До війни Володимир Бірчак вивчав біографії українських повстанців та розвінчував міфи про збройний спротив українців у XX столітті. А після повномасштабного вторгнення Росії в Україну сам став частиною цієї боротьби. Спершу як кулеметник на фронті з позивним “Клап”, а тепер — як боєць підрозділу “Хартія”, де займається історико-ідеологічною роботою.

Про уроки УПА та якою має бути перемога для України — у розмові з істориком Володимиром Бірчаком.

— У який момент ви вирішили долучитися до лав ЗСУ? 

— Мене затягнуло до війська як тільки розпочалась війна. Я був на Майдані під час Революції Гідності у 14-ій сотні самооборони, але повернувся до СБУ. Я працював в архівній сфері, мені запропонували повернутися не до Тернополя, де я працював раніше, а до Києва. Коли окупували Крим та почалась війна на Донбасі, я вже працював на посаді заступника директора архіву СБУ. І це, безперечно, була внутрішня боротьба. Здавалося б, я робив потрібну роботу, але ж такі самі хлопці та дівчата як я воювали на фронті. У той момент мене переконали друзі та колеги, що робота, яку я роблю, теж важлива і потрібна. До слова, цьогоріч у квітні буде 10 років із моменту ухвалення “декомунізаційних законів”, співавтором яких я є. А 24 лютого 2022 року вранці того ж дня пішов до ТЦК, відтоді я у війську.

— Як змінилося ваше ставлення до військової служби після особистого бойового досвіду?

— Якогось уявлення про військо у мене не було, тому мені важко порівнювати. Я запам’ятав фразу, яка часто лунала з вуст моїх побратимів у 105-тій бригаді: “Ми не в армії, ми на війні”. Мені до вподоби ця фраза. Військо має позбуватися усіх радянських затягів і офіцерів із радянським підходом, адже ми маємо нове, сучасне військо. Ми маємо покоління молодих командирів і старше покоління, якому вдалося перелаштуватися на сучасний лад. Щиро хочеться, щоб “совдепія” зникла з української армії.

— Ви отримали поранення на фронті. Як це вплинуло на вашу подальшу службу?

— Перше своє поранення я отримав у Куп’янських лісах, поблизу села Масютівки. Наш батальйон тоді був дуже пошматований, ротацій не було. Коли приїхали військові, які нас мали змінити, ми проводили спільні чергування. Коли я заводив на позиції побратимів, нас помітили ворожі дрони, і почали мінометний обстріл. В цей момент ми з побратимом стояли поруч із бліндажем, і коли почули, що криють близько, вирішили спуститися. Я лишень зайшов до коридору бліндажа, і відчув дуже сильний вибух поруч. Спочатку я не зрозумів що сталось, а потім помітив, що оглушений і весь у крові. Виявилося, що міна прилетіла в стінку коридору бліндажа, прямо над моєю головою. Осколки потрапили мені в руку, в голову, шию та спину, я отримав важку контузію. Після цього я погано чую на ліве вухо. Щодо слуху, до речі, у мене позивний “Клап” через клаповухість, і побратими часто сміялись: “Клап, ну от як так, мати такі великі вуха і такі безпонтові?”

А друге своє поранення я отримав, коли мінував території. Я стояв на підвищенні, на висоті 2 метрів над окопом. Почався мінометний обстріл. Я почув свист, і було зрозуміло, що міна летіла на нас, тож мені довелося стрибати в окоп. Стрибок виявився невдалим, і я зламав собі коліно. Тепер я дуже добре ховаюся від обстрілів.

— Як війна змінила ваш світогляд? Чи були моменти, які змусили переосмислити певні власні переконання?

— Переосмислити — ні, радше підкріпити переконання, які були й до того. Я бачу зміни в суспільстві: українці нарешті розуміють, що вони українці, і що “за поребриком” ніколи не було наших братів. Я радий, що люди змінюються і змінюють свій світогляд. Звичайно, є певна частина людей, у яких все незмінно, і навряд колись щось зможе змінити їхню думку щодо Росії. Мені ніколи раніше не було незручно за свої погляди, а тепер з’явилося більше однодумців і співрозмовників. Це столітня війна і зараз дуже важливий її етап.

