«Цапануло» мене ТЦК: ветеран розповів, як у Кременці перевіряли його документи

Роман Ванжула

З плюсів: мене не били, не пакували на ходу в машину, навіть не матюкали.

Про мінуси не всі зрозуміють.

Але спочатку — коротенька передісторія цього «мармезонського балєту».

«Курінь» і три хлопці у військовій формі

Неділя. Моє рідне, мальовниче місто Кременець, де, здавалося б, мене не те що всі люди знають — навіть собаки не гавкають на бувшого мера міста. Якось встидно їм, собакам, не людям…

Місто у нас дуже гарне і дуже багате творчими людьми: художниками, поетами, письменниками, музикантами. Маємо й багато різноманітних культурних заходів.

Один із таких регулярних культурно-літературно-мистецьких заходів я час від часу відвідую. Називається він «Курінь», і паралельно видається однойменний альманах.

В оперативних зведеннях спецслужб, мабуть, фігурує під кодовою назвою «Зібрання свідків Потія» — на честь засновника Івана Потія, відомого поета.

Усі постійні відвідувачі, окрім мене, — відомі й поважні люди, таланти та професіонали своєї справи, але водночас прості й скромні.

Я ж у таку серйозну компанію потрапив випадково, як пільговик, по «УБД».

Так от. Переходжу дорогу до парковки. До своєї машини не дійшов — перегородив мені дорогу джип із трьома здоровими, спортивними хлопцями у військовій формі, без знаків розрізнення.

Привіталися. Бачу — незнайомі.

Кажуть: перевірка документів.

Думаю: як же ви невчасно, хлопці. Я реально спішу. Та й немає в мене натхнення розводити з вами високoінтелектуальні дискусії.

Одягнений я був повністю у цивільне.

— Хлопці, я спішу. От вам мої документи — і я побіг…

«Покажіть документи»

Демонструю їм «дефіцит» правої руки.

— Покажіть документи.

Бачу по відсутності реакції, що хлопцям бобер в очі насцяв, і, напевно, таки треба показати документи.

Але «Остапа вже понесло».

— Шо, мало? Нате ще.

Піднімаю сорочку і показую десятки шрамів — старіших і новіших.

— Ви після поранення?

Думаю: дякую Господи, здається, до них дійшло. Бо треба ж іти, мене чекають.

— Так, після поранення. Вже ветеран, інвалід війни.

— Покажіть документи.

Тут уже я підвис на долю секунди.

Нє, ну ви серйозно затянуті?

Поняв, що треба таки шукати документи. Дістаю два посвідчення: учасника бойових дій та інваліда війни.

— Прошу.

Бере посвідчення, починає щось шукати в телефоні.

— Ваш рік народження?

— 1982. Так, а шо ви там шукаєте, я ж вам посвідчення дав?

— Маю перевірити по базі, чи ви не в розшуку…

«Я шо, сам собі УБД виписав?»

— Ти [ненормативна лексика]? Я шо, сам собі «УБД» та інвалідське виписав? Чи в цій державі це вже нах нічого не значить?.. [ненормативна лексика] Якби я ще міг воювати, то хер би ви мене тут бачили…

— Чого ви сваритесь? В нас тоже УБД є.

Дістає кольорову фотокопію УБД, на глянцевому папері, в обгортці.

— То тим більше. Ті, що воювали, мали би зразу поняти, шо до чого, а не вимахуватись тут.

— В нас робота така.

— Ну да. Ну да…

— То ви ветеран?

У цей момент мій «охренєватор» остаточно зламався.

— Так. Ветеран, інвалід війни… Прикиньте, і ще я бувший мер цього славного міста. І позивний у мене такий же.

— Ви? Мер?

— Бувший. Прізвище вже знаєте, можете перевірити. Хоча мені все одно…

Про те, що я багатодітний батько, промовчав. А що в мене ще й кум воєнком і друг — радник міністра, я вже й забувся. Але думаю, вони мені й про мера не повірили.

— А зараз чим займаєтесь?

— … На пенсії. Вже другий раз.

— В смислі?

— Два рази ветеран, два рази інвалід, два рази пенсіонер. Тільки маю сумніви, що третій раз переживу. Шо непонятного?

— Це як?

— Так. Вам все одно не поняти. Я можу йти?

— Так…

Найбільше зачепила недовіра

Найбільше вкурвило, звісно, не те, що мене зупинили.

Найбільше зачепила недовіра.

І те, що посвідчення, зароблені кров’ю, для когось можуть не сприйматися всерйоз.

Пізніше подивився депутатську ТСК у Верховній Раді, де, як стверджувалося, троє з трьох воєнкомів мали УБД, не будучи жодного дня на лінії бойового зіткнення.

І все прояснилось.

Але неприємний осад нікуди не подівся.