Фото з мережі інтернет

Співак, музикант, актор, викладач вокалу – все це поєдналось у надзвичайно талановитій людині, тернополянину Володимиру Трачу. В ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню він розповів про свою творчість, злети та падіння, участь у проекті «Голос країни», мультфільми та багато іншого, – пише Номер один.

«З дитячого садка мріяв про сольну кар’єру»

– Пане Володимире, яким досягненням можете найбільше пишатися?

– Мабуть тим, як розвивається моя професійна діяльність. Адже я роблю все своїми силами. Раніше тривалий час співав у колективі  «ManSound», жив, у так би мовити, розслабленому стані. Завжди були концерти, замовлення, від мене вимагалося лише приходити на репетиції та виступати. Але зважився на рішучий крок і покинув колектив для того, аби почати сольну кар’єру. Насправді це було дуже важко, зіштовхнувся з багатьма проблемами, та зараз я займаюся улюбленою справою, яка приносить мені задоволення.

– Залишити гурт «MansSound» було спонтанним рішенням?

– У цьому колективі я провів 14 років свого життя, і знаєте, зовсім про це не шкодую. Мені поталанило, адже потрапив туди, будучи нікому не відомим студентом Київського університету культури та мистецтв. Про місце, яке я зайняв у «ManSound», мріяли  багато людей, але так склалося, що обрали саме мене. Та проходив час, і я відчував з кожним роком гостріше, що хочу виступати самостійно. Це була моя заповітна мрія ще з глибокого дитинства, можна навіть сказати, з дитячого садка мріяв про сольну кар’єру на сцені. І ось в один момент зрозумів, якщо я зараз не піду, то мені не вдасться реалізувати своєї мрії і так залишуся солістом гурту або піду викладати вокал. Було важко, ще рік після цього у мене була депресія і я не знав, що робити далі, але все налагодилось.

– Чи траплялося так, що Ви самі собі кидали виклик?

– Моїм викликом самому собі якраз став мій вихід із колективу «ManSound». Я залишив безтурботне життя і пішов у нікуди. Бо знаєте, буває так, що людина залишає свою справу в більшості випадків тоді, коли вже має якісь напрацювання для наступного етапу свого життя. У мене ж на той момент не було нічого – ні пісень, ні кліпів, лише мій голос.

– Як до цього поставились Ваші рідні та близькі люди?

– Вони мене підтримали, їм було, звісно, важко мене зрозуміти, адже замість чогось реального обрав аморфне і, так би мовити, по воді писане. Колектив мене також зрозумів, ми залишилися в хороших стосунках і досі спілкуємось.

– Кому найбільше вдячні?

– Бог, природа і батьки подарували мені талант, і я його відчуваю в собі. За це я їм вдячний.

– У житті трапляються невдачі, в такі моменти кожен поводиться по-різному. Вас же негаразди вибивають із колії чи, навпаки, мобілізують?

– Невдачі мене згруповують, і я починаю робити все і навіть більше для того, аби їх подолати. Чесно зізнаюся, ніколи не думав, що здатен на таке, ріс таким собі флегматичним хлопчиною, але потрапивши у різні непередбачувані життєві обставини, зрозумів, що здатен навіть рити носом землю. Ось так буває, що в стані стресу людина здатна змінюватись.

«За 5 років спроб мені все-таки вдалося потрапити до «Голосу країни»

– Які умови вважаєте ідеальними для творчості?

– Я з тієї категорії творчих людей, на яких впливає настрій та погода. Коли приходить натхнення, сідаю за фортепіано, творю і фантазую. Андрій Підлужний, коли пише пісні, пропускає їх через себе, йому це потрібно для того, аби створити черговий шедевр. Однак знаю творчих людей, які в цьому плані мені повна протилежність. Для прикладу NANNA (Яна Ковальова), з якою я співаю дуетом, якщо знає, що їй потрібно написати пісню, сідає і пише, незалежно від настрою і погоди.

– Ви співали з Яною Ковальовою на одній сцені під час телепроекту, і на цьому Ваша спільна робота не закінчилась. Що Вас поєднало?