— Ви починали як кулеметник у ЗСУ, а тепер у складі “Хартії” займаєтесь ідеологічною роботою. Як відбувався цей перехід?

— Я довго перебував на реабілітації після другого поранення і не знав чи буду бігати взагалі. Зараз мій максимум — 100 метрів. Мій хороший товариш запропонував мені вступити до “Хартії” та займатися тією справою, якою я займався 20 років до цього: історичною та ідеологічною роботою. Це називається “Хорунжа служба”. Проте я сумнівався, не хотів залишати побратимів, бо за два роки ми з хлопцями багато пройшли, здобули і втратили. З часом я зрозумів, що зі своїм здоров’ям і знаннями я можу зробити більше у новому підрозділі, тож погодився. У вересні я повернувся у стрій вже у “Хартію”. Мені подобається тут, адже це бригада зі стандартами НАТО, а не з радянськими.

— Розкажіть про вашу діяльність у “Хартії”. Які теми для вас найважливіші в роботі з бійцями?

— У нас є кілька гілок роботи: ми працюємо з військовослужбовцями, з нашими рекрутами, з сержантським та офіцерським складом. Також є різні напрямки роботи — це традиції, обряди та ритуали бригади, представницький та музейний напрямок. Найбільша помилка, яка сталася із українцями в якийсь період — недооцінення ворога. Треба розуміти, що російська пропаганда працює дуже добре. Умовно, навіть вояк, який одягнений у камуфляж Сил оборони України, може стати жертвою фейків або дезінформації, але це не означає, що він погана людина чи воїн. Це означає, що ворог дуже серйозно працює на інформаційному рівні. І для мене важливо це висвітлювати, показувати людям, що є українське. Ми, здебільшого, працюємо з ХХ століттям, адже історія пояснює чому ми у 2025 році зараз у війську, чому люди різних професій у бліндажах, чому потрібно воювати. Тому що війна триває не з 2022 року, і навіть не з 2014 року.

Під час наших зустрічей ми багато обговорюємо, співставляємо, порівнюємо. Я дуже радий, коли рекрути діляться своїми враженнями та запереченнями. Цікаво, що наша бригада — це переважно люди зі сходу і півночі України, і саме на території Наддніпрянщини зароджувався український націоналізм. Люблю з ними працювати, ділитися різними баченнями і дискутувати.

— Ви досліджували біографії українських повстанців. Хто з історичних постатей вас надихає?

— Дуже багато було заслужених вояків, але я скажу про кількох. Перший, хто спадає на думку — Роман Шухевич. Він мені подобається з декількох причин, зокрема одну з них я завжди наводжу в приклад. Деякі люди толочать, що не народилися для війни, при тому прикриваються вигаданими “фронтами”: культурним, фінансовим, політичним, освітнім. Таких фронтів не існує. Є куп’янський, покровський, запорізький напрямки, які справді можна назвати фронтом. Власне, Шухевич — людина, яка мала все для щасливого життя. Він мав вищу освіту, родину юристів і священників, був спортсменом, який грав у всі спортивні ігри, що були доступні у Галичині, а ще до того всього успішним бізнесменом. Він міг би бути так званим “панчиком”, але обрав шлях військового, відмовившись від усього. Бо є ця сила під назвою “Україна”, яка всередині дуже сильно б’ється і яскраво горить. Це теж є у моєму житті. До того ж, мені часто кажуть, що я на нього схожий.

Також я досліджував вояків, які продовжували боротьбу навіть після 1960 року. Мені вдалося зафіксувати, що останній бій українських націоналістів із КГБ був у 1967 році. Це теж для мене приклад сили і волі, стрижня, який є всередині людини. Лишень уявити, що Володимир Черкавський 20 років був у криївці, розміром з домовину, і виходив з неї лише вночі. Або Юрій Михайлецький, який до 1967 року переховувався у печері самітника на Тернопільщині, де прийняв свій останній бій. Також Ілля Оберишин, який вийшов з підпілля лише у 1991 році. Для мене це приклад сили волі, яка попри все тебе тримає, не дає здатися, впасти духом і продовжувати роботу.

