Історія навідника гармати 44 артбригади, яку розповіли у 44 окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола.

За цивільною спеціальністю він реставратор, та те, на що витрачає зусилля зараз — реставрації уже не підлягає: безслідно трощить тяжку техніку окупанта

Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, навідник гармати 44 артбригади на псевдо Гуцул. Перелає Ровесник.

Не планував пов’язувати долю з армією. До війська його мобілізували в перші дні повномасштабного вторгнення — коли ще не виповнилося й двадцяти п’яти. До цього проходив строкову службу у військах протиповітряної оборони — спершу у Василькові, потім в Одесі.

За цивільною спеціальністю наш герой — реставратор. Закінчив вище професійне художнє училище. Каже, що спеціалізація побутова — зашивання швів між плитами і схожі напрямки на будівництві. На час війни працював у рідному селі на брикетному заводі. Родом із Буковини, та чомусь побратими жартома називають його Гуцул.

— Я був у резерві, мав з’явитися в частині, сконтактувався, — згадує початок війни наш співрозмовник, — людей було багато — мене визначили в 44 артбригаду.

Обов’язки впродовж війни змінювалися, але усі стосувалися — ключового завдання артилерії — якісного, влучного пострілу гармати.

У навчальному центрі проходив підготовку на навідника та командира гармати. Потім — місяць у Тернополі. Саме тоді в частині з’явилися гаубиці «М-777». Знову навчання — тепер уже на нову гармату.

Після короткого перебування у пункті постійної дислокації — відправка на Схід, Донецька область.

— На початку було дуже важко, — пригадує той час співрозмовник. — Потрапили на Сіверодонецьк — літо, спека, пилюка, сухпайки. Працювали перекатами — за день по три-чотири переїзди.

Спершу Гуцул подавав снаряди з кузова машини. Так — пів року. Потім досилав снаряд. А згодом став майстром обслуги — за натівським стандартом це той, хто слідкує за клинзатвором, щоб не застрягали снаряди. Робота — доволі відповідальна, адже впливала на успіх, своєчасність і точність пострілів.

Зараз — Курська область, тут він — навідник. Його підрозділ зайняв позиції від початку операції.

Курщина — найважчий етап війни. Найбільше втрат було саме там

— Із фізичної роботи найважче кожного разу на новій позиції вручну розвантажувати і завантажувати по кількасот снарядів, — відповідає на запитання без нарікань військовослужбовець.

Однак тут же зізнається, що якби була можливість передислокуватися, то не хотів би повертатися «за кордон» — так хлопці називають Курщину.

— Чекаємо, коли ця війна скінчиться, тут постійна напруга, — щиро ділиться солдат. — Ми іноді жартуємо, гумор допомагає, але приліт, FPV, «стволка» — і вже не пам’ятаєш, з чого щойно сміявся.

Пригадав військовослужбовець і власне поранення. На Донецькому напрямку, восени, стався важкий обстріл. Був вечір, шоста чи сьома година. Розрахунок готував останній снаряд, коли поруч впала ворожа відповідь.

— Біля самої гармати розірвалося, — згадує. — Увесь розрахунок тоді поїхав госпіталь. Добре, що ніхто не загинув, але одному хлопцеві відірвало ногу… Ми мали свій тягач, до лікарів усіх гуртом везли вантажівкою.

Гуцул тоді був поранений в обидві ноги. Пощастило — не зачепило кістки. З вдячністю згадує медиків у Першотравенську — хірурги дістали уламки, і через два тижні він уже виписався.

— Зі мною все гаразд, але після такого… просто хочеться, щоб ця війна вже закінчилась, — зітхає Гуцул.

Із далекого гулу гармат і запаху пороху вдома воїна чекають дружина, мама, тато. Одружився він вже під час служби. Свою кохану зустрів у відпустці, коли на кілька днів поїхав до брата. У кафе ближче познайомилися, хоча й знали одне одного раніше.

— Ми спілкувалися в месенджерах, вона чекала, — переходить на тепліший тон голосу Гуцул. — Потім знову побачились — і вже одне одного не відпустили.

Весілля справили за рік. У відпустці зробив пропозицію. Сюрпризом, каже, це не було — обговорювали раніше.

Тепер разом мріють про дітей, про дім, який уже будують — перебудовують стару хату, розширюють площу. Жартує, що спеціальність частково знадобилася.