На фронті для неї головне — бути на рівні, знати, що на неї можуть покластися. Знайомтеся, радіотелефоністка 44-ї артбригади із лагідним псевдо — Орлятко.

На контракт — після школи

На передовій це псевдо звучить по рації не рідше, ніж офіційні команди. Хтось кличе її Орел, хтось жартома — Маруся.  А є й ті, хто каже «Перната». Сама ж вона жартує, що все, що пов’язане з птахами — точно її.

Їй 24. Шостий рік служби. З 19-того — у війську. Контракт підписала майже одразу після школи на три роки. На початку війни, каже, вже б могла завершити службу, та вона продовжується автоматично.

— Тепер служитиму до кінця особливого стану або до декрету, з чим швидше пощастить, — усміхається дівчина.

Родом з Луганщини. Її дім — уже окупований. Родину вдалося вивезти на Захід.

— Шкода, дуже шкода, все своє, рідне — зітхає, — але ми мусимо йти далі.

Про армію мріяла з дитинства, але зізнається, що не так, як собі все уявляла.

Серед бар’єрів на фронті, згадуючи перші дні, називає мову, хоча спілкується чистою солов’їною. У бригаді хлопці родом переважно з україномовних регіонів.

— Спершу виходило лише лаятися українською, — жартує, згадуючи притирки сильних характерів. — Але потрохи виговорилася. Хтось допомагав, хтось підсміювався. Усе це вкупі стимулювало і тепер балакаю.

У війську найбільше вразили люди — менталітет, каже, дещо відрізнявся від луганського. Культура, віра, мова.  Усе було не таким, як звикла. Ще — непряма манера спілкування: ті, кого зустріла в армії, видалися не такими відкритими, як на її рідному сході. А мова лише спершу була ніби бар’єром, а згодом — як дотик до себе справжньої.

Географія служби — як карта бойових дій: Донецька область, Запоріжжя, Курська.

— Найстрашніше було на Курщині, — каже. — гарячіше, ніж будь-коли.

Приймає і передає команди

Ще у військкоматі запропонували зв’язок. Так і стала зв’язківкою. Три місяці навчалася в Полтаві.

А починалося все з «Десни», де пройшла курс молодого бійця. Там було важко: і з побутом, і з адаптацією. Вперше тримала в руках автомат — очі горіли. Стріляти виходило з першого разу. А от чистити зброю… не любила тоді, і не любить досі. Офіцери прискіпувалися, відточували вміння на швидкість.

Зараз Орлятко служить на пункті управління. Паралельно навчається: вже четвертий курс управлінського факультету в Чортківському заклад вищої освіти (ЗВО) — за квотою УБД.

— Приймаю й передаю команди, координати, — описує свої обов’язки Орлятко. — На вогневих — передаю на гармату.

Усе відбувається швидко. Від першого повідомлення командування до пострілу проходить всього чотири хвилини. Це враховуючи наведення, подачу снаряду. Далі коригують, пристрілюються, і, звісно, влучають.  Усе злагоджено.

— Наш дивізіон — один із найкращих, — з гордістю додає Орлятко.

Розповідає, що армія має і свої забобони. Наприклад, не можна під час стрільби говорити, що влучили — інакше «робота далі не піде». Лише по завершенню. Але те, що палає після їхніх ударів, — бачила не раз: і піхота, і техніка, і склади.

— Усе файно горить, — підтверджує сказане уже галицьким діалектом. —  Тоді точно знаєш, що не дарма працюєш.

У порожні оселі заселили росіян

Про дім говорить стиха: надії на повернення мало.

— Наші виходили на мітинг, коли тільки заходили орки, окупант прострелив одному чоловікові ногу — і все, люди замовкли, — розповідає з болем. — Люди виїжджали, в порожні хати заселяли росіян-біженців. Все зросійщилося.

Батьків Орлятка також вдалося вивезти з допомогою волонтерів. Планували їхати через Запоріжжя — почалися бойові дії. Відтак перехід вийшов довшим і небезпечним. Мокші на блокпостах допитували, вона хвилювалася, що через неї можуть бути проблеми. Однієї жінки не пустили — бо сини в армії. А Орлятка чи то не знайшли в базах, чи не додивилися.

