Історія пари військових з Вінниччини та Тернопільщини. Разом на фронті та по життю, пише Цензор. Нет.

Ми зустрілися в центрі Києва того ранку, коли правий берег ще стояв у диму після одного з наймасштабніших нічних обстрілів. По місту досі гасили пожежі, рятувальники розбирали завали, а повітря було забруднене й важке. І саме в цю похмуру реальність увійшли вони: красиві, усміхнені й спокійні. Ярослав і Юлія – молода пара військових, яка свідомо відклала своє нормальне життя, щоб захищати країну від ворога.

Служать у підрозділі NOX ULTIMA батальйону MAD HAWKS. Він – головний сержант взводу з позивним Гера, що походить від прізвища. Вона – командир екіпажу FPV, Єнотик.

– Так мене назвали Гера з нашим побратимом, – усміхається Юлія. – Сказали, що я надто хитра – як єнот. Так і закріпилося.

Вони родом із різних куточків України – Вінниччини та Тернопільщини, але разом воюють на Донбасі. Мріють про вільну Україну та будують плани на спільне майбутнє. Пропозицію руки та серця Ярослав ще не зробив, але вже натякнув, попросивши Юлію зробити манікюр. Далі – невелике весілля.

Історія пари військових з Вінниччини та Тернопільщини

І поки невідомість, адже росіяни не збираються відступати.

– Почнімо з того, як ви потрапили на війну?

Гера: Мені на початку повномасштабної війни якраз виповнилося 18. Я вже два роки навчався у військовому коледжі сержантського складу Національної Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. 23 лютого нам сказали, що, можливо, буде якийсь наступ на Донбасі. А десь о 4:00 24-го у Львові почалась тривога. Дзвонять рідні, розказують, де прилетіли ракети. Я відкриваю новини, а там – нічого собі! росія наступає по всій Україні.

Нам швидко видали бронежилети, каски, автомати. Ми спорядилися і вже за кілька годин були в бусах. Спочатку поїхали до одного з сіл Львівської області. Почалося злагодження – робили з нас бойовий підрозділ. Потім перекинули на останній працюючий львівський аеропорт. Наш взвод із 16 людей зайняв позицію в будівлі біля злітної смуги. Готувалися до оборони. Нам усім – по 18 років. З нами із старших – майор Мальований, один з найкращих офіцерів, і сержант Духнич. Ми ловили ДРГшників і таке інше.

Поступово ситуація більш-менш стабілізувалася. До нас почали прибувати мобілізовані, і нашу групу відправили їх навчати. Причому з нуля, навчали найбанальнішого: чистка зброї, ТТХ озброєння, тактика бою тощо. Тобто всього, чого нас вчили два роки (посміхається. – О.М.). Зараз я згадую це з усмішкою. А тоді було складно. Ми відповідали за 30 людей — дорослих чоловіків, які дивилися на нас, 18-річних, і чекали інструкцій. Але вони слухали. І ми викладались. Я казав: “Мужики, я вам розказую те, що вам знадобиться”. Було таке, що робив їм засідки. От вони о п’ятій ранку йдуть до їдальні, а я беру холості боєприпаси і влаштовуюсь у кущах. Чекаю дві години. Нема й нема. Коли йдуть. Кидаю учбову гранату. Та-та-та! Гукаю: “Йде навчання! Що робимо при засаді?” Відповідають. Було таке, що навіть заломили мене (посміхається. – О.М.). Красунчики! Було класно.

Коли я випустився з навчального закладу, одразу пішов у снайпери. Я був третім у групі по успішності. Кожен з кращих міг вибрати підрозділ. Я обрав роту снайперів однієї з бригад морської піхоти. Наша зона відповідальності – село Багатир (Донецька область. – О.М.). Там приймали бої, тримали оборону. І хоч було страшно, зараз розумію: тоді ще було спокійно порівняно з тим, що відбувається сьогодні.

