюю, великому свiточу української науки i культури. «Про людину, що просвiтила розумом науку i духовнiсть, заговорить, невдовзi з величною повагою не лише Україна, але й свiт», — сказав Пантелеймон Кулiш.

«Професор Iван Пулюй був не тiльки найвизначнiшим фiзиком Австро-Угорщини. Вiн належав до тих, хто у другiй половинi XIX — на початку ХХ-го столiть формував свiт», — так його охарактеризував вiдомий австрiйський професор XIX — XX сторiччя Вiльгельм Форман.

Науковi i технiчнi здобутки людства важко уявити без використання невидимих променiв або, як звикли ми називати їх, рентгенiвських. Цi променi давно вже здобули найширше визнання i сьогоднi повсюди застосовуються для комп’ютерної томографiї i рентгенографiї, для рентгенiвської мiкроскопiї, спектроскопiї, лiкарської дiагностики.

Академiк Євген Чазов у статтi «Медицина ХХ-го сторiччя. Еволюцiя дiагностики» пише: «… Ми є свiдками тiєї революцiї, яка пройшла на наших очах у можливостях як дiагностики, так i лiкування захворювань внутрiшнiх органiв». Початком революцiї академiк вважає 22 грудня 1895 року, коли, за його версiєю, професор Рентген отримав першу рентгенограму.

Та певно мало хто знає, рiвнож i академiк Чазов, що бiля витокiв цього епохальною вiдкриття, якому 2015 року виповнилося 120 рокiв, стояв серед iнших великих фiзикiв i наш видатний спiввiтчизник — фiзик, електротехнiк, математик, астроном, теолог, енергобудiвник, педагог, полiтик, громадський дiяч, професор доктор Iван Пулюй, котрий тривалий час працював у Вiденському унiверситетi, був засновником першої кафедри електротехнiки в Європi, ректором Нiмецької Вищої Школи у Празi.

Чому все-таки iм’я вченого-галичанина, людини, яку визнавали такi видатнi вченi-фiзики як Альберт Ейнштейн, Нiкола Тесла, Фiлiя Ленард, Авґуст Кундт, медик Iван Горбачевський, письменники Iван Франко, Пантелеймон Кулiш, Iван Нечуй-Левицький, найвищi державцi свiту того часу, залишилося в тiнi, тодi як iм’я Рентгена набуло свiтової слави, вiн отримав першу серед фiзикiв Нобелiвську премiю?

Сьогоднi, маючи надрукованими працi вчених, таких як Рентген, Ленард, Тесла, Пулюй, котрi працювали над проблемою з’ясування природи катодних променiв та Х-променiв, можемо однозначно стверджувати прiоритет Iвана Пулюя у багатьох аспектах.

Починаючи з сiмдесятих рокiв минулого столiття, проблемою проходження струму через вакуумнi трубки (рурки) займалися такi вченi, як Гiтторф, Крукс, Тесла, Ленард, Гольштайн, Герц, Вiдеман…

Iван Пулюй лише за 1880 – 1882 роки надрукував понад 100 сторiнок працi, присвяченої катодним променям. За винахiд та конструкцiю електронної вакуумної рурки (трубки Пулюя) вчений у 1881 роцi отримав срiбну медаль на свiтовiй електротехнiчнiй виставцi в Парижi. Зацiкавленiсть працями Пулюя на той час була настiльки великою, що в 1883 роцi вони були перевиданi окремою брошурою, а згодом окремим виданням у Лондонi англiйською мовою «Рйузiсаi Метоiгз» (1889 року).

Iван Пулюй посвятив у свої дослiди iз катодною лампою сербського студента Нiколу Теслу, який теж студiював у Страсбурзi, регулярно обговорював результати експериментiв з професором Кундтом. Не виключено, що це було у присутностi Рентґена.

Цi молодi вченi певний час працювали в одному i тому ж фiзичному кабiнетi у професора Кундта. Вiдомо також, що Iван Пулюй подарував Рентгеновi кiлька своїх рурок, якi вiн виробляв вже серiйно.