– Поєднав «Голос країни». Наш спільний дует «Я піду в далекі гори» запам’ятався усім. З ним нас запрошували виступати, і тоді я запропонував Яні записати щось своє, адже, окрім того, що вона талановита співачка, то ще й автор пісень. Яна погодилася і вже за 3 дні сказала мені, що написала пісню  «Серед тисяч людей». Проект завершився, і після цього ми випустили свою першу роботу. В доробку у нас є три спільних пісні, і я вважаю, що цього достатньо. Зараз Яна вступила у музичну академію в Стокгольмі, і я щиро їй бажаю успіхів, вірю, що там зможе проявити себе максимально. Вона справжній поліглот, складає пісні англійською, шведською, українською. На даному етапі співпрацюю з нею як з автором текстів.

– Коли я побачила Ваш виступ у проекті «Голос країни», то була щиро здивована тим, що Ви граєте на фортепіано, адже до того моменту знала Вас лише як співака. Ви самостійно опанували цей інструмент?

– Це додатковий мій інструмент, який супроводжує мене протягом усього мого творчого життя. Спочатку я навчався у музичній школі за класом цимбали і додатковим музичним інструментом було фортепіано. Потім – у музичному училищі за спеціалізацією хорове диригування, де також грав на фортепіано. На хоровому відділенні Київського університету культури та мистецтв знову ж не обійшлося без клавішних. Цим інструментом я добре володію і можу собі підіграти. Знаєте, у мене є такий хист – я добре граю на слух, можу підібрати находу мелодію. Не у всіх музикантів це виходить, але я радий, що можу джазувати сам собі (посміхається, – авт.)

Ви говорите, що не знали про мою гру на фортепіано, я Вам більше скажу, навіть не всі мої друзі про це знали. На шоу «Голос країни» грав оркестр, музикантів з якого я добре знаю. І ось підходить момент мого виходу на сцену, несуть фортепіано і кажуть: «Зараз – Трач». А басист Антон зі щирим здивуванням говорить мені: «Володя, а ти впевнений, що граєш на фортепіано?» А я йому відповів: «Зараз ти це почуєш…» Тож, як бачите, навіть друзі про це не знали.

– В ефірі цього шоу Ви виконали пісню «Ніжно», автором тексту якої є Андрій Підлужний. У Вашому виконанні вона, звісно, звучала неймовірно чуттєво і в той же момент по-іншому, інакше від оригіналу. Чим був продиктований такий вибір?

– Мабуть, це доля. Справа в тому, що музиканти, які приходять на попередній кастинг, співають багато пісень. Потім редактори та продюсери проекту обирають ту пісню, яка, на їхню думку, буде звучати гарно і підкреслить вокальні здібності співака. Так трапилось, що вони обрали саме цю пісню. Я, звичайно, зразу ж подзвонив до Андрія і розповів йому про це. Тоді буквально за ніч придумав, як буду її грати. Адже потрібно було не просто переспівати, а додати щось від себе. Я зробив ці переходи у приспіві вищими, бо в оригіналі вони йдуть донизу, так би мовити, переформатував її під свій голос. Багатьом тоді сподобалось моє виконання і таке бачення та відчуття цієї пісні, навіть хотів її потім записати у студії, але передумав.

– А чому передумали?

– Цю пісню співав Андрій Підлужний, Тіна Кароль і Скрябін. Тобто було багато варіантів її виконання, тому я вирішив, нехай вона залишиться піснею з «Голосу країни».

– Взагалі, на проект «Голос країни» Ви потрапили спонтанно?

– Насправді, ні. Я розумів, що в шоу-бізнесі для моїх цілей потрібно, так би мовити, потрапити в «ящик». Тому цілеспрямовано ходив на кастинг кожного року. Відвідавши його учетверте і не потрапивши до ефірів, я сказав собі: «Стоп! Ну який зміст ходити туди кожен рік безрезультатно». Можливо, їм не підходила моя історія, адже це передусім шоу і їм потрібно щось таке, аби привертати увагу. І от відпустивши цю думку, я жив далі. Та одного разу пролунав телефонний дзвінок від каналу 1+1, вони сказали, що хотіли би побачити мене на кастингу. І тоді я вирішив, що піду востаннє, адже ця пропозиція пролунала від них. Ось так за 5 років спроб мені все-таки вдалося потрапити до 5-го сезону. Тому хочу сказати усім, хто сумнівається: йдіть і пробуйте. На своєму прикладі я переконався, що це можливо.

– Вашим тренером був Олександр Пономарьов, неважко було з ним працювати, адже видається, що він дуже вимогливий?