Згодом нас перевели на Херсонський напрямок. Операція “Кринки” – найважче, що я пережив. Уявіть: ти випливаєш на берег, йдеш до певної точки збору, а в лісі – дуже багато нор, в яких сидять “орки”. Вибити там хоч шмат землі – майже нереально. Це було пекло! Логістика слабка. Постачання – мінімум. Снаряд – золото. Життя – ще дорожче. 

Я там був поранений. Вів групу на евакуацію. Кажу: “Хлопці, як чуєте над головою “Mavic” – розсипаємось у шаховому порядку і виляємо”. Плюс-плюс.

Я ж уже звик до того всього. Трохи розслабився. А дрон, видно, на мене націлився. Прямо під ноги – бах! І чотири уламки мені в ногу. Падаю. Кричу: “300!”. Побігли мої (всміхається. – О.М.). Підходить до мене Вітя, земляк із Вінниці: “Гера, вставай, вставай!”. А я вже турнікет сам собі наклав. Розумію, що сам йти не можу. Вітя мене під руки, ми до дерева. Знову підлітає дрон – ми в яму. Робить скид, але, на щастя, нікого не зачіпає. Перебралися в інше місце. Сиділи під берегом всю ніч. Обмороження, біль, холод. Але живі. Все нормально.

Потім була ще така історія: наші четверо хлопців Сапер, Маньяк, Батя та Саня вийшли на позицію. За добу прямо туди прилітає 120-та міна. Всі – важкі “300”. Ми ж – група евакуації. Біжимо забирати їх. Виносимо одного, другого, і тут по нас працює під@рський кулеметник. Одному з наших, Чіпу, попадає в руку. Він непритомніє. Іншому, Інженеру, – по касці, збиває. Падаємо. Маньяк, якого ми евакуйовували, лежить, нічого не розуміє, а він – весь поранений: руки, ноги, тулуб. Просить: “Заберіть мене, хлопці!” Я перебігаю в іншу яму. Чіп приходить до тями, підбігає до мене. Я сильно затягую йому турнікет через куртку. Треба відходити. Відвів Чіпа до підвалу. Замість нього взяв іншого хлопця. Ми з ним – назад по Маньяка. Темніє. Приходимо до місця, де лишили, а його немає. І тут бачу антену, що трохи виглядає з-під землі. Дістали. Схопили. Швидко несемо, бо обстріли. Він кричить. У нього, до речі, того дня був день народження. Виходить, вже другий. Ми його теж занесли в безпечне місце, зупинили кровотечу, перемотали. Вночі віднесли на евак. Їх забрали. А я з п’ятьма хлопцями залишився. Вибратися звідти тоді було майже нереально. Кожен човен, що підпливав до нас, міг стати останнім через дрони, міни та під@рських кулеметників. Річка Конка – страшне місце.

Єнотик: Я потрапила на війну майже два роки тому, коли мені виповнилося 18. У 2014 році, як почалася війна на Донбасі, у мене багато родичів пішли воювати. Мені на той час було дев’ять, але я розуміла: як тільки стану повнолітньою, теж займатимусь військовою справою, бо мені треба. Як дочекалася, пішла до ТЦК. Вони, звичайно, не хотіли мене брати. Говорили, що я мала. А я ще була вдягнена в спідницю та топ, нафарбована, з намальованими губами (посміхається. – О.М.). Вони мені: “Ну, дитино, куди тобі?! Ну що ти?!” Я така: “Давайте контракт. Тут підпишу”. Спочатку взяла відношення у роту снайперів на снайпера, де був Гера. Мені там сказали перебирати папірці, готувати їсти. І вже потім він забрав мене у БПЛА.

Гера: Я якраз перевівся до роти розвідки, де був окремий взвод БПЛА. Це був лютий 2024 року.

– А як ви познайомилися? Пам’ятаєте, як вперше побачили одне одного?