Конрад Рентґен почав, за його ж словами, цiкавитись цiєю проблемою у листопадi 1895 року. Автор «Роману дослiдника Рентгена» Неґер пише, що «коли якийсь науковець у будь-якiй країнi ледь торкався якоїсь тематики у царинi фiзики, Рентґен вiдразу бiг у лабораторiю, щоб цiєю проблематикою зайнятися самому»…

Так було i з проблемою винаходу Х-променiв.

I от 28 грудня 1895 року Рентґен звернувся до свого друга Легмана, президента фiзико-математичного товариства у Вюрцбургу з проханням надрукувати його статпо «Попереднє повiдомлення. Про певний рiд променiв». 23 сiчня 1896 року Рентґен виступив з публiчною доповiддю, в якiй виклав данi про Х-променi, продемонстрував знiмки i вiдмiтив, що винахiд перебуває у початковiй стадiї i потребує доопрцювання.

Перше невеличке повiдомлення про цi невидимi променi з’явилося у мiсцевiй газетi “Die Presse”, де було заявлено, що Рентґен винайшов новий рiд променiв, за допомогою яких можна бачити, що є в якiйсь комiрцi, ящику чи де-iнде, i саме ця сенсацiйнiсть, пiдiгрiта газетярами, вiдiграла вирiшальну роль у присудженнi Рентгеновi згодом Нобелiвської премiї.

Але ж прiоритети нашого спiввiтчизника у дослiдженнi сьогоднi не тiльки визнанi, а й були визначальними. Ми можемо стверджувати однозначно ось такi пункти, в яких Iван Пулюй мав беззаперечний прiоритет:

• а)    сконструював власноручно вперше рурку за 14 рокiв до вiдкриття;
• б)    пояснив природу виникнення Х-променiв;
• в)    встановив здатнiсть Х-променiв йонiзувати газ;
• г)    виявив їх просторовий розподiл, тобто де вони виникають i як вони виникають (фактично природа Х-променiв).

Незважаючи на такi визначнi результати Iвана Пулюя, Нобелiвська премiя була присуджена Конраду Рентґену.

Сьогоднi важко зрозумiти i дати вiдповiдь, чому так сталося.

На той час, коли король шведський Оскар II вручав 12 листопада 1901 року Нобелiвську золоту медаль та 13400 доларiв за наукове вiдкриття, яке формулювалося так: «Вiльгельму Конраду Рентгеновi в знак визнання його визначних заслуг, доведених його вiдкриттям променiв, що носять сьогоднi його iм’я», було сотнi, якщо не тисячi наукових праць з цiєї дiлянки фiзики.

Рентген вiдмовився прочитати передбачувану процедурою «Нобелiвську лекцiю», в якiй лауреати викладають суть вiдкриття, iсторичне тло i шляхи, якими бони зробили вiдкриття. Чому?

А на запитання, що мали науковцi до його вiдкриття, вiн вiдповiв короткою реплiкою:    «Було кiлька експериментiв Ґерца-Ленарда з катодовими променями, що потребували подальшого пояснення».

На лист Iвана Пулюя, в якому вiн запитував Рентгена, чи користувався той подарованими йому лампами Пулюя, Рентґен зовсiм не вiдповiв.

Рентґен, напевно, розумiв що коли вiн буде давати пояснення та розказувати, як ним було здiйснено вiдкриття, то йому, звiсно, довелося б сказати всю правду. Але йому цього не хотiлося, бо тодi була б iншою оцiнка та визнання.

А згодом, вже за радянського перiоду, панувала вiдповiдна тенденцiя замовчування тих видатних вчених, у яких була окреслена виразно любов до України.

