Місяці війни показали, що наша найбільша перевага – це єдність. Єдність суспільства та війська. Росія готується до війни на виснаження, відтак цей чинник набуває особливого значення. Російське вторгнення, його масштаб і брутальність, а також долученість до спротиву російській агресії чи не кожної сім’ї змушують цивільних українців цікавитись усіма деталями війни.

Нашою найціннішою зброєю є бойовий дух Збройних Сил України, який всупереч всім прогнозам дав нам вистояти і який доведе нас до перемоги над росіянами. А бойовий дух воїнів залежить в тому числі від високої довіри суспільства до командирів. Тож війна дає нам нагоду створити нову мову і культуру спілкування між військовими та цивільними і допомогти всім краще розуміти природу війни і особливості прийняття воєнних рішень.

Сьогодні сотні тисяч українців і українок, які ще кілька місяців тому не мали реального бойового чи військового досвіду вже воюють у Сухопутних військах, Військово-морських та Повітряних силах, Десантно-штурмових військах, Силах територіальної оборони ЗСУ тощо. Лише у нас, в Силах ТрО, понад сто тисяч людей, які донедавна були підприємцями, ІТ фахівцями, фермерами, вчителями, лікарями. І родини бійців, дбаючи про безпеку своїх близьких, намагаються пізнати і оцінити всі тонкощі військового управління в умовах війни.

Найперше, з чого потрібно почати чесну розмову про війну – це страх. Війна – це страх і тривога за своє життя і за життя своїх близьких. Страх – це природний стан для людини. Його не можна просто заперечувати чи зневажати. Але навчитися працювати зі страхом для воїна означає оволодіти найціннішою зброєю – своїм бойовим духом, а для суспільства – бути стійким і витривалим стільки, скільки буде потрібно для перемоги.

Що є найкращим запобіжником страху у воїна? Це – побратимство, зброя і навченість. Побратимство здобувається найдовше, саме тому воно найцінніше відчуття. Це коли кожен з бійців переконаний, що у підрозділі зі спільною метою він є більш значущим і сильнішим, аніж поодинці. Для формування цього відчуття потрібен спільний досвід – навчання, злагодження, бою, але також відпочинку, історій чи гумору. Цей шлях, пройдений разом, робить воїнів впевненим один в одному і в своєму підрозділі та найкраще допомагає долати страх.

Впевненість у своїй зброї і вміння її застосовувати є окремо важливими. Чим більше часу воїни інвестують у догляд за своєю зброєю чи технікою, а також у тренування із ними, тим спокійнішими і впевненішими вони будуть, коли цю зброю і техніку доведеться застосовувати.

Сили ТрО є дуже юними. Наші бойові підрозділи сформовані впродовж останніх трьох місяців. А реалії війни вимагають виконання бойових завдань. Тому побратимства і навченості часом доводиться набувати в бою.

Однак ми здатні успішно проходити через такий досвід. Підрозділам Київської бригади доводилося вступати в бої за Київ, Мощун, Бучу та Ірпінь через декілька годин, а інколи й хвилин після їх формування і отримання зброї. І сьогодні ці підрозділи ведуть бої з ворогом на півдні та сході України. Такий досвід змушені були отримувати Чернігівська, Сумська, Полтавська, Луганська, Донецька та Херсонська бригади. А Харківську бригаду Сил ТрО понад два місяці оборони міста злагодили до такого рівня, що її бійці здатні виконувати передові завдання зі звільнення територій Харкова та Харківщини.

Тепер про страх та тривогу рідних. Найважливіше – бути гідними вашого воїна. Ваші рідні, не маючи військового чи бойового досвіду, вирішили стати на захист України. Вони – герої! Не варто знецінювати їхній вчинок публічними розповідями про їхні страхи і переживання. Цей страх мине, але їхній подвиг буде безцінним для нашої перемоги.

Натомість підтримуйте ваших воїнів та одне одного. Якщо ви не знаєте, які слова підібрати, можете порадитися з капеланами, психологами чи ветеранами. Але насправді вашим близьким, які захищають вас, ваш дім і ваших дітей від росіян важливо почути, що ви їх любите, що те, що вони роблять є звитяжним і важливим для вас.