Єнотик: Я – так. Я вже тиждень була на службі, а він якраз повернувся із Кринків. Мене покликали на знайомство з командиром взводу. Пішла. Представляюся. Він такий: “Ті дівчата заважають в армії нормальним мужикам працювати!”. Ну, добре (посміхається. – О.М.). Потім постійно чіплявся до мене: “Мала, мала, мала, мала” (сміється. – О.М.). Але і захищав мене.

– Сподобалася ж!

Гера: Сподобалася одразу! Тому, коли перевівся у БПЛА, вирішив її теж долучити. Командир взводу Бінго забрав мене по БРці. Я літав на Mavic, проводив розвідку разом зі своїм другом. У нас класно виходило. Тоді ми поговорили з Бінго про Юлю. Він спитав, чи вона нормальна (Єнотик сміється. – О.М.). Відповідаю: “Так, все чітко. Слухатиметься, літатиме. Треба забирати”. І десь за три дні вона вже була у нас в розвідці. Спочатку боялася літати. Возив на полігон, тренував. Не кричав, то їй подобалося – я це бачив. Потім у нас у взводі з’явилася тема, що треба робити якусь двіжуху з FPV. Літати – це круто, але вже хотілося уражати. Мене поставили командиром відділення FPV. Нас було троє чоловіків. Почали пробувати. З часом у нас це все розрослося до взводу. Юля теж вже літала. Потім я запропонував їй зустрічатися…

Єнотик перебиває: А коли?

Гера: 24 (запинається. – О.М.) травня.

Єнотик: Ну, ми з тобою поговоримо! Не червня, ні? (сміється. – О.М.).

Гера: 24 червня минулого року. Точно! (обоє посміхаються. – О.М.).

– Юлю, як ви відреагували на цю пропозицію?

Єнотик: Коли запропонував, я спочатку мовчала. Потім кажу: “Ну, напевно, так”. А сама сиджу й думаю: Нарешті дочекалася! (сміється. – О.М.). Потім ми десь пів року вдавали, що не зустрічаємося. Бінго нас підколював: “Як ви там, найкращі друзі?!” Але ж всім все було зрозуміло.

Гера: Та всі знали! Ми просто про це не говорили.

– Складніше, коли близька людина з тобою поруч на фронті, чи навпаки?

Єнотик: Поки ми були в одному екіпажі, мені було набагато спокійніше, як за себе, так і за нього.

Гера: У мене вже був великий бойовий досвід. І якби щось трапилося, я знав, що робити. А коли вона зараз в іншому екіпажі, мені складніше. Переживаю. У нас є зв’язок, то я розумію, як там і що. Але якби щось сталося, я би й пішком один до них пішов!

– Страшно?

Єнотик: Страшно…

Гера: Мені ще більше! За себе ні. За неї страшно.

Єнотик: Найстрашніші – це ротації. Коли машина стоїть, і тобі за 5 хвилин (а це ж дуже багато) треба встигнути все – завантажити, розвантажити, людей посадити, самій залізти. Завжди перед тим, як приїжджає машина, ми домовляємось між собою, що все робимо дуже тихо, щоб слухати, і в разі чого – або розбігатися, або ще щось. А зазвичай виходить: “Давай, бігом, бл@дь, бігом! А-а-а-а!”. Ну, коротше, тихенько не виходить (всміхається. – О.М.).

– Яким був ваш перший бойовий виліт?

Єнотик: Біля мене сидів мій командир відділення Клім. Я до нього: “Будь ласка, давай вже ти!” Мені було страшно злітати. Тримаю цей пульт, а руки трусяться. Думаю, а якщо я впаду в себе над позицією? Потім і таке було. І зараз також, якщо дрон якийсь несправний. Наче вдома перевіряють – все добре, а потім ні. Можливо, через транспортування.

Гера: Може якийсь контакт відійти й при зльоті дрон, наприклад, перевертається. Його треба або розміновувати, або знешкодити.

Єнотик: Якщо швидко, то хлопці йдуть і розміновують його. Далі або знімають бабаху, або знову злітаю ним.