Але ж у «Збiрнику праць» (том 1, 2), що вийшов у видавництвi «Рада», 1996 року, читаємо (стор. 21): «Професор Вiсконсiвської обсерваторiї США Фрост свiдчить: «Коли я прочитав про вiдкриття Рентґена, то вiдразу продивився всi Круксовi рурки i серед них знайшов таку, що видiляла значнi Х-променi. Детально оглянувши її, я констатував, що це рурка конструкцiї Пулюя… Ця рурка видiляє сильнi променi… З нею я поводився дуже обережно, бо усвiдомлював, що в тi часи ця рурка була однiєю з найкращих ламп в Америцi. Тепер вона зберiгається в Дермонтовському музеї. США». Зi спогадiв сина Пулюя, Олександра, дiзнаємося, що вiн серед батькових паперiв знайшов одного короткого листа вiд Рентґена, який був для нього «цiлковито незрозумiлим». Рентґен вiдповiдав, що користувався iншою лампою i, крiм того, зауважив, що вiн є … дуже зайнятий.
I все-таки Iван Пулюй, як справжнiй науковець, виступив публiчно про свої науковi досягнення. Вже 13-го лютого 1896 року вiн подав до Вiденської Академiї наук свою працю «про походження променiв Рентґена i їхнi фотографiчнi впливи». А 15 лютого вiн дав у Нiмецькiй Вищiй технiчнiй школi виклад, також продемонстрував перед свiтом сенсацiйне повiдомлення, що «йому 2-го лютого вдалося сфотографувати за допомогою вакуумної лампи новонароджену дитину, таким способом, що можна виразно бачити цiлий хребет i деталi грудної клiтки». Цей знiмок було вмiщено в журналi «Богемiя» за 11 лютого, а згодом ця свiтлина подавалася iншими медичними журналами. Вiдомий журналiст того часу Ервiн Кiш писав з приводу виступу Iвана Пулюя: «Пулюй теж дiйшов до цих променiв i двадцять рокiв робив з ними дослiди без того, щоб з ними виступити публiчно. Пiд час демонстрацiї лампи Пулюя ми переконалися в чистотi фотознiмкiв. Напроти того, фотознiмки, зробленi Рентгеном, є неясними й для точного встановлення дiагнозу в медицинi, спецiально для хiрургiї, не мають великого значення. На дослiдну роботу професора Рентґена дивилися скептично».

На жаль, поведiнка Рентґена залишилася незрозумiлою. Пулюєвi прийшлося змиритися. Як тут не згадати важливi слова Альберта Айнштайна, з яким був добре знайомий Iван Пулюй (вчений неодноразово вiдпочивав на дачi у Пулюя, вони поруч мешкали у Празi в 1911-12 роках):
«Не можу Вас нiчим утiшити: що сталося — не вiдстанеться. Хай залишається при Вас сатисфакцiя, що й Ви вклали свою частку в епохальне вiдкриття. Хiба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логiку. Хто стоїть за Вами, рутенiйцями, — яка культура, якi акцiї? Прикро Вам це слухати, та куди дiнешся вiд своєї долi? А за Рентгеном — уся Европа». Так говорить Альберт Айнштайн в одному iз дiалогiв з Пулюєм в романi Романа Iваничука «Шрами на скелi».

То була правда.

А все-ж таки, чому приховувалася iнформацiя про доробок Пулюя у вiдкриттi Х-променiв?

Мабуть, багатьом, i вченим, i урядовцям, на жаль, впродовж довгого часу не хотiлося, щоби український народ на прикладах своїх представникiв науки мiг усвiдомити свою велич.

Мав рацiю професор Празької полiтехнiки, доктор Ржезнiчек, коли в передмовi до книги Славка Бокшана «Нiкола Тесла i його дiяльнiсть» сказав: «Свiтова iсторiя не завжди була справедливою нi до окремих нацiй, нi до окремих осiб. На малi нацiї вона не завжди зважає, нехтує ними, заслуги ж великих нацiй часто перебiльшує. Менi здається, що тут мають або принаймнi мали велике значення моменти полiтичної чи економiчної сили, у мiжнародному масштабi i внутрi окремих нацiй… I коли не буде справедливої, неспотвореної оцiнки активної спiвпрацi всiх нацiй, малих i великих, у культурному розвитку всього людства, то обов’язком кожної нацiї є: свою вагу серед усiх iнших нацiй та свiй вклад у пiдвищення матерiального та духовного добробуту людського суспiльства якнайрiшучiше захищати. Не з шовiнiзму, а тому, щоб показати свiтовi, що вона, як культурна нацiя, усвiдомлює свiй обов’язок вказати на свiй вклад у спiльну вселюдську скарбницю».

