“Як знайти в житті позитив після війни” – історія ветерана Тараса Попенка

Колишній керівник гарнізону ДСНС і командир протитанкових ракетних комплексів, а нині фахівець «Ветеранського простору» Тарас Попенко після двох років на «нулі» ділиться досвідом, який допоміг йому вистояти.

Частину врожаю — на ЗСУ

Ветеран, фахівець із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Тарас Попенко два роки і три місяці провів у лавах ЗСУ, з них два роки і 19 днів — на нулі. Херсон, Бахмут, Часів Яр, Залізне, Торецьк. Він брав участь у визволенні Херсона, у боях за Бахмут, Костянтинівку, Торецьк. У 2023-2024 роках його не випускали — не було заміни.

До війни він служив у Державній службі надзвичайних ситуацій, був керівником гарнізону в Ланівцях. У 2019-му вийшов на пенсію і зайнявся садівництвом та пасікою. Посадив садок, розвивався. Спершу сімдесят дерев яблунь, пізніше кісточкові — сливи, вишні.

— Двадцять соток для промислового масштабу мало, для індивідуального багато, — каже він. Коли є надлишок — реалізовую, робимо сухофрукти, здаємо на армію через волонтерку. Для цього чотири-п’ять мішків сировини передаю компаньйону, у того є сушка.

Призначили командиром

У березні 2022-го зателефонували, запропонували пройти військово-лікарську комісію, через три дні з’явитися у військкомат з речами. Розподілили 24-та бригада імені короля Данила, Львівська область. Призначили командиром протитанкових ракетних комплексів. Пішов як офіцер — мав військову кафедру, звання — старший лейтенант.

— Спершу навчали на «Рапіри», — пригадує перший рік служби ветеран. —  Призначили командиром окремого взводу протитанкових ракетних комплексів. Я працював на «Корсарі» — український протитанковий ракетний комплекс, дещо раніша розробка від «Стугни», ракета на тринозі. Як і «Джавелін», але менш досконала. В «Корсарі» ракету треба вести, вона наводиться по лазерному прицілу, ведеш по цілі.

Найщиріші молитви — в окопах

У 24-й бригаді було шість механізованих батальйонів, згодом створили другий стрілецький батальйон з Тернопільської області. Були окремі взводи на підсилення. Приміром протитанковий, саме у ньому служив Тарас.

— Як йде броньована техніка, виставляють нас, — продовжує. — Ми працювали з засідки. Основні завдання — знищення броньованої техніки.

Перше бойове хрещення — звільнення правого берега Херсонщини та Миколаївщини. Наступали в районі Сухого Ставка. У підрозділі було декілька хлопців, які мали досвід з АТО.

— Перше бойове завдання — невідомість, я не уявляв що це, вони знали, — ділиться співрозмовник. — Усе відчув сповна  — відразу, коли нас накрили мінометним вогнем. Коли йде артилерійський обстріл, це словами не передати. Недарма кажуть — найщиріші молитви не в церкві, а в окопах. Коли бачиш, що один сектор відпрацювали, другий, а зараз буде твій.

Земля того, хто вкопаний

Його уявлення про війну формували радянські фільми. Специфіка сучасної війни, на його думку, інша. Мовляв, ти не бачиш, кого вбиваєш і того, хто тебе вбиває. Він знав, що 90 відсотків смертельних випадків — це наслідок відпрацювання артилерії.

— Тебе виставили на позицію, все по тобі летить, і ти тримаєш лінію, — каже. — Поки ти її тримаєш, за тобою — Україна, перед тобою сіра зона, а далі окуповані території.

Якщо піхотинець зайшов і окопався — земля того, хто вкопаний, пояснив Тарас.

Між піхотинцями двох сторін — сіра зона. Створення тих зон — робота дронів, сіра зона тепер розтягується на кілька десятків кілометрів. За словами співрозмовника, війна значно змінилася в процесі.

— Зовсім інші правила з 2022-го до 2025-го року, — каже. — Тоді була арта, «Джавеліни», «Стугни» — пристрої для партизанської війни, вони були ефективні на Київщині, Чернігівщині, де йшли колонами. Розгорнулася лінія фронту — ефективніша арта. До гаубиці М-777 — використовували «Ескалібури», дорогий снаряд, який має доводку. Снаряди, які глушаться РЕБами. За координатами доводиться з GPS і влучає точно в ціль.

Найстрашніший етап — апатія

Тоді усе переживав вперше: перші обстріли, перші втрати друзів. Найкращий друг, Лопушанський Юра, загинув у Херсоні. Після цього Тарас намагався друзів не мати. Коли гинули друзі, вважав для себе, що вони звільнилися і поїхали додому.