Гера: Все залежить від того, яка стоїть плата…

Єнотик: Якщо на удар, то ніхто не підходить, ми чекаємо. Підриваємо та й усе. А якщо на підрив від пульта, то розміновуємо.

Гера: Краще не ризикувати і смикнути на подвір’ї. У нас була подібна ситуація на Херсонщині. Нам сказали зайти на одну точку, де жила цивільна бабуся. У неї там все нормально було – будинок цілий, нові пластикові вікна. А у нас злітка – якраз біля нього. Замаскована так, щоб нас не “спалили”. Бабуся спочатку: “Ой, не можна! Це ж літає. Ай-ай-ай!”. Ми пояснили, що ми тут працюємо – нам так сказали.

– Евакуюватися пропонували?

Гера: Звичайно! Вона сказала, що її покинули і діти, і онуки.

Єнотик: Вона собі просто так і жила. Потім спокійно ставилася до того, що ми там сидимо.

Гера: Звикла. Постійно до нас приходила й гукала: “Ярооослааааав!”

Єнотик: Був її улюбленцем (посміхається. – О.М.).

Гера: Так от про цей випадок. Якось я злетів, але дрон падає під парканом і перевертається. Тобто його ніяк розмінувати. А у нас тоді з Юлею в екіпажі був ще Вовчик. Каже мені: “Давай я піду, розміную”. Я: “Сиди! Зараз подумаємо, що робити”. Вдягнули каски, броніки, побігли. Дивимося – ні, неможливо. Виймаємо з сумки мотузки, з гвіздків робимо “кішки”, чіпляємо за дрон, забігаємо аж на друге подвір’я, і Вовчик як смикне – бабах! Там був кілограмовий фугас. Весь квітник у бабусі рознесло, вікна повилітали. Ми забігли до підвалу. Приходить за пів години бабуся: “Хлопці, у мене прилетіло прямо на подвір’я!”. Кажу: “Тут за шість кілометрів росіяни стоять. Стріляють”. Приносить рулон такого здорового брезенту й до мене: “Ярослав, поможи!” Під вечір пішли з Вовчиком забивати ті вікна в літній кухні…

Єнотик: Чекай, не так. У нас же тоді ще була робота. А вона кожні десять хвилин приходить: “Ярооослаааав, зроби! Я ляжу у вас тут під підвалом і лежатиму, поки не зробите!”

Гера: Сіла під тим підвалом і сидить. Годину так. Кажу: “Вовчик, пішли!”. Забили ті вікна, обрізали брезент, все класно. Але ж прифронтова зона. Яке там вікна забивати?! (всміхається. – О.М.).

Потім якось ще один дрон злетів, щось коротнуло, і він сам зірвався. Знову ті ж вікна повилітали, брезент погорів. Бабка знову приходить: “Зробіть!”

– Там взагалі багато цивільних залишалося?

Гера: Так. Навіть магазин працював. Вибір був невеликий, але можна було щось купити.

Єнотик: Там, в принципі, залишалися, в основному, бабулі з дідулями. Молодь повиїжджала.

– Мені Сірі з вашого підрозділу розказувала, що, наприклад, на Донбасі молодь не завжди хотіла виїжджати. Навіть під час евакуації переховували своїх дітей у якихось підвалах, щоб їх не забрали.

Єнотик: На Донбасі це дуже розповсюджена тема.

Гера: В інших регіонах люди допомагають, хочуть, щоб ми прийшли, звільнили ці землі. А на Донбасі не так. Ось я десь тиждень тому йшов від Юліної позиції, а до мене в селі на ЛБЗ гукає дідусь: “Ой, що ти той автомат несеш? От візьми ліпше цяпку та йди мені город покопай!” Ще підходить ближче, хоче той автомат забрати. Я йому: “Не треба, дідусю, не треба”. Зі мною був командир суміжного взводу. То він одразу: “Гера, Гера, не чіпай!”. А я ж такий, що терпіти не буду. Але послухав. То ми пішли на точку, де нас вже мала забрати машинка.

