Влітку головний український культурологічний часопис «Українська культура» відзначатиме свій столітній ювілей. Нині важко утримуватися на плаву всім друкованим виданням в Україні. Журнал теж має свої проблеми. Та продовжує виходити попри все, осучаснюється, і сподівається, що коло читачів з часом не звужуватиметься. Про реалії та перспективи поговорили з письменницею, головною редакторкою журналу Тетяною Череп-Пероганич.

– Ви не так давно займаєте посаду головного редактора. Чи не ризиковано було в такий нелегкий для друкованих ЗМІ час братися за цю справу?

– Я давно в журналістиці. Від початку незалежності українським ЗМІ, на мою думку,  так і не стає краще – як не одне, так інше… Багато потужних всеукраїнських видань припинило свою діяльність протягом останніх років. Нема належної підтримки ні з боку держави, ні з боку поштовиків, від яких значною мірою залежить успіх передплатних кампаній, та й самі українці – більше часу віддають Інтернету, ніж книжці чи пресі. Але є й ті, які продовжують передплачувати улюблені видання, є ті, хто розуміє всю важливість і вагу друкованого слова. Головне, щоб кількість останніх, не зменшувалася, а навпаки.

Журнал «Українська культура» ще не так давно був під опікою Міністерства культури. Міністерство культури з попереднім керівництвом практично й прирекли декілька років тому на загибель  часопис, і ряд інших культурологічних видань. Взяли та й викинули з приміщення редакції. Це насправді страшні речі. Так і нищиться крок за кроком наша культура. Бо коли самі  приміщення стають важливішими за все інше, духовне, то про що тут можна говорити взагалі.

Після цього інциденту утворилося ТОВ «Видавничий дім «Українська культура», яке взяло під опіку улюблені багатьма журнали «Українська культура», «Музика», газети «Культура і життя» та «Кримська світлиця». Це нелегка ноша з масою щоденних проблем. І ризиків багато у товариства. Але за ним стоять люди, які не пасують перед труднощами, а намагаються долати їх в міру надходження.

Стосовно особистих страхів, то їх практично немає з тої причини, що редакторство – це не моя основна робота. Займаюся в житті ще дещо іншими справами. Та дуже хочеться, щоб журнал вижив і жив. Бо він красивий, змістовний, потрібний, він містить в собі багатющу історію і має пережити ще не один свій ювілейний рік.

– Який основний вектор тем в часописі? Чим він може зацікавити прихильників інстаграмів, тіктоків і фейсбуків?

– По-перше, не маніпулятивною, а правдивою інформацією про культурне життя столиці і не тільки. Ми намагаємося висвітлити найцікавіші події і розповісти про цікавих мистців з усіх регіонів нашої України. Тому запрошуємо тернополян в коло друзів, героїв публікацій та передплатників. Інформуйте, читайте, передплачуйте, розповідайте про нас своїм друзям, друзям друзів, замовляйте рекламу – будемо тільки вдячні.

Ми часто не розуміємо, що всі суспільні зміни навколо і в кращу, і в гіршу сторону, залежать значною мірою від нас самих же. Ну, сидиш ти постійно в сорцмережах, наприклад, і тобі до тої чи іншої газети, журналу немає ніякого діла. Але ж можна підтримати оте українське, друковане, що на сьогодні лишилося чи в столиці, чи в області, чи в районі, передплативши  хоча щось  для бібліотеки, що поруч з будинком, школи, де навчався, будинку культури… Таке свого роду волонтерство. Ніби й незначне, але яке потрібне. Бо допоки житиме друковане слово – житиме правда на цій землі. Хто б там що про це не думав і не говорив.

Якось мені один чоловік сказав, що не забариться той час, що видання на кшталт «Української культури» стануть рідкісними, елітарними. І що їх за честь буде придбавати і читати. І що доступно це буде далеко не кожному. Може й так. Але мені хочеться, щоб ми разом зберегли те, що сьогодні ще розраховане на широку читацьку авдиторію і доступне всім.

До речі, щодо тих, хто все ж таки віддає перевагу Інтернету ТОВ «Видавничий дім «Українська культура»» створило інтернет-крамницю «Українська культура», де можна придбати і читати  з ноутбуків, телефонів всі ці видання, про які я вище згадала, та не менш цікаві, популярні книжки.

Щодо тем, які висвітлює «Українська культура» – їх багато. Це і музика, і кіно, і театр, живопис, декоративно-прикладне мистецтво. Ми пишемо про музеї і  український простір колись і творять його тепер… Журнал виходить раз на квартал. Це глянець, повно колірний. Звісно ж, аби не було проблем з фінансами, то випускали б на рік більше номерів. Але добре, що й так.

– Часу на особисту творчість вистачає?

– Чесно – ні. І робота заважає, і карантин якось на мене нетворчо вплинув. Може поверенння офлайн-зустрічей додасть натхнення. Не знаю. Ще навесні минулого року видала свою одинадцяту книжку, цього разу книжку поезій «Танго не для нас», але так і не встигла її презентувати. Є дві незавершені повісті, написаний, але не доведений до ладу роман і маса планів, які я неодмінно ще реалізую. Серед них і відзначення столітнього ювілею журналу про який ми поговорили. Бо не можна таку подію лишити поза увагою.

Наталія Бережна