Але ж Iван Пулюй дивовижно як багато i досить успiшно працював в iнших дiлянках науки i технiки. Рiвнобiжно з роботою у Вiденському унiверситетi, трудився вiн ще й у вiденськiй фiлiї будапештської фiрми «Ґанц». Тут вiн завiдував вiддiлом виробництва Гайслерових грубок та електричних ламп. На електротехнiчнiй виставцi в Парижi Iван Пулюй, один з усiєї Австро-Угорщини, отримав срiбну медаль за прилад для визначення механiчного еквiваленту тепла. Через три роки, 1884 року, на електромеханiчнiй виставцi у Штаєрi показав своє прекрасне свiчадо, пiдвiшене на стiнi i освiтлене сотнею ламп.

Вiн сконструював багато наукових апаратiв: дистанцiйний телетермометр, телефонний сигнальний апарат, срiбний випрямляч зворотнього зв’язку, iндуктор для трифазних струмiв, патентовану телефонiчну станцiю для охорони життя вiд небезпечних електричних струмiв високої напруги.

Iван Пулюй здiйснював технiчний нагляд як державний iнспектор над проектуванням i будiвництвом низки електростанцiй по територiї Чехiї, готував iнженернi кадри з цiєї спецiальностi на створенiй вперше в Австро-Угорщинi кафедрi цього профiлю. Керував запровадженням трамваю у Празi, близько пiдiйшов до пояснення природи електрона, провадив роботи з ураном.

Вихований батьками на пiдвалинах українського свiтогляду, Iван Пулюй увiбрав в себе змалку любов до рiдної мови, iсторiї, культури.

Про подвижницьку працю, направлену на розвiй науки, культури в Українi ми довiдуємося зi «Збiрника праць», який ми вже згадували. В працi «О руський унiверситет у Львовi» 1909 року вiн закликає українську iнтелiгенцiю до культурної працi так: «Органiзуйте народнi кадри, щоб в тих кадрах високо стояв стяг непорочної чести i щоб пiд тим стягом була мiж людьми єднiсть i вiрнiсть для свого народу, пам’ятаючи, що згода будує, а незгода руйнує».

Так, саме в цiй працi Iван Пулюй наголошує: «За котрим народом висша культура i освiта, за тим i побiда».

Народився Iван Пулюй 2 лютого 1845 року в сiм’ї Оксани Бурштинської i Павла Пульгуя. Батько деякий час був бургомiстром. Прiзвище у майбутнього вченого було саме Пульгуй до 1861 року, коли вiн його змiнив на тепер вiдоме Пулюй. Мiсцевiсть, де вiн народився, була багата на рiзнi iсторичнi подiї та перекази. Хлопчик рiс серед мальовничої природи i в родинi, де було семеро дiтей: п’ять дiвчаток i двоє хлопчикiв. Найменшим був Михайло, який пiзнiще мешкав у Львовi. Останнiй його лист до брата Iвана був 25 грудня 1917 року.

Iван змалку навчився читати. Пiсля закiнчення початкової школи малий Iван поступив на навчання до Тернопiльської гiмназiї. А далi був шлях до великої науки.

Iсторiя має цiкавi вiдомостi про особисте життя Iвана Павловича, про дiтей та родину. Отож, одружився Iван Пулюй у зрiлому вiцi, коли йому було вже 39 рокiв, – 2 жовтня 1884 року. Дружина, Катерина Стозiтська, була його студенткою, полька за батьком, нiмкеня по матерi.

Вiнчалися молодi в греко-католицькiй церквi Святої Варвари у Вiднi. В сiм’ї було 15 дiтей, виросло шестеро: Наталя, пiанiстка Ольга, вчителька Марiя, iнженер Олександр, лiкар Павло та ще один iнженер Юрiй (Георгiй). Цiкаво, що Наталя стала згодом дружиною видатного композитора Василя Барвiнського i роздiлила з чоловiком тяжке заслання на 10 рокiв у Потьму вже за сталiнської доби.

Син Iвана Павловича Олександр залишив гарнi спогади про родину Пулюїв та про батька. Вiн говорив, що «все крутилося в їхнiй родинi навколо батька». В буремнi 1917 – 1918 роки Олександр воював у складi Української Галицької Армiї i був вiдзначений Президентом Української Народної Республiки Андрiєм Лiвицьким так званим «Чорним Залiзним Хрестом».

