…Твоїми останнiми словами, якi залишилися у нас, точнiше зберiгаються у пам’ятi телефонiв, але постiйно звучать Твоїм голосом у самiсiнькому серцi, дорогий друже, було вiтання на Великдень. Ти сказав «Христос Воскрес!» на фонi звукiв пострiлiв, якi раптом увiрвалися у запис, а потiм посмiхнувся, оглядаючись кудись у бiк, звiдки їх було чутно найбiльше, i промовив «Отак ми святкуємо». Тодi стрiльба стала ще гучнiшою. Ти сказав весело i навiть якось вiдчайдушно: «Все, я уходжу. Пока!». I вимкнув камеру. I пiшов. Пiшов назавжди, – того ж дня Тебе не стало...

Вiдтодi минуло вже сiм мiсяцiв. Життя iде, але без Тебе. Коли буваю на Микулинецькому, завжди стараюсь зайти до Тебе – туди, де, всi побратими, де нашi Герої. I менi здається (з метафiзичної точки зору, звичайно), що в цi моменти постiйно вiдчуваю Твою присутнiсть незриму. Складається враження, що Ти постiйно подаєш менi якiсь знаки. Двiчi на квiти, як стояли бiля Твого iменi, прилiтав джмелик – смугастий, як Твiй афганський тiльник, дiловий i заклопотаний, яким Ти був постiйно, кремезний (якщо можна так сказати про джмеля) i голосний у своєму джмеликiвському «жу-жу-жу», тобто, точнiсiнько такий, яким Ти був у товариствi, – жартував, розповiдав, «пiдколював», завжди «в курсi» усього, як треба i як правильно.

А коли якось забiгла «на одну хвилинку», бо не встигала у подальших справах, думала взагалi вже не заходити до Тебе, але таки звернула у той Твiй бiк, прилетiв нiжний метелик – красивий, повiтряно-легкий, як «Привiт» чи просто добре слово на зразок «Дякую», i я затрималась трошки на довше, бо стояла i дивилася на того жовтого метелика…

Так вийшло, що я напевно останньою з нашого товариства бачила Твою могилу перед переоблаштуванням, – на момент, коли я тодi стояла бiля Тебе, i ще було на хрестi Твоє фото в касцi i «бронiку», i з синiм скотчем на рукавi, хлопцi-майстри вже забирали все iз сусiднiх могил. Майстри були бiля нас – мене i Тебе – й сьогоднi: мастили якимось цементом по опалубцi, здирали наклеєну на бетон смугу синього скотчу (синього! скотчу! – тiльки зараз провела аналогiю iз тим скотчем, що виднiвся на фото в Тебе на рукавi) – очевидно, це було мiткою, «до куди» розмащувати той цемент, а скотч все нiяк не пiддавався їхнiм пальцям у грубих рукавицях, не вiдклеювався, i менi хотiлося їм допомогти, i було совiсно, що стою в тому проходi, заважаючи людям працювати…

Хлопцi насправдi швидко закiнчили роботу бiля нас i пiшли кудись собi далi, а я почала боротися з вiтром, який не давав запалити свiчку, i говорити з Тобою. Мої слова, коли я приходжу туди, до Тебе, завжди починаються з однакової фрази «Так не повинно бути. Це все неправильно. Ти не маєш бути тут. Ми повиннi сидiти у нас в офiсi на кухнi, i пити коньяк чи вiскi чи просто каву за Перемогу, i Ти маєш розказувати свої вiчнi iсторiї, яких у тебе так багато»… Я традицiйно починаю плакати вже на словах «Так не повинно бути», але сьогоднi якось вдавалося стримуватись, бо довкола було багато людей, i плакати не випадало. Я все намагалася запалити свiчку, а вона не пiддавалася, гасла – то вже в процесi падiння в скляну колбочку лампадки, коли я розтискала пальцi, то вогонь просто зупинявся бiля воску, i я тримала й тримала запальничку бiля гнотика, даючи йому того так потрiбного в даний момент вогню. Кiлька разiв менi все вдавалося, все прекрасно розгоралося, але варто було тiльки поставити лампадку, вже естетично закриту кришечкою, на бетон опалубки, як, поблимавши кiлька секунд, вогник чомусь зникав, i все у мене починалося спочатку. А тодi я зрозумiла, що це Ти просто не хочеш мене вiдпускати, бо я би запалила свiчку i швидко пiшла, а так ще затримувалась бiля Тебе. Вiд цiєї думки, стало менi навiть якось весело, бо таких приколiстiв, як Ти, треба ще пошукати, i зараз все вiдбувалося в Твоєму стилi.

Коли я в черговий раз примостила лампадку на мiсце, де би вона мала стояти серед тих, якi вже принiс Тобi хтось iнший, пiдняла голову на бiлий мальтiйський хрест, де написано Твоє прiзвище, i раптом пiд ним побачила вибитий на каменi Твiй позивний – «Єнот». I сльози у мене вiдразу потекли так швидко, що я не могла їх нi стримати, нi сховати. Виявляється, Ти – «Єнот»! Такий смугастий i хазяйновитий, так? Звiдки взявся цей позивний? Чому Ти так придумав? Не знаю тепер, у кого навiть про це запитати?! Вiд цiєї думки сльози закрапали ще гарячiшi…

Тут знову хтось з’явився бiля нас у тому вузькому проходi мiж високими опалубками, я вiдступила назад, аби пропустити, i сонце в цю мить так сильно почало разити в очi, що просто неможливо було дивитися. Я опустила голову i побачила, що моя лампадка спокiйнесенько собi горить, – рiвно i правильно, наче й не потрiбно було для цього попекти пальцi i натерти їх до пухирiв клавiшею запальнички. Значить Ти хотiв мене затримати бiля себе сьогоднi, щоб я дiзналась Твiй позивний, – правда, «Єноте»!? А тодi я глянула на хрести, якi стоять поруч, вздовж Твого ряду, i побачила їх усi, – всi позивнi, у кожному з яких залишився закодований змiст, який говорить так багато i мовчить так багатозначно…

От таким i було у нас 1 листопада 2023 року – День всiх святих, День Пам’ятi померлих… Воєнна осiнь триває…