– Насправді все, що відбувається перед екраном, трохи не так за кадром. Не було таких ситуацій, де б він проявив себе не як професіонал. Важко було самим із собою. Я ніколи так не хвилювався, як на цьому проекті. Пам’ятаю, як перед виходом на сцену в мене не лише тремтіли руки, а здавалося, ніби я увесь тремчу.

«Може, хтось заздрить артистам, але це колосальна праця»

– Наскільки мені відомо, зараз проживаєте в Києві, але Ви сам тернополянин. Чи є у Вас улюблені місця в Тернополі?

– Можливо, відповідь буде попсовою, але для мене це набережна і центральна частина міста. Знаєте, я люблю Тернопіль і є його фанатом. Часто запрошував сюди у гості друзів. Ми приїздили з Києва, гуляли вуличками, орендували мікроавтобус і я возив їх Тернопільщиною, показував нашу природу, історичні пам’ятки, замки. Пишаюся тим, що я звідсіля родом. За своє життя об’їздив багато міст України і знаю, хто як живе. Хочу сказати, що Тернопіль – це одне із перших міст щодо краси і чистоти. Перебуваючи тут, почуваюся дуже добре, тихо, спокійно і затишно, ніхто нікуди не поспішає. Я тісно пов’язаний із цим містом, а моя рідна земля дає мені сил.

– Нещодавно вийшов у світ відеокліп на композицію «Не говори»…

– У цій роботі режисером виступила Мирослава Ярмуш, вона ж і стала героїнею кліпу. Мирослава – донька українського поета та прозаїка Василя Ярмуша, слова якого покладено в основу пісні. Пісня зі своєрідним меседжем: слова надихають та можуть руйнувати все, що нас оточує. Промовчати у потрібний момент – це те, чого нам усім іноді дуже не вистачає. Бо є речі, про які говорити не потрібно. Інколи слова є недоречними. Ми довго розмірковували над локаціями для зйомок і обрали Тернопільщину, тому в кадрах можна побачити багато місцин, про які знає чи не кожен мешканець краю.

– Над чим зараз працюєте?

– Робота музиканта  полягає в тому, аби не зупинятися. Навіть коли виходить якийсь кліп і здавалося б, можна відпочити,  це не так. Зразу ж після цього з’являються нові плани, ідеї, пісні. Зараз у мене на підході ще один кліп. Його знімав талановитий український режисер Влад Разіховський. Зйомки відбувалися під Одесою та в самому місті. У нас вже з ним була спільна робота у кліпі «Ти кохання мого життя». Зараз думаю над новими піснями, можливо, авторами текстів будуть тернопільські автори.

– Яка Ваша творча і життєва мета?

– Вони об’єднані і це – сцена. Я живу нею. Для того, аби досягти задуманого, потрібно бути фанатом у хорошому розумінні цього слова. Може, хтось заздрить артистам, але це колосальна праця. На голову нікому нічого не падає. Будь-який артист, котрий чогось досягає на сцені, багато працює, і я знаю, як важко це дається.

– У чому різниця між популярністю та успіхом?

– Популярність – миттєва. У мене вона була після «Голосу країни». Такий спалах – і ти прокинувся популярним, хоча я не вийшов у фінал і було всього три ефіри. Та попри це запам’ятався людям і мені не давали проходу на вулиці. Якось був випадок, коли у Львові до мене підійшла жіночка і каже: «Будь ласка, не зупиняйтесь і співайте далі». Такі слова додають сил творити, і ти стверджуєшся в тому, що зробив правильний вибір. Для артиста популярність завжди важлива, адже це такий зворотний зв’язок зі слухачами, він необхідний для поштовху, коли артист це бачить, він розуміє, що його творчість цікава й потрібна. Згодом у мене вона зникла, з’явилося нове шоу, нові герої. А якщо говорити про успіх, то до нього людина йде протягом усього життя. Не може бути постійної висхідної лінії, є злети, а є падіння, і я це добре розумію.

«Мандри для мене вкрай важливі, у них я заряджаюсь енергією»

– Де черпаєте натхнення?

– Від людей, від знайомств, спілкування і всього позитивного. Я по житті видаюсь більш позитивним, ніж є насправді. Інколи примушую себе позитивно дивитися на світ незважаючи на те, що зараз відбувається в Україні зокрема. Дивлюся менше новин, там в основному негатив, однак не скажу, що я відірваний від світу. Просто фільтрую ту інформацію, щоби тримати позитив, бо без нього у творчості ніяк.