— Які паралелі ви бачите між боротьбою УПА та сучасною війною?

— Війни зовсім різні, незмінний — ворог. Зараз ми у набагато кращій ситуації, ніж були тоді. Українські військовослужбовці наразі в найкращому становищі, порівняно зі всіма українськими вояками, які боролися у війнах із будь-яким агресором, бо ми уже 34 роки маємо нашу незалежну державу. Такого привілею не мало жодне покоління українців до нас. Ми маємо свою боєздатну армію, де близько мільйона хлопців і дівчат перебувають у Силах оборони України. Хоч як тоді, так і зараз, ворог набагато сильніший, але ми маємо міжнародну підтримку, яку не мали ніколи в таких обсягах, або не мали взагалі.

— УПА воювала в умовах значної асиметрії сил, коли радянська влада мала абсолютну перевагу в ресурсах. Повстанці не лише воювали, а й формували ідеологію боротьби, зокрема через пресу, листівки, вишкіл молоді. Чи нині є така потреба в Україні? 

— Вона нікуди не зникала. Ми нація, яка пережила тоталітаризм і були під окупацією тоталітарних режимів: нацистського і радянського. Це має велике значення, адже це несе за собою наслідки. Окупанти, які приходять на українські території, насамперед крадуть національну пам’ять, і заміщують це своїм. Під час Української революції ми були певний час незалежні, але зазнали поразки. Прийшли росіяни, і перше, що вони почали робити — це відбирати у народу пам’ять, зокрема знеціненням петлюрівців. Ми були окуповані радянщиною 70 років, і “світле майбутнє”, до якого ми прийшли, вартувало нам 20 мільйонів українців. З 1991 року, хоч ми і проголосили незалежність, але ми ще дуже довго перебували у російському інформаційному просторі, з якого й досі не вилізли.

Наша національна пам’ять, яка формує свідомість народу — умовна дитина, яка ще навіть у садочок не пішла. У нас попереду дуже багато роботи, все лише починається. Ми цією роботою займаємось у війську, але вона має постійно проводитися у всьому українському суспільстві.

— УПА воювала проти комуністичного режиму, що прагнув асимілювати українців. Росія сьогодні робить те саме, використовуючи дещо інші, але дуже подібні методи. Чому, на вашу думку, через 80 років ми змушені боротися з тією ж загрозою?

— Шухевич казав, що ми воюємо проти тієї людиноневасної кровожерливої системи для того, щоб вона перестала існувати. Росіян досі так ніхто і ні за що не покарав: Голодомори, війни, Великий терор, співпраця Гітлера зі Сталіним, на яку всі закривали очі. Хтось про це говорив, звісно, але ж все одно бізнес продовжували вести.

У 1991 році, коли розвалився “совок”, що змінилося? Чи росіяни як правонаступники СРСР, понесли якусь відповідальність за всі злочини, що вони зробили? Ні. Для них Сталін досі ефективний менеджер. Вони нічого нового не використовують, усе ті самі старі радянські заготовки. Якщо поглянути на початок війни, коли вони робили гібридні маніпуляції з ДНР, ЛНР, ставили свій псевдоуряд, і на підставі нього вели війну з Україною, то побачимо ті ж самі речі, які були під час Української революції.

Наша ціль, яка, на жаль, розбігається зі світовим баченням — розпад Росії. Лише в такому варіанті ми зможемо з нею співіснувати. Замирення агресора не працює. Росія ніколи не була демократичною, адже навіть “демократ” Єльцин погрожували Україні ядерним ударом, якщо ми не відмовимось від ядерної зброї. Якщо ж Росія буде існувати у тому вигляді, якому вона існує — війна повториться за 5, 10 або 15 років, але обов’язково повториться.

— Як переконати українців, які розмовляють російською мовою і споживають російську культуру, що ця відповідальність все ж лежить на них? Чи потрібно взагалі це робити?