У листi до Олександра Барвiнського вiд 14 червня 1900 року Iван Пулюй писав: «…Бiльш усього хотiв би, щоб дiти хоч трохи навчились руської мови». На жаль, у Празi не було українських шкiл, а мова в домi була нiмецькою. Брати Павло i Юрiй добре володiли українською мовою, бо вчилися у Львовi в українськiй гiмназiї. Олександр почав навчатися української мови пiд час Першої свiтової вiйни. До речi, в Празi, i його першим вчителем був хорунжий Микола Венгжин, згодом вiдомий письменник, та журналiст Угрин Безгрiшний.

А ще iснує цiкава згадка про дружину Iвана Пулюя Катерину Стозiтську. Свого часу, коли Iван, вже вiдомий вчений, займався проблемою тривалостi свiчення електроламп, то вiн навiть експериментував з використанням людських волосинок, i саме майбутня дружина, пожертвувала йому для дослiдiв своє волосся i, напевне, цим фактом освiтила їхнє прекрасне сiмейне життя, їхню любов.

Ось таке було родинне коло Iвана Пулюя. Вiн був чудовим сiм’янином, знав 15 мов. Iван Франко говорив, що «… Iван Пулюй у 1871 роцi проявив себе дуже талановитим полемiстом у дуже делiкатнiй справi вживання народного язика в церковних книжках». В однiй iз книг, яку ми видали, є такi слова Iвана Пулюя: «Молитва тiльки тодi годиться Господевi, коли iз серця походить, i тiльки тодi багата плодами. Хто, питаюсь, розумний, маючи на цiлi зрушити людське серце, говоритиме до збору бесiдою чужою, незрозумiлою?». Цим переконанням було пронизане все його життя.

Щоби згладити провину перед батьками, оскiльки вiн не став священиком, як того вони хотiли, Iван Пулюй написав українською мовою «Молитовник» (1869, 1871 рр.), який задумав написати ще 1865 року, навчаючись в гiмназiї. Вiн бачив, як церковнi i свiтськi властi Росiї чинять опiр Слову Божому українською мовою.

Вiн написав багато звернень, прохань про це до урядових установ, але все було марним. I тому, певно, провидiння Господнє звело докупи двох генiальних людей — Iвана Пулюя та Пантелеймона Кулiша з думкою дати українському народовi Бiблiю.

Ця перша зустрiч вiдбулася, як згадує Пулюй, у 1869 роцi у Вiднi, а Кулiш згодом, у 1882 роцi, напише свою «Думу про курку з курчатами», з присвятою своєму молодому товаришевi.

Безпосередньо спiльна праця над перекладом «Бiблiї» почалася у 1870 роцi, коли Кулiш прибув до Вiдня. Вони взяли за основу грецьке видання Бiблiї Британського Бiблiйного Товариства.

Пiзнiше у спогадах Iван Пулюй напише: «Подiлили ми роботу мiж собою так, що я перекладав iз грецької, дбаючи бiльше про докладнiсть, нiж про красу слова. Пiзнiше порiвнювали ми цей переклад з церковно-слов’янським, росiйським, польським, сербським, нiмецьким, латинським, англiйським i французьким. Впевнивши себе таким чином у вiрностi нашого перекладу, я наважився покинути на якийсь час мої унiверситетськi науки i всi заробiтки та увесь час вiддати для спiльної працi.»

Результатом цiєї виснажливої для обох працi стало те, що вже у 1871 роцi у Вiднi з друкарнi Зоммера послiдовно вийшли Євангелiї вiд Матфея, Марка, Луки та Йоана. Рiвночасно у Львовi Пантелеймон Кулiш видав свiй переспiв Псалтиря («Псалтир або книга хвали Божої. Переспiв український»), здiйснюючи тактику поступового друкування Бiблiї окремими частинами.

Отож, обидва патрiоти не шкодували нi сил, анi часу, щоб звершити велику справу й дати Боже Слово українському народовi рiдною мовою всупереч усiм заборонам i утискам української мови.

Вони твердо вiрили в те, що народ який має Бiблiю власною мовою буде вiчний i незнищенний. Протягом чотирьох, з деякими перервами, рокiв, проведених у Вiднi, Кулiш i Пулюй цiлком переклали Новий Заповiт. Редагував Кулiш уже перекладене в Мотронiвцi, готуючи його до видання Британським Бiблiйним Товариством.