– Чим взагалі, окрім музики, Ви цікавитесь, як відпочиваєте?

– Дуже люблю мандрувати, історію та архітектуру. Для мене неприйнятний такий вид відпочинку, як лежати десь на пляжі і нічого не робити. Увесь час хочу споглядати щось нове. Востаннє відпочивав у Вільнюсі. Там проживають мої близькі друзі. Вже не вперше відвідую це місто, раніше часто там бував із концертами, але ознайомитися з ним більш ґрунтовно не доводилось. А цього разу зміг там пожити, погуляти містом та в цілому подивитися країну. Потім ми з друзями взяли авто і поїхали в Ригу й Таллінн. Мандри для мене вкрай важливі, у них я заряджаюсь енергією.

– А де б ще хотіли побувати?

– Дуже хочу відвідати Норвегію, мене вабить та природа, фіорди. Також би хотів побачити Австралію та Нову Зеландію. Пам’ятаю, як Андрій Данилко розповідав мені із захопленням, як він їздив в Австралію на гастролі. Я також загорівся ідеєю побачити цей континент. Дуже класно, коли робота збігається з хобі, і окрім того, що ти виступаєш на сцені, гастролі дають тобі можливість побачити увесь віт. Це кру-у-уто!

– З ким із артистів хотіли би заспівати дуетом?

– З Андрієм Підлужним. Цей дует має бути, ми давно дружимо, давно це плануємо, я співаю його пісні, та й голоси у нас зливаються. Тому це пріоритет номер один.

– Ви часто згадуєте про Андрія Підлужного. Як Ви з ним познайомились?

– Він для мене, як брат. Бувають моменти, коли приходить період спустошення, і тоді я відчуваю його підтримку, він мені допомагає. Дуже вдячний йому за все. Хоча ми обоє родом з Тернополя і наші будинки знаходяться буквально поруч, познайомилися з ним у Києві. Його дружина запросила мене до них у гості. Мені справді пощастило, що у мене є такий друг. З ним дуже часто зустрічаємось. Для багатьох музикантів – він справжній гуру.

«Пісню Підлужного записував та перезаписував півроку»

– Ваш перший кліп у сольній кар’єрі був на пісню «Знаєш», автором якої є саме Підлужний…

– Андрій часто розповідає історію цієї пісні. Але я вам зараз розповім про кухню артиста, як вона визріває. Бо здається, нібито неважко, є пісня, є голос, але це не так. Цю пісню я записував та перезаписував півроку. В процесі вона зазнала і зміни аранжування.  На це пішло багато часу та нервів. І постійно щось було не так. Мабуть, я її до кінця не відчував, а Андрій хотів, щоби я пропустив її через себе. Та ось одного разу він прийшов до мами і включив їй цю пісню у моєму виконанні, і вона каже йому: «Синочку, ти так гарно заспівав». А він їй відповідає: «Мамо, це не я співав». Після цього з’явився кліп. Ми його знімали, мабуть, в одну з найхолодніших зимових ночей під Києвом, я був у тонкому пальто і так замерз, що думав, зранку з ліжка вже не встану.

– Ще кілька років тому українській пісні було дуже важко на радіо та телебаченні, м’яко кажучи, її вважали не дуже конкурентоспроможною. Як думаєте, завдяки квотам на радіо, ситуація змінилася?

– Однозначно, що так. Як тільки це все починалось, то багато музикантів і продюсерів були дуже налякані тією ситуацією. Вони не знали, що буде далі. Я ж почувався спокійно і був упевнений, що для української музики все закінчиться добре. І тепер ми маємо багато дійсно якісної україномовної музики.

– У Вас не було в планах заспівати щось російською?

– На цій мові у мене є одна пісня і більше я не планую. Не відчуваю в цьому потреби. Більше задоволення мені приносить спів рідною мовою.

– Ви берете участь у фестивалі «Вставай, сонце». Розкажіть про нього трішки більше?

– Кожних вихідних їду з Києва до Тернополя. Це все крейзі-ідея Підлужного, бо в наш час таке придумати – це одне, а втілити на практиці – зовсім інше. Цей фестиваль поєднав у собі назву однойменної надзвичайно відомої пісні, якій уже виповнилось 25 років, та місцеві молоді таланти. Він проводиться кожних вихідних у різних районах області. На сцені будинків культури виступають талановиті діти з усіх куточків району. Нещодавно на одному з таких концертів на сцену вийшов маленький хлопчик з акордеоном та його учитель – чоловік у дуже поважному віці. Коли вони почали грати, в мене перехопило дух, я був заворожений і не до кінця навіть міг усвідомити, що в якомусь маленькому селі на Тернопільщині росте така талановита дитина, а його старенький вчитель вкладає у нього все і навіть більше. Це було неймовірно.