— Серце не витримує, треба вміти відпускати біль, щоб бути психологічно стійким,  це допомагає вижити, — додає крізь сльози. — Не хочу згадувати, як витягуєш трьохсотого, а він кричить:  «Добий мене!». По характеру поранень ти й сам розумієш — це вже не жилець. А ти з ним 24/7, два-три роки поспіль, весь час поруч — в окопі, землянці. Це дуже важко переноситься, треба відпускати.

Після півтора року почалася апатія, байдужість на все. І це, на думку ветерана, найстрашніший етап. Попасна, Сєвєродонецьк  — у 2023-2024 роках не випускали — не було заміни.

За визволення Херсону Тарас Попенко нагороджений почесною відзнакою командувача військ оперативного командування «Захід» та Медаллю «За оборону міста Бахмут». А поки готувався матеріал — його обрали головою Ради ветеранів Лановеччини.

«Раджу йти до людей»

Коли Тарас Попенко приїхав додому з війни, намагався навантажувати себе роботою. Допомогли садок, пасіка і робота фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб у «Ветеранському просторі» в Ланівцях. Серед фахівців він один — військовий. Йому дають «найважчих».

Як працює? Розмова. І нехай це буде «невідкритий кейс», тобто не звітує про проведену роботу — показника нема. Їм просто потрібно виговоритися.

— Мені може легше, порівняно з колегами, бо дивляться як на рівного, — припускає інший бік медалі. — Маємо про що говорити, я просто слухаю. Перше питання — вислухати, пропонувати — чимось зайняти. Перша ціль — вивести в люди, це — комунікація, лиш би не залишити його вдома на самоті зі спогадами, тривогами.

Найстрашніше, на думку ветерана, це — жалість до себе. Вважає, що труднощі закалюють,  себе треба перебороти.

— Важлива комунікація — раджу йти до людей, — продовжує. — Чим би не займався — до цивільного життя лише через людей. Спорт — теж здорово. Ти не можеш сидіти, кажу, мусиш рухатися і бути зайнятим.

Герої — лише по телебаченні

Повертає людину в цивільний стан, пояснюючи, що життя не таке просте. Мовляв, після війни зустрічати як героя — це не зовсім правда.

—  Герої — це лише по телебаченні, — каже. — А в реальності не дуже відчуваєш себе героєм, особливо коли ти показуєш водію маршрутки посвідчення УБД і їдеш безкоштовно.

Далі Тарас висловив спостереження, що люди приходять, переборюючи не лише страх, а образу. Образу за те — чому я, а не хтось. Переборюють біль за те, що не розуміють, за що воювали.

— Відчувають дисонанс, — каже, — легше воювати, коли ти відчуваєш, що вся країна з тобою, а не коли тебе беруть за шкірку, позбавляючи можливостей зв’язку.

Здоров’я, за словами фахівця у всіх посаджене — «броник» важить18 кілограмів — хребет, суглоби «летять», а крім того — баротравми після контузій.

Помітив, що серед ветеранів багато розлучень. Важлива розумна дружина, каже. Іноді до нього за порадами звертаються дружини, щоправда частіше — матері, мовляв, дружини уникаючи труднощів, розлучаються, а мама — вічна.

«Читайте — будете багатшими»

Як знайти в житті позитив, робити те, що ти любиш — показує на власному прикладі. Радить пробувати себе в тому, що подобається.

— Людина запрограмована на виживання — боротьба і праця, — міркує Тарас. — Втрата інтересу до життя — це смерть. Нікому не заздрив у матеріальному, а у вмінні бути щасливим в улюбленій справі.

Також тепер він почав багато читати, перечитує літературу про Другу світову війну — зараз, каже, сприймається по-іншому. Радить ветеранам читати — вони сміються.

— Ви будете багатшими, — доводить їм фахівець із супроводу, — бо вся інформація, яку ми отримуємо звідусіль, змушує витрачати гроші.

Близько сотні дерев

Сад Тарас розвиває упродовж десяти років, поступово, зараз він налічує близько сотні дерев. Окроплення — традиційне, природне добриво, компост, бережливе ставлення до природи. Родина — підтримує, має двоє дорослих дітей. Він же повторює:

— Маю доглянути маму, я — наймолодший син.

У всьому завдячує дружині. Мовляв, «якби не вона, не знаю, чи би з вами спілкувався». Дружина ніби ззаду, а коли постає потреба в її підтримці — як льодокол.

Окрім саду на тих самих двадцяти сотках — пасіка: десять сімей, шість із них — під апідоміком, та вважає, що це — любительська пасіка.

Планує розвивати напрямок апітерапія — бджолярські ліки та створити інкубатор воскової молі.

Оксана Чмиленко, 20 хвилин