Проте, редагування Старого Завiту затягувалося, i лише 1881 року у листi Пулюєвi до Вiдня Пантелеймон Кулiш писав: «Святе Письмо нехай iде у свiт з двома нашими iменами. Напечатайте такий титул: Святе Письмо Нового Завiту мовою русько-українською переклали вкупi Кулiш i д-р Пулюй».

Стосовно Старого Завiту мови не було, i так тривало до 1885 року, коли Пантелеймон Кулiш пережив найболючiший удар. У листопадi цього року нищiвна пожежа поглинула майже готовi до друку манускрипти повної Бiблiї з усiм його майном на хуторi Мотронiвцi на Чернiгiвщинi. Але й це жорстоке випробовання не зламало i не спинило Кулiша.

Дiяльнiсть Кулiша гiдна подиву. Вiдчуваючи величезну вiдповiдальнiсть перед майбутнiми поколiннями, вiн знову заходився бiля виснажливої працi, яку не полишав до останнiх днiв свого життя. Проте виходу у свiт повного Старого Завiту i Бiблiї Кулiш не дочекався (помер 14 лютого 1897 року). По смертi Кулiша Пулюй доклав великих зусиль, щоби зредагувати його переклад, виправити певнi недогляди та самому перекласти Псалми. До помочi вiн запросив письменника Iвана Нечуй-Левицького, який переклав четверту частину Старого Завiту.

Повний переклад Старого i Нового Завiту Кулiша, Пулюя i Нечуй-Левицького вийшов уперше друком у Вiднi 1903 року (пiзнiшi видання було здiйснено 1906, 1909, 1912 у Вiднi i 1920 у Берлiнi).

У 1944 i 1947 роках цей переклад Бiблiї було видано у Нью-Йорку та Лондонi. Ця Бiблiя дiстала значне поширення серед українського народу. Вона була вперше перевидана через 100 рокiв не фототипiчним способом у 2000 роцi в Українi.

Перший примiрник повного українськомовного видання Бiблiї в однiй книзi Пулюй надiслав старенькiй удовi Пантелеймона Кулiша Ганнi Барвiнок. «I не знаю, що Вам сказати! — писала у вiдповiдь Ганна Барвiнок. — Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в руках Старий i Новий Завiт… да ще у кулiшiвцi, у його власнiй хатi… Боже мiй! Чого доля була така неласкава, що не дала йому змоги самому так подержати сей дорогоцiнний труд, де саме багате жерело нашої мови, а менi тi дорогi пам’ятники самiй перебирати i кохатись в них iз сльозами на очах i бiллю серця».

Пулюй не тiльки довiв справу до кiнця, але й захистив її. Адже критика того часу була не завше справедлива. Дружина Кулiша, що так опiкувалася виданням Кулiшевих творiв i дочекалася-таки друку Бiблiї, писала Iвановi Пулюєвi: «Тяжко було би подумати, що чоловiк бився 50 лiт i так i слiд почез без Вашої пiдмоги великої. Казав один дуже освiчений чоловiк науковий: «Не було б Кулiша, не було б i Бiблiї». А я тепер скажу: «Не було б Пулюя, не було б Бiблiї». Так у нас рiдкi блюстителi добра i чести другого. Тисячу раз Вам спасибi».

Важливо зазначити, що на конференцiї в Римi 1976 року кардинал Йосип Слiпий визнав, що Бiблiя Кулiша та Iвана Пулюя була одним iз найкращих на той час перекладiв на слов’янськi мови.

Про Ганну Барвiнок можна сказати так: це була праматiр українських письменниць, яка в своїх творах, як нiхто iнший з українських письменниць, оспiвала духовну велич української жiнки.

Про Iвана Пулюя свого часу знали, не лише науковцi, але й правителi держав. Так, за намагання Пулюя добитися поширення перекладених ним «Псалмiв» українською мовою серед полонених у росiйсько-японськiй вiйнi українцiв (вiн пожертвував 1000 примiрникiв) iмператор Японiї йому подарував iменний килим.