Окремо хочу сказати про оборону Львова, Тернополя чи Ужгорода. Лиш одна думка про те, що нам доведеться оборонятися у Львові, Тернополі чи Ужгороді означатиме, що ми вже втратимо більшу частину території України. Саме тому для оборони цих міст нам сьогодні треба битися на сході та півдні. Відкидати противника далі, за межі наших кордонів.

Тому сформулюю по-іншому. У нас одна на всіх війна, одна на всіх армія та одна на всіх Україна. Ми переможемо. І важливо, щоб наша перемога також була одна на всіх. Щоб ми чесно дивилися один одному у вічі знаючи, що кожен робив найбільше, що міг.

Зрештою, кілька думок про те, як оцінювати дії і накази військового керівництва чи командирів під час війни.

Усі воїни Збройних Сил України, включно із бійцями Сил ТрО виконують найвищий наказ українського народу, записаний у статті 17 нашої Конституції – обороняють Україну, захищають її суверенітет і територіальну цілісність.

На виконання найвищого конституційного наказу з початку повномасштабного вторгнення Верховний головнокомандувач ухвалив укази про введення воєнного стану і про мобілізацію, які законами підтримала Верховна Рада. На виконання рішень Президента і парламенту Головнокомандувач і Генеральний штаб ЗСУ постійно планують операції про те, як захищати українців і обороняти українські землі. Відповідно до цих планів віддаються бойові завдання частинам та підрозділам.

Основний тягар за виконання цих завдань лягає на бойових командирів. Відповідно до таких планів і завдань обороняли Київ, звільняли Київщину, Чернігівщину, Сумщину, а тепер Харківщину. Такі ж плани і бойові завдання виконують сьогодні наші воїни на півдні та сході України.

Але війна ніколи не буває за планом. Навпаки, як ми, так і наш ворог максимально приховує інформацію, на основі якої можна було б найбільш ефективно знищувати супротивника. Саме тому, до речі, бійці часто не володіють інформацією про те, куди їх переміщують. І саме тому ми постійно закликаємо наших воїнів та їхніх рідних жодним чином не поширювати інформацію про місця перебування підрозділів.

Незалежно від того, наскільки добре працює розвідка, ситуація може змінюватися погодинно, іноді похвилинно. Тому ведення війни – це завжди ухвалення рішень в умовах невизначеності. Більш того, сама невизначеність, тобто те, чого ти не знаєш, є частиною цих рішень.

Уявіть собі тягар відповідальності бойового командира, який щодня, щогодини і щохвилини, коли довкола рветься, стріляє і гинуть люди, має виконувати завдання для нашої оборони. Бо саме для цього ми, українці, його туди відправили. При цьому цей бойовий командир має дбати про життя бійців (ваших рідних) зберігати для них зброю, техніку, боєприпаси, їжу чи воду.

А тепер уявіть собі, що хтось із ваших близьких, який дуже переживає, але бачить перед собою обмежену частину бою, телефонує вам і дає оцінку діям командира чи командирів. Далі ви збираєтеся, йдете до військовослужбовців, які не брали участі у цьому завданні, вмикаєте камери і вимагаєте дати оцінку діям бойового командира. Більше того ви самі вдаєтеся до оцінки його рішень, не знаючи про завдання, не маючи відповідних військових знань і перебуваючи за сотні кілометрів від поля бою.

Для людей цивільних це видається природним – ми живемо у вільній країні, і звикли відверто і публічно ставити запитання політикам та чиновникам. Однак, на відміну від політиків та чиновників, бойовий командир не може ані публічно, ані відверто дати вам відповідь. Тому, що та інформація, якою він керувався є або таємною або невизначеною. Так само, і з тих же міркувань не будуть давати публічної оцінки своїм колегам інші військовослужбовці чи вище командування.

Бойові командири – це ті, хто виведуть наших бійців на кордон з росією. Вони будуть з нашими бійцями до останнього переможного пострілу. Нехай ця думка переконає вас, що вони варті вашої довіри і поваги.

P. S. Розпочавши таку розмову, чекаю на ваші запитання, про що вам було б цікаво дізнатися з природи війська чи війни.

Оригінал