До війни займався дезінфекцією та дератизацією, борючись зі шкідниками в Україні та за кордоном. Тепер витравлює окупантів із української землі.

Сьогоднішній герой проєкту «Героям слава!» — розвідник тернопільської артилерії на псевдо Віндовс.

Назвали Віндовсом

Родом із Тернополя, він уперше був мобілізований у 2015 році, в часи АТО. Тоді він потрапив до підрозділу артилерійської розвідки, там, каже, пройшов і фахову, і бойову підготовку.

Тоді, під час навчань, і з’явився позивний «Віндовс».

— У групі було 24 хлопці, і 23 з них були інформатиками, — пригадує. — Зауважили, що моє прізвище дуже схоже на назву однієї з операційних систем.

У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення росії, він вдруге вирішив стати до лав Захисників, мобілізувався уже за власним бажанням.

— Це моя країна, тут мій дім, моя сім’я, — каже.  — Тому навіть не роздумував, коли почалася ця війна. Думаю, кожен дорослий чоловік у перший рік війни мав би бути в армії.

Військову підготовку Віндовс пройшов за кордоном, у Польщі.

Навчання були для нього додатковою мотивацією. Поляки ставилися до наших солдатів дуже тепло. Американці теж підтримували. Дехто навіть хотів воювати разом із ЗСУ, але їхні контракти цього не передбачають.

Це війна на знищення

— У  2015 році я пройшов базову військову підготовку, а потім 1 рік і 4 місяці служби, — пригадує герой. — Тоді звільнився одним із останніх.

У 2022 році він знову повернувся до того самого дивізіону, — відразу пішов у бригаду на свою посаду. І не думав, що буде довше, ніж перший раз.

— Зараз це зовсім інша війна, — ділиться співрозмовник. —  Порівняти ті часи й нинішні просто неможливо, тепер б’ють зі всіх видів озброєння. Це війна на знищення.

Коли пішов вдруге, казав дружині: «Йду, як і перший раз, на півтора року максимум». Та реальність виявилася іншою.

Упродовж війни він побував на різних напрямках — Житомирщина, Запорізький та Донецький напрямки.

Він разом із командою займається визначенням географічних координат для артилерійських ударів.

— Ми глибоко закопані, нас не видно, не чути, — розповідає те, що можна сказати, розвідник. — Ведемо спостереження, фіксуємо, звідки ворог планує обстріл, визначаємо координати, а далі працює наша артилерія.

Згадуючи навчання, розповів історію, яка запам’яталася найбільше.

— У нашій групі був хлопець із Донецької області. Я якось купив два прапори — червоно-чорний і синьо-жовтий. І запропонував йому, бо вдома він би точно не зміг їх придбати. Особливо червоно-чорний. Для нього ці прапори були важливі, — розповів він.

«Давай, як в Іспанії»

До війни Віндовс працював дезінфектором. Закінчив фінансовий інститут за спеціальністю «Банківська справа», але знайшов своє покликання в іншій сфері. Спочатку спробував працювати за кордоном — в Іспанії разом із партнером займався дезінфекцією. Після повернення до України запустив власний бізнес із дезінфекції, дератизації.

— Колега запропонував: «Давай, як в Іспанії», — розповідає військовослужбовець. — Це була цікава робота: спілкування з людьми, поїздки по країні. Ми обробляли заводи, кафе, бари, готелі, хлібокомбінати. Навіть сховище Нацбанку у Львові під час коронавірусу дезінфікували. Інакше б я там ніколи не побував.

Від 2016 до 2022 року його фірма стала надійним партнером для багатьох українських підприємств. Робота вимагала ретельності та професіоналізму: захисний костюм, генератор гарячого й холодного туману, протигаз.

— Щодня працювали з хімією, травили шкідників: бліх, тарганів, мишей, блощиць, — розповідає співрозмовник.

24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, він повертався з Костополя, вирішив їхати до військкомату.

— Травив шкідників, але тепер настав час витравити окупантів з нашої землі назавжди — вони завдають шкоди всій планеті і ця шкода для світу більша, ніж від будь-яких гризунів, — каже Віндовс.

З окупантами працювати важче, вважає розвідник. Злість підсилюють самі ж загарбники: бомблять цивільних, катують, вбивають полонених.

Вдруге пощастило

На запитання про найяскравіші спогади з війни, Віндовс відповідає з усмішкою: «Тут постійно небезпечно, важко щось конкретне згадати. Я — оптиміст, тішуся, що маю злагоджену команду».

