“Без вагань повертаюся і знову включаюся в службу”: музикант і військовий з Тернополя Андрій Підлужний
До повномасштабного вторгнення Андрій Підлужний з Тернополя був співаком, продюсером, телеведучим і лідером гурту “Нічлава”. Сьогодні — офіцер відділу комунікацій 11-го Армійського корпусу. В інтервʼю розповів про рішення стати добровольцем, службу під час війни і як змінилося життя. На Українському радіо спілкувалася Галина Бабій. Пише Суспільне.
– Андрію, кажуть, що музиканти такі ніжні, вразливі душі. Втім, ми знаємо скільки музикантів на фронті. Як ти чуєшся стільки років в армії? Наскільки зміцнився у своєму рішенні?
– Я розпочав я свій шлях з 44-ї артилерійської бригади. Там був такий цікавий момент, коли вже повністю інтегруєшся в армію… В мене якось так це дивовижно вийшло, коли я вже одягнув форму, то в мене таке відчуття було, що я в ній десь на реінкарнаційному рівні, вже був раніше.
– Тобто це було глибше, якесь біологічне відчуття?
– Я зараз згадав таку річ. Ми колись сиділи з Віктором Придуваловим на Андріївському узвозі біля Десятинної церкви. Він на мене дивиться і каже: “Ти знаєш, чому я з тобою спілкуюсь? Бо ти воїн”. Я аж так здивувався. І уявляєте, яка іронія долі, що дійсно так сталося. Тобто ми ніколи в страшному сні не могли уявити, що справді буде ця війна.
А повертаючись до тої ж 44-ї бригади, я наскільки інтегрувався в форму, для мене величезна честь носити її. І коли до нас, військових, приїжджали артисти, то я вже на них дивлюся як військовий, а не як музикант. Тобто я в них вже не бачив своїх колег. Я думав, що це за патлаті приїхали.
– Я пам’ятаю тебе, патлатого, в 1993-му році, здається. В Донецьку на фестивалі “Червона рута”.
– О, а це ще одне співпадіння. Колись “Червона рута” в Донецьку була, а потім фестиваль “Вітер зі Сходу”. І потім, по іронії долі, я потрапляю на той же донецький напрямок — Дружківка, Краматорськ, Слов’янськ. Доля таким дивним чином повертає в цікаві місця.
– А в армії ти взагалі впізнавана людина?
– Дуже багато є знайомих, друзів, колег. Іван Ясній колись разом з Ігорем Пелихом знімали “Галопом по Європах”. Потім він зняв дуже чудовий фільм “Міф про Василя Сліпака”. Є Юра Журавель, Віталій Кириченко.
– Андрію, для того, щоб стати воїном, ти брав участь у багатьох вишколах. Наскільки це гартує дух, додає навичок?
– Вишколи – це підготовка. У нас були міжнародні вишколи. Але перший-другий день вишколу, це вони щось розповідають (іноземці, — ред), а потім сідають і слухають нас. У 90% випадків військовий досвід, який є в наших хлопців — неоцінений. І це визнають високопосадовці тих країн, які надають нам допомогу.
– І що іноземці розпитували у вас?
– Їм цікаво все. Фактично такого досвіду передового у них немає. Навіть робота з дронами в них на такому примітивному рівні. Кожна країна має свою особливість. І, відповідно, ти отримуєш там наче досвід, але по великому рахунку, його ти отримуєш від українських інструкторів. Бо вони мають досвід в реаліях війни.
– Про які моменти можна говорити зараз у твоїй службі?
– Ми були в Чорному лісі Запорізької області, там дуже багато цікавих речей відбувалось. Наприклад, ми були в капонірі, це така яма величезна. Ми сиділи в машині кунг. Це велика будка, яка оснащена різними телевізійними засобами, екранами, програмами. І від тебе залежить життя наших людей. Ти передаєш дані артилерії, а вони в свою чергу подавляють ворога. Ти знаходишся за три кілометри від передової і ти постійно під артилерійським вогнем, під постійними диверсіями з ДРГ, які постійно заходять на територію.
– До речі, ми ж програли інформаційний простір і частково, а може і загалом, формували своє уявлення про людей на Донбасі. Я окрім Донецька ніде не бувала. Перед війною почала їздити в Маріуполь. Я собі дуже слабо уявляла, які люди там жили. Ми не мали комунікацій таких, які б нам давали уявлення правдиве?
– В мене кардинально змінилося відношення. Міста дуже чисті, дуже багато привітних людей. Вони зараз дійсно залишаються біля розбитого корита. Абсолютно не продумала система евакуації цих людей. Покидати все, а куди далі?
– А вам доводилося вивозити їх, чи брати участь в евакуації, чи просто бачити?
– Безпосередньо брати участь в евакуації не доводилося. Але я знаю ситуацію. Це жахливе явище. Що в Краматорську відбувається — це просто конкретний терор. Постійно літають, як не дрони, то FPV, і все решта.
– Ворог фактично викурює населення і не допускає українське військо, аби його боронити?
– Я б сказав, що найстрашнішою зброєю є КАБи. Вони руйнують все. Не знаю, що буде далі, але я знаю, що дуже багато людей, які просто максимально готові до останнього подиху захищати це місто. І я в тому числі.
– А які настрої у колег, у побратимів?
– В моєму оточенні дуже не вистачає людей. Я нещодавно познайомився з дуже цікавим рекрутером. Він проповідує формулу типу: “бусифікація чи рекрутинг без бусів”. Вони придумали систему, яка виключає оці страшні речі, які ми бачимо. І дійсно це працює. Є довіра, є бажання, і люди йдуть.
– Просять іноді заспівати?
– Просять. Але у мене немає бажання. На початку війни як відрізало. Єдине, що я долучався до проєктів Сашка Положинського. Крайню пісню ми записали “Прощай, мій друг”. Це пісня написана для всіх моїх колег, які загинули. Ще я допомагав Тоні Матвієнко писати пісню про її маму Ніну Матвієнко.
– Чи можна говорити про відновлення фізичне, моральне, духовне після цієї відпустки? Чи навпаки поглиблює якісь кризи, коли повертаєшся з поля бою в мирний час?
– Важко у всіх сенсах. Це моя перша відпустка за три роки. Надихався я цією, так званою свободою, і двоякі відчуття. Але я розумію, що якщо сказав “А”, має бути і “Б”. Тому тут без вагань повертаюся і знову включаюся в службу.