Насправді цей фестиваль дуже потрібен, бо по собі знаю, як необхідно мати той перший поштовх, знати, що тебе побачать і твій талант оцінять по заслузі. Така можливість виступу не дасть талановитій дитині зупинитися і закинути все.

Після того, як об’їдемо всі райони області, плануємо провести міжрайонний батл у Тернополі, де вже творчо битися будуть найкращі представники. Це дуже цікавий проект, зрозуміло, що не все і не завжди йде, як задумано, але це ж уперше. Зараз до мене почали звертатися багато людей з інших областей України з пропозицією провести подібний фестиваль у них.

«Як співак, формувався на основі міксу української народної пісні, американських виконавців та світового джазу»

– Чиєю творчістю Ви захоплюєтесь, можливо, є хтось зі співаків чи композиторів, які вплинули на Ваше становлення як співака?

– Я все дитинство ріс на народній музиці, вдома завжди співали українських пісень. Коли трішки подорослішав, випадково почув Стіві Вандера і захопився, потім була Вітні Г’юстон. Тоді був такий час, коли ще не було дисків, лише касети. Мама їздила до Польщі, продавала світильники  і я їй замовляв касети з цими виконавцями. Коли прийшов у «ManSound», на мене звалився, так би мовити, великий пласт світового джазу. Тому як співак формувався на основі міксу української народної пісні, американських виконавців та світового джазу.

– Наскільки мені відомо, Ви викладаєте вокал…

– Так, на той момент, коли я починав це робити, то на меті мав отримання заробітку, щоби хоч трохи протриматись на плаву. І незважаючи на те, що у мене зараз активна фаза творчої діяльності і я міг би обійтися без викладання, та все одно продовжую, мені це подобається. Зараз викладаю у вокальній школі Олександра Пономарьова. Окрім цього, ще й озвучую мультики. Це дуже цікава для мене робота.  Я ж закінчив акторську студію і в мене було декілька вистав, згодом спробував себе у серіалах та кіно. Після цього мене запросили як вокаліста озвучувати дитячі мультики. У «Качиних історіях» звучить мій голос. Ніколи не міг подумати, що, дивлячись у дитинстві цей мультик російською мовою, бо іншого озвучення тоді не було, мине якийсь час і я буду чути свій голос в українській версії, яка пішла в люди (посміхається, – авт.)

– А де пройшло Ваше дитинство? Що найбільше запам’яталося?

– У піонерському таборі. Раніше він називався «Зорепад», а зараз там розвалини. Там проводив своє літо. Насправді у мене було мало вільного часу. Займався народними танцями в ансамблі «Сонечко» у ПК «Березіль», потім – у «Червоній калині». Якийсь яскравий спогад виділити важко, вони всі цінні. Хоча, мабуть, це мої перші гастролі, пов’язані з танцями, тоді я вирушив із колективом в Болгарію. Звісно, був період, коли трохи занурився в себе, але навіть тоді знав, що сцена – це моє життя.

– Ви співаєте ліричних пісень і робите це так самовіддано, що у мене так і вертиться на язиці запитати, чи вільне Ваше серце?

– Не буду приховувати. Так, вільне. Хоча шоу-бізнес має свої закони й інколи артист, який щасливий у шлюбі, виховує дітей, лукавить і створює собі імідж самотнього чоловіка, який у пошуку. То я не такий і говорю відверто.

– Чи є у Вас ідеал жінки? Взагалі, якою повинна бути та, що сподобається Володимиру Трачу?

– Схожа на мою сестру (сміється, – авт.). Насправді, ідеали можуть бути різними, можна перечислити багато рис, особливостей характеру чи зовнішності. Але в житті це так не працює, можна мати ідеал, але закохуємось ми найчастіше в ту повну протилежність.

– Які якості найбільше цінуєте в людях?

– Доброту та щирість. Саме такою була моя бабуся. Добрішої людини в цьому житті я не зустрічав. Не пам’ятаю жодного дня, коли б вона була зла чи нервова або без настрою, мені її бракує…

Вікторія Ушакова