— Варто розділити державну політику і простих українців. Повинна бути державна політика, яка має пропагувати українське і не пускати російське на ринок. Дуже багато українців зараз регулярно відкривають для себе українську музику, і це чудово. Я теж, попри те, що все життя слухав українське, зараз чую цікавих, нових українських артистів, і щиро зацікавлююсь ними. Так само з книговиданням — російську продукцію не треба випускати в Україні. У нас є своя дуже класна продукція, зокрема анонси молодих видавництв заполонили мій список бажаних книг.

Що ж до людей, все залежить від інформаційної і соціальної бульбашки кожного. Я часто буваю у Харкові, і бачу як стрімко він змінюється. Харків у 2021 році був повністю російськомовним. Коли я розмовляв українською, всі дивувалися і оглядалися. Звичайно, тут є люди, які досі спілкуються російською, але у більшості випадків, якщо я звертаюсь українською, то мені відповідають українською.

Також є питання російськомовних українських військових. На Донбасі я стояв на позиціях разом із 95 окремою десантно-штурмовою бригадою, у якій було багато російськомовних, але я бачив, як ці хлопці воюють. Вони себе не шкодують, вони віддаються на полі бою. Ці люди не зрівняються з псевдопатріотами, які хоч і спілкуються українською і носять принт тризуба на футболці, але переховуються від ТЦК і війни, й нічого не роблять для підтримки війська або участі у ньому.

Власне, у війську важливо не перегнути і не викликати спротиву. Гадаю, це має бути лагідний перехід на українську, а часами хлопці на власній шкурі розуміють важливість мови. До прикладу, під час штурму Харківської області росіянами минулого року, ворог пішов у наступ. Штурм був сильним, і росіяни кричали у нашу сторону російською: “Здавайтесь!”, і наші кричали також російською: “Здавайтесь!”. Перед штурмом наш ротний саме пішов перевіряти спостережний пост, і він, чуючи всюди російську, не міг зрозуміти, чи він уже в оточенні, чи ще серед своїх. Він крикнув наказ: “Всі команди державною мовою!”, аби зрозуміти де наші, а де чужі. Хлопці швиденько перейшли на українську, і ротний зрозумів, що він, на щастя, не в оточенні, а перед лінією, де побратими відстрілюються. В той момент ми росіянам добряче “наваляли”.

Ще один приклад — мій товариш у своєму підрозділі ввів гру, де двічі на тиждень всі мусять говорити українською. Той, хто заговорить російською, має клеймо дурня. Головне завдання воїна в ці дні, приходячи на доповідь, вчасно згадати, що сьогодні вони грають. Мова справді має значення, але у війську перехід не варто робити силою. Воїни вже у війську, і віддають найцінніше, що вони мають.

— Що для вас є перемогою? Це лише військовий аспект, чи мають відбутися більш глибокі зміни в суспільстві?

— Я розумію, що за найближчий рік, два, або й п’ять років ми всіх територій не звільнимо. Росію на маленькі території ми також не розділимо, і контрибуції вона нам не платитиме, якщо політична міжнародна ситуація не зміниться. Мені здається, що нашою проміжною перемогою буде та, яку озвучував Степан Бандера: “Нашою перемогою є перемога наших ідей”. Україна — незалежна держава, попри те, що її частина окупована, а от формування нації ще триває. Однією з наших перемог буде коли українці нарешті усвідомлять, що вони є українцями. Що в Росії немає братів, що потрібно працювати як цілісна нація на державу. Ми зараз не маємо права знехтувати цим, бо для нас дуже багато зробили ті хлопці і дівчата, котрі загинули за краще майбутнє нашої держави.

— Яке ваше головне послання українцям, які зараз не на фронті? Що важливо усвідомити в ці часи?

— Банально, але варто усвідомити те, що триває війна. Моє послання насамперед до хлопців: не думайте, що вас омине військо. Якщо Росія залишиться в тому вигляді, в якому вона є, то війна повернеться. Я не вірю в те, що Росія не нападе знову. Тому готуйтеся, якщо не маєте можливості воювати зараз — вивчайте тактичну медицину, роботу з дронами, бо поки ми в цій війні не перемогли. Люди закінчуються, і на наші місця має прийти хтось інший.

Вікторія Бугайова.