Був Iван Пулюй на схилi свого вiку i радником iмператора Австро-Угорщини. Слiд також було б зазначити, що наш спiввiтчизник добре розумiвся на тих полiтичних процесах, що вирували на початку ХХ-го столiття в Європi. Так, вiн написав двi працi пiсля того, як вибухнула Перша свiтова вiйна. Це — «Україна та її мiжнародне полiтичне значення» та «Польськi русофiли i масовi арешти вiрних державi українцiв у Галичинi» (1915 р.). Глибокий аналiз цих праць був недавно викладений у статтi В. Козирського та В. Шендеровського, яку надруковано в газетi «Урядовий курєр» за 7 серпня 1999 року та в журналi «Наука i суспiльство» за грудень 1999 року. Є тут такi слова Iвана Пулюя, якi характеризують вченого як блискучого полiтика: «Поневоленi народи Росiї мають бути вiльними i зорганiзованими у самостiйнi держави. Але найвизначнiшим для здiйснення цiєї високої мети, для встановлення високого миру в Європi, може бути тiльки самостiйна Україна. Самостiйнiсть України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європi…»
I трохи далi: «Найбiльше i найважливiше наше бажання, iдея i головна мета наших нацiональних прагнень — це визволена з-пiд Росiї вiльна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого i жодного гнобителя, де український народ пiсля довголiтнього рабста вестиме, нарештi, вiльне в усiх напрямках нацiональне життя, розвиватиме вiльно свої великi духовнi здiбностi i братиме участь у примноженнi скарбiв культури усього людства. Ми бажаємо i очiкуємо з упевненiстю здiйснення цього..!»

Насамкiнець, що знає Україна про свого великого сина, чи визнала Нацiональна Академiя наук України Iвана Пулюя?

Майже п’ять рокiв минуло з 1995 року, поки найвища нацiональна наукова iнституцiя спромоглася визнати славетного українського вченого, незважаючи на те, що впродовж п’яти рокiв було видано його науковi та публiцистичнi працi українською мовою у трьох томах, створено вiдеофiльм «Iван Пулюй. Повернення», вiдзначено 150-рiччя вiд дня народження, встановлено пам’ятник на його батькiвщинi, випущено пам’ятну марку i конверт, його iм’ям названо перший на Тернопiллi унiверситет, вулицю в столицi України, написано проф. Романом Ґайдою (на жаль, уже покiйним) та Романом Пляцком нарис «Iван Пулюй» (1998 р.).
У 1998 роцi було запроваджено iменну премiю Iвана Пулюя. Першими її лауреатами стали науковцi Харкiвського iнституту радiофiзики i електронiки Антон Величко, Олександр Кириченко i Микола Черпак за цикл робiт

“Радiочастотний вiдгук високотемпературних надпровiдникiв на мiкрохвильове випромiнювання”.

I ось ще один можливий ключ для розгадки, чому так довго замовчували про Iвана Пулюя, знаходимо в невеличкiй статтi Василя Стуса. Вiн написав її у 1990 роцi в журналi «Україна»: «Цiкаво, чи не отi настирливi «прошения» нашого визначного земляка, посланi «Главному управлению по делам печати» в Росiйськiй iмперiї стали причиною того, що про нього зовсiм «забули» на Українi, не кажучи вже про весь Союз?»

Очевидно, такi прощення за український народ, його мову й культуру не прощаються й через 74 роки пiсля їх подання, не врятовують їх i 50 рокiв революцiї». Зрозумiло, що не могла радянська держава дозволити говорити про людину, яка писала у працi «Україна i її мiжнародне полiтичне значення» так: «… московит хоче забрати й останнє, що є в українського народу, — його душу, а душа — це його мова». Певно, мав рацiю Василь Стус.

Помер Iван Пулюй через дев’ять днiв пiсля проголошення Української Народної Республiки 31 сiчня 1918 року.

Розповiдь про великого вченого хотiлося б завершити словами, якi сказав над його могилою ректор Празької полiтехнiки, в якiй Iван Пулюй працював з 1884 року до виходу на пенсiю в 1916 роцi, професор Бах: «… Ти був людиною сильних переконань i гостро викарбованою особистiстю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вiрностi народовi, з якого ти вийшов, i немає бiльшої вiрностi, анiж вiрнiсть власному народовi. Доля дозволила тобi побачити ранiшню зорю свободи, до якої пiднявся з темних хмар твiй нарiд, який ти любив до останнього подиху, та її першi сонячнi променi побажали озолотити кiнець твого сповненого працi життя».

Джерело: mala.storinka