І додає:

— Таких, як я, «старичків», небагато, молодь переважає, та швидко знайшли спільну мову. У нас хороший колектив, часто жартуємо, бо на жартах тримається війна. Ніхто не ображається. Вважаю, що мені вдруге пощастило: виключно позитивні емоції, багато нових друзів. Війна швидко показує, хто є хто.

Попри небезпеку і труднощі життя в бліндажах стало звичною рутиною.

— Ми працюємо за вахтовим методом: три дні в полі, три дні в селі, — описує свій побут артилерист. — У полі закопуємося глибоко, станція замаскована. Умови, звісно, не дуже приємні, але ми звикли. У селі трохи краще: є душ, самі собі готуємо. Привозять їжу, воду. Село майже порожнє, залишилися лише кілька стареньких. Із місцевими у нас хороші стосунки: вони — проукраїнські, говорять суржиком.

Говорячи про різницю між місцями дислокації, він помічає, що у селах люди моск@лів не люблять, бо ті їх постійно обстрілюють. Солдати допомагають стареньким, які залишилися, мовляв, є багато рутинної роботи, кожен день схожий на попередній, але роблять те, що повинні, це  — обов’язок.

На станції бачить все

Найбільше, що гнітить нашого героя, — це цинізм ворога. Його вражають розстріли наших полонених. Коли наші годують їхніх, лікують — вони знущаються, розстрілюють.

— Це історія росії: вони ніколи не були людьми, — зневажливо обурюється співрозмовник. — Вони скрізь змітали цілі нації. Цього варто було очікувати.

Такі роздуми стають додатковим стимулом боротися до кінця. З гордістю згадує контрнаступи ЗСУ, завдяки яким вдалося звільнити частину окупованих земель.

— Ми працювали 24/7, — розповідає. — Наші йшли в атаку, а ми забезпечували їхню точність: все гуділо, горизонт горів, колони ворога знищувалися одна за одною. Це було ефектно. Численні поголів’я моск@лів ішли на концерт до Кобзона.

На його станції контрбатарейної боротьби бачать усе. В озброєнні сторін є різниця.

— У своєму квадраті ми фіксуємо всі снаряди, міни, ракети, РСЗВ, що летять звідти, — веде далі розвідник. — У них техніка гірша, ніж американська, але засікти нас вони можуть і дати відповідь. Ми якісно в плюсі, але кількісно з росією не зрівняємося. Вони беруть масовістю, купують снаряди у корейців, іранців. Але на нашому напрямку ми стоїмо міцно і не відступаємо. Це артилерійська війна, така як є.

Він не приховує здивування, що вороги не шкодують ні мільярдів доларів, ні людей, ні техніки. Мовляв, вони могли б побудувати дві нові росії, розвиватися, створювати для себе краще життя, а витрачають усе на війну.

— У нас варіантів немає — маємо захищатися, — зітхає Віндовс.

Технології скорочують дистанцію

Вдома на нього чекають найрідніші — дружина і восьмирічний син.

— Ми одружилися у 2016 році, коли я ще був на службі, — розповідає про щасливий період у житті. — А коли звільнився, народився син.

Коли почалася повномасштабна війна, дружину відправив за кордон. Пів року вона пробула в Іспанії та повернулася до Тернополя. Завжди каже чоловікові: «Поскоріше вертайся, будь обережний».

— Із сином у нас дуже дружні стосунки, каже, що він — моя копія. Хоча схожий на маму, характер у нього мій, — з приємним щемом ділиться військовослужбовець. — Часто доводиться пояснювати про життя по телефону. Це страшна річ — виховання на відстані, але сучасні технології скорочують дистанцію. Щодня, якщо я не на позиції, ми спілкуємося по кілька разів у день.

Герой зізнається, що дуже сумує за своїми близькими, мовляв, не так бачив своє батьківство.

— Я хочу бачити, як росте мій син, хочу бути поруч із ним, — додає, — але поки треба виконувати обов’язок.

На запитання про мрії після Перемоги перше і головне — повернутися до сім’ї.  Щодо роботи — він має чіткий вектор, ним і піде.

— Я бачив, як живуть за кордоном, — каже. — Нам треба прагнути до кращого, розвиватися і вчитися на їхньому досвіді. У нас є всі можливості, головне — використати їх після Перемоги.

Оксана Чмиленко, 20 Хвилин