– А “ждуни” там якось відкрито проявляються? Говорять вам, що не кликали вас сюди, як то бувало на початку війни?

Єнотик: Зі мною такого не було. Але, до речі, на Донбасі мені вперше за майже два роки служби бабуся принесла квіти зі свого квітника і подякувала за роботу. Я так плакала! Я ж, коли їхала туди, думала: не буду ні з ким говорити, тому що вони всі – “ждуняри”.

Гера: Справді, була ось така перша думка. Але, направду, там чимало і нормальних людей, які підтримують нас. Є ті, хто чекають визволення. Також є нейтральні, які кажуть: “Ми не хочемо ні з тими, ні з тими. Ми собі просто тут живемо”. Копають собі городи…

Єнотик: В одному селі було таке, що з однієї сторони вже штурмують під@ри, а з іншої – сім’я садить картоплю. Мені здається, вони думають, що цивільних ворог не чіпає. Але це не так.

– Я вас запитувала про найперший бойовий виліт. А пригадайте ще найскладніший.

Гера: У мене було, коли на позиції двоє наших тримали оборону в одному бліндажі. Юля тоді теж була зі мною в екіпажі. Ще Дейл. Ми працювали на Донецькому напрямку. Двоє наших тримали штурм. Проти них – чотири одиниці техніки майже впритул. Ми її підбили. Горить. Під@ри повибігали, залізли в окоп, і ми їх розбирали. Вилітаєш і думаєш: тільки б дрон не просів чи не зірвався у повітрі. Ти розумієш: треба їх рятувати. Зрештою ми відбили той штурм. Хлопці вийшли. Все нормально.

Єнотик: Перший раз, коли я вже сама була на позиції зі своїм екіпажем – без командирів і підтримки “зверху”, був штурм. А я розуміла, що у нас дрони не дуже хорошої якості. Було тяжко. Але нічого. Ми тоді уразили одного мотопід@ра.

Гера: Я бачив, до речі. Класно вийшло! Він аж перевернувся. Це було епічно.

Єнотик: Я тоді нами пишалася (посміхається. – О.М.). Але за той виїзд це було наше єдине нормальне ураження. Бо дрони трохи підводили. Тоді взагалі було важко із забезпеченням, тому що під@ри вдарили по нашому складу. Тому нам на позицію вибрали найкраще з найгіршого. Але ми не можемо жалітися, тому що на той час всім було тяжко.

Був ще один момент. Лечу за командою. Не пам’ятаю точно, на що саме – мабуть, на особовий склад. І раптом під@рський дрон перебиває мені відеоканал – тобто я отримую вже не свою картинку, а його. Бачу, як він заходить на ураження на нашу машинку в посадці, де було двоє хлопців. Відпрацював. У мене з’являється моя картинка. А я думаю: а що ж з нашими? Піднімаємо “Matrice” подивитися. Бачимо: ще один FPV прилетів – і добив ту ж саму машинку. Вона згоріла.

– Хлопці вижили чи загинули?

Єнотик: Не знаю… Сподіваюсь, встигли вискочити.

– Окрім Mavic та FPV, на чому ви ще літали?

Єнотик: На полігоні пробувала на Matrice, але щось не зайшло. Не знаю, чому. Просто не моє.

Гера: Я теж літав, в основному, на Mavic та FPV.

– На великих дронах, типу Vampire, не пробували?

Гера: Ні. Не було часу, якщо чесно. Я працював без зупинки. Приїжджаєш з позиції – перепочив. Потім одразу – до хлопців в майстерню, там щось роблю. Я ж тоді ще був на посаді командира відділення, а потім – ГСВ. То, виходить, повертаюся з позиції й починаю працювати по своїй лінії: сержантські справи, організаційка. Далі знову на позицію, де вже працюю по під@рах. І так по колу. Тому не було навіть можливості спробувати щось нове. Хоча на “Vampire” хотілося б політати.