—  Мама перевозила насіння соняшника, дуже любить землю, вдома вирощувала.  — пригадує до деталей той переїзд Орлятко, і тут же з усмішкою спростовує, що на відомому  відео, де жінка окупантам роздавала соняшник, щоб потім проріс, була не вона.

Діяти треба негайно

На бойових Орлятко часто єдина жінка в чоловічому колективі. Інколи ще буває медикиня.

Не скаржиться, адже у таких умовах не ділять за гендером — важливіше, хто поруч, щоб було на кого покластися, коли вирішальна кожна секунда.

— Якось прилетіло близько, ми — швидко в укриття, — пригадала один із епізодів, де їй довелося надавати допомогу. — Було двоє поранених. Діяти треба було негайно. Усі це вміють, але тоді якось склалося з моєї ініціативи.

Орлятко наклала турнікети, надала необхідну базову допомогу, з легкою усмішкою згадала, що нову «термуху» вимазала.

Хоча у той момент було не до жартів: один кричав, інший мовчав. Прильоти не припинялися, ховалися і діяли. На навчанні, каже, все здається простішим. А тут — адреналін, шок, але треба зберігати спокій, діяти чітко.

Перший обстріл згадує з Київщини, коли почалась повномасштабна. Орлятко тоді зняла каску, щоб подивитись, як летить снаряд. Після того, коли «все грало всередині», прийшло справжнє усвідомлення ризику.

— Це був перший і єдиний раз, — каже, — зараз так не роблю.

А скільки приходів пройшло над Орленям згодом… довга історія.  Найгірше, каже, FPV-дрони:

— Звук страшний, противний, підступний. У туалет не вийдеш — скрізь чути. Особливо на Курщині, там їх найбільше.

Усе встигали: чергували, стежили за небом і таки просувалися вперед.

«Я — не подарунок»

У колективі щодня є щось комічне. Без гумору, за словами Орлятка, на фронті не виживеш. Розрахунок злагоджений — як одна сім’я.

— Я не подарунок, — сміється, — але якось зійшлися в думках.

Каже, що лише снаряди б не носила, але в усьому іншому — працює на рівні. Гігієнічні умови — не завжди ідеальні, часто доводиться «перетерпіти». Поблажок не просить, допомогу — так, і її завжди надають.

— Приємно, коли кажуть: «наша дівчинка», а коли відносяться як до побратима — теж нормально, — продовжує про команду. — В роботі хочу бути на рівних, а це і  колектив, і управління — підтримують.

Коли чергували на Донеччині, з ними був пес — Прапорець. Його великі вуха всіх тішили, нагадували про побратима з позивним Прапор. Тому так  назвали. Прапорець бігав поруч на позиціях, наче свій. Зрештою, Прапор забрав його до себе додому.

Комфорт створює дрібницями

Між чергуваннями шукає хоч трохи спокою. Якщо є нагода, слухає музику, відновлюється, залишаючись наодинці з собою. Це її спосіб зібратися, повернутись до себе.

— Кожен обстріл — як феєричний випадок. І страшно, і адреналін. Іноді хочеться драйву, а іноді — просто тиші.

Комфорт — відносне поняття. Якщо його немає — створює маленькими дрібницями:

— Можу покращити умови для сну, приготувати щось смачненьке…

Каже, що любить окрошку, але тут її не їдять. Серед речей, які гріють душу — лялька-ангел, зроблена дівчинкою. Це наче тотем. Однак, найкращий оберіг це — «броник», каска, і найважливіше — знати, що є на кого покластися.

У відпустку їздить до Скали-Подільської — туди перебралась її родина. Мамі з вітчимом було непросто: люди спершу дивились насторожено, реагували на російську мову. З часом усе владналося. Тепер вітчим працює, мама вдома.

— Вдома я насолоджувалась тишею… поки не приїхала племінниця, — з любов’ю жартує Орля. — Вона ще маленька, дуже активна. Я люблю тишу, природу, краєвиди. Їздили в гори. Після всього почала особливо цінувати спокій.

Мріє про своє

— Хочу сім’ю, хочу дитину, будинок у глуші, в лісі біля озера і машину, щоб до цивілізації добиратися.

Про особисте каже прямо, без сентиментів:

— Прояви симпатії були, але щось не торкають. Ми тут всі одне одного то любимо, то ненавидимо. Але тримаємось разом. Бо інакше — ніяк.

Джерело: Оксана Чмиленко, 20 хвилин