Закінчується третій місяць кривавої війни, яку путін розв’язав проти незалежної України. Практично 90 днів болю, страждань та смертей українського народу. Війна стала невід’ємною частиною життя кожного українця, в незалежності від місця його проживання, статі чи віку. Кремль приніс лихо в кожну українську оселю, і, схоже, що – надовго…

Перші ж дні війни максимально згуртували українське суспільство та “перевели” всю країну на “військові рейки”. Саме єдність українців дозволила стримати наступ ворожої орди та не дозволити путіну реалізувати свої криваві нелюдські плани по знищенню Української Нації.

Величезну роль у руйнації “переможних планів” кремля відіграв волонтерський рух, який охопив, без перебільшення, всю Україну. Практично кожен українець, який не захищав її на передньому краї, своєю працею та пожертвами робив посильний внесок в тилу, наближаючи таку омріяну перемогу над ворогом.

Волонтери стали “ангелами-посередниками” між воїнами-захисниками та суспільством, по мірі своїх сил намагаючись задовольнити потреби Збройних Сил України та допомогти тим, кому війна зруйнувала життя. Серед побратимів Центру волонтерів КОВА є цілі “волонтерські родини”, які на собі пізнали жахи окупації ще в далекому 2014 році.

“Зірвані” зі своїх домівок російською окупацією Донбасу, вони знайшли свій новий дім у Києві. Почали заново будувати життя, практично з “нуля”, планували, мріяли, досягали успіхів. Але в їхню пам’ять назавжди вкарбувалися труднощі та жахи 2014 року. Такі люди, як ніхто, розуміють, що самотужки, без допомоги небайдужих, дуже важко перебороти труднощі та біди війни. Тому, з перших днів “нової” російської агресії, забувши про власні справи та втому, вони стали прикладом волонтерської самопожертви, віддаючи усі свої сили та можливості на допомогу тим, хто її потребує.

Практично 90 днів величезної напруги всієї України в цілому зробили можливим злам у ході війни. Ворог зупинився. Україна готується до потужного контрнаступу. Але це ще не перемога! До повної перемоги над ворогом, на жаль, ще далеко. Росія поки що залишається величезною, потужною та підступною ворожою ордою, яка не полишила і не полишить свої криваві плани.

Як не жорстко пролунає, але українці почали звикати до війни. Це, звичайно, не стосується героїв, що знаходяться на передовій або мирних громадян, яким не пощастило опинитися на тимчасово окупованих територіях або поблизу лінії вогневого контакту. Завдяки мужності та вправності Збройних Сил України більша частина української території знаходиться “поза війною”, у мирній тиші, яка лише інколи переривається сигналами повітряної тривоги, до якої вже почали звикати.

Врешті решт, людина – така істота, яка звикає до всього.

Саме на таке “звикання” українського та міжнародного суспільства розраховує кривавий кремлівський диктатор. Зрозумівши неспроможність “миттєвого переможного наступу” путін переводить війну у позиційний затяжний стан, намагаючись “збити” полум’я шквальної протидії українського народу та поєднання зусиль країн “антипутінської” коаліції.

Суспільство зараз знаходиться під загрозою “призвичаїтися” та “пристосуватися” до війни. Зменшити напругу протидії ворогу. Волонтери вже відзначають послаблення потоку допомоги від суспільства, яке частково втомилося від постійної напруги можливостей, частково вважає, що вже зробило все, що від нього залежить, для перемоги і тепер справа залишається виключно за Збройними Силами України, які вже достатньо отримали допомоги і в змозі самотужки розгромити залишки ворога.

Це помилка, яка може мати страшні для України наслідки. Ні в якому разі ми не повинні зупинятися на досягнутому. Так, в України вже дуже багато перемог у цій війні. Але ворог нікуди не подівся. Він продовжує топтати землю України своїми брудними чоботами. І, не дай Боже, якщо Україна втратить переможну концентрацію, у подальшому ситуація може тільки погіршитися.

Будь-яка війна – це обов’язково економічна криза, яка ускладнить і без того непросте життя українців. Зараз нелегко, а буде ще важче.

Економічний тягар впаде на плечі кожного українця і до цього потрібно бути готовим. Ми повинні усвідомити, що боротьба за свою свободу та незалежність – це не справа кількох днів чи місяців. Мова йде про складні та важкі роки.

Захист та відбудова своєї країни – це не коротенький спринтерський забіг. Це довгий напружений шлях на межі можливостей кожного. Ми не можемо собі дозволити “давати слабину” та стати простими спостерігачами. Кожен повинен робити свою справу, все, що від нього залежить. Воїни – трощити ворога, діти – рости, а всі інші – забезпечувати можливість якнайскорішої перемоги та повернення до такого омріяного спокійного та щасливого життя на своїй, Богом даній землі, в країні Україна!