Є такі речі, як школа та фірмовий стиль. Вони притаманні кожній поважній організації, особливо тим, які мають довгу історію і досвід у проведенні складних, багатоходових, як сказав би російський поет І.Губерман, «тонких операцій». У них може бути багато дійових осіб, свідомих виконавців, несвідомих учасників, симпатиків та навіть випадкових попутників, притягнутих примхливими прибійними потоками та невидимими течіями.

У разі якісного виконання усю цю «гідродинаміку» складно зрозуміти, а ще важче пояснити і довести. Як власне і описати стиль, який складається з малопомітних оку елементів. Свої відчуття, що називається «на кінчиках пальців», іноді вкрай важко понятійно описати та передати людині з іншим емпіричним досвідом. У таких випадках я керуюся двома індикаторами: посмаком та плодами, які залишаються після зробленого людиною або події, що відбулася.

Історія навколо нещодавнього сколихнутої Катериною Сергацковою хвилі про «засилля неонацистів» та її виїзду через погрози за межі України, викликає в мене відчуття дежавю. Зокрема, пригадується гучний скандал навколо діяльності в Польщі фундації «Відкритий діалог», який призвів до депортації з цієї країни її керівника, громадянки України Людмили Козловської відповідно до рішення Агентства внутрішньої безпеки РП (тодішні оцінки ряду експертів та медіа пов’язували ситуацію, у тому числі, з діяльністю російських спецслужб).

Початком тієї історії став липень 2017 року, коли в розпал протестів проти реформи судочинства в РП чоловік Козловської, громадянин Польщі та громадський активіст Бартош Крамек на своїй сторінці опублікував інструкцію про повалення влади під заголовком: «Niech państwo stanie: wyłączmy rząd!» («Нехай держава зупиниться: вимкнемо уряд!»), наголосивши, що вона спирається на «досвід з місій спостереження і підтримки українського Євромайдану».

На той час це спровокувало бурхливу негативну реакцію і обурення правих та націоналістичних видань діяльністю (!) «української п’ятої колони» та жорстку критику політики правлячої