Єнотик: Я теж про це нещодавно задумалася. Але у будь-якому разі це нелегко.

Гера: Я раз завантажував Hummer з БК “Vampire”. Там здоровенні бабіни. Десь півтори тонни було. Водій, позивний Бумік, пропонував допомогти. Ми такі: “Ні-ні, ти краще посидь, покури. Ми самі”. Зробили. Він повіз. Повертається. У мене камінь з душі впав, бо побачив, що цілий. Каже: “Капець, ви мене під’@бали! Я відкриваю кунг – а там таке!” (сміється. – О.М.). Але справилися.

Правда, ми пробували FPV-дробовик – такий перероблений дрон. Літали й шукали під@рський Mavic. Це було цікаво й класно, але його дуже важко знайти. Навіть якщо у тебе цифрова камера. Я одним із перших в нашій бригаді таке робив. Це мене тоді комбат відправив. Сказав: “Їдь, збивай!” Але не збив. Були проблеми: коли втрачається керування дроном, спрацьовує система безпеки, і патрони вистрелюють. Ти вже мусиш вертатися. Я за день зробив десь 50 вильотів: туди-сюди, туди-сюди!

– А взагалі скільки найбільше вильотів за добу робили?

Гера: Це якраз із цим дробовиком 50.

Єнотик: У мене – близько 20. Це не із FPV-дробовиком, на щастя (посміхається. – О.М.). Просто на ураження.

– Що ви зараз найчастіше вражаєте?

Єнотик: Ми працюємо по всьому ворожому, що бачимо. Мені подобається працювати по піхоті…

– До речі, військова на позивний Змія в одному з інтерв’ю говорила, що, за її спостереженням, у жінок менше жалю до противника. Це так?

Єнотик: Мені здається, що так. Хочеться, щоб вони всі померли. Бажано одночасно. Хочеться їх вбивати!

Гера: А нам хочеться, щоб вони були покарані за те, що роблять. Ви ж бачили в новинах, як прив’язали нашого до квадроцикла… А скільки полонених вбивають та катують. Та що говорити, якщо вони навіть своїх одразу обнуляють в строю, якщо ті відмовляються йти на завдання.

– Але ж все одно йдуть!

Гера: Тому що в посадці більші шанси вижити, аніж коли відмовиться в строю.

– Проблема не лише у кількості особового складу, а й у зброї, зокрема БПЛА. Нещодавно мені в інтерв’ю військовий Хмурий розказував: “Летиш рано вранці, коли сонечко низенько, і бачиш, скільки дронів на оптоволокні – все навколо ніби в павутинні“...

Єнотик: У нас на попередній позиції так і було. Зараз те село вже окуповано. Там, насправді, дуже страшно.

– Вони зараз працюють більше оптоволокном?

Єнотик: Як коли. По нашій техніці – оптоволокном.

Гера: А по точці вильоту, по позиціях піхоти працюють на радіозв’язку.

– Знаю, що і розвідувальних БПЛА у них дуже багато.

Гера: Так. Ми, до речі, були одним із перших підрозділів, який працював ППО. Пробували, але в нас дрони були трошки ще не зовсім налаштовані. І коли ми підлітали до “крила”, він не вибухав. Але ми їх дуже багато знаходили, хоча це вкрай важко.

– Чи бачили у ворога якісь новинки? Я читала, що вже з’явилися дрони на оптоволокні із котушкою дальністю на 50 кілометрів. У вашій смузі такі є?

Гера: Так. Летять дуже далеко. Я був старший погрузки машини Kirpi в селі, в якому ти навіть не подумаєш, що може щось літати (кілометрів 50-60 від ЛБЗ). Ми вантажимось, вантажимось. Чую – летить FPV. Точно не наш! Завис прямо над нами. Я командую хлопцям: “Розсипаємося подалі один від одного. Не кучкуємося!” Дрон полетів на техніку. А потім знову повертається до нас. Ми знову розбіглися. Він впав в десяти метрах від нашої машини.

– Ведете статистику своїх уражень?

Гера: У нас веде статистику вище командування, не ми самі.

Єнотик: Я колись рахувала свої ураження…

Гера: А потім збилась (Єнотик посміхається. – О.М.). Але ж у нас буває по 15-20 вильотів на добу.

Єнотик: За минулий виїзд у мене було двоє “200-х” і стільки ж “300-х” під@рів. Це прям чітко!

– Вони забирають своїх поранених?

Єнотик: Жодного разу не помічала.

Гера: Я бачив лише раз. Взяли тачку й шли через поле, щоб забрати. Зазвичай лишають там. Вони ж ходять по двоє-троє. І якщо “затрьохсотило” — то вже все.

– Останнім часом вони якраз використовують цю тактику пересування малими групами, правда?

Гера: Останній механізований штурм був місяці три тому. Дрони розбирають техніку дуже швидко. Вони це зрозуміли. Тепер під’їжджають на мотоциклах, висаджуються – і далі вже рухаються до позицій пішки.

– А кількість особового складу змінилася? Стало їх більше чи менше?

Єнотик: Їх завжди було дуже багато.

– Я питаю, адже переговорний процес не завершено. На міжнародному рівні тривають розмови про припинення вогню й можливе перемир’я…

Гера: Це ніяк не впливає на фронт. У них тут умовно поділені армійські корпуси, які роблять, як хочуть. Мені здається, навіть якщо буде якесь перемир’я, один з цих корпусів продовжуватиме йти вперед.

Єнотик: Я взагалі не вірю ні в перемир’я, ні в переговори. Це для галочки.
Я говорю не про нашу сторону, а про ту ж Америку. Їм просто треба щось говорити. Відчиталися і все. Якби вони реально хотіли миру та просто спокою, ми б не втрачали стільки території, як зараз.

– Наостанок ще запитаю вас про особисте. Скажіть, чи ви плануєте одружуватися?

Гера: Звичайно, будемо!

Єнотик: Я ж за всю службу жодного разу не робила манікюр (у Юлії акуратні нігті, пофарбовані у ніжний блакитний колір. – О.М.). А як поїхали у відпустку, він мені каже: “Юль, ну ти там зроби манікюр”. Повернулися і Бінго, як завжди: “Ну що, коли одружуватися? Коли діти?” Ярослав такий сидить, посміхається: “Хлопці й дівчата, скоро робитиму пропозицію”. Вперше поїхала на позицію з манікюром. Трохи покоцався. Та й відросли нігті. То Ярослав сказав: “Перероблюй!” Я відповіла: “Добре! Перероблюватиму, поки ти не зробиш пропозицію” (посміхається. – О.М.). Але нехай буде несподіванка.

– Весілля хочеться?

Гера: Невеличке.

Єнотик: Так, невелике. Але щоб я була у класній білій сукні та з фатою.

Гера: А я буду по формі якійсь британській (посміхається. – О.М.).

– Загалом думаєте про своє майбутнє?

Гера: Ми думаємо про своє майбутнє, але більше про те, як швидше закінчити війну.

– А мрієте про що?

Єнотик: Жити у вільній Україні. З Донбасом. З Кримом. З усіма визволеними територіями, які нині окуповані. Оце класна мрія. І без “ждунів”. Це ще краще!

P.S.: Друзі! Рота ударних БПЛА NOX ULTIMA щодня виконує бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту. Кожен виліт — це можливість знищити ворога, врятувати життя наших військових та наблизити Перемогу. Але для ефективної роботи екіпажу потрібне додаткове обладнання. Загальна його вартість — 60 000 грн. Ми звертаємось до всіх небайдужих із проханням допомогти!

Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/M4FX6cEDw

Номер картки банки 4874 1000 2804 0932

Ольга Москалюк, “Цензор.НЕТ”

Фото надані героями

Ми писали тако: Історія артилериста Бодька з 44 бригади імені гетьмана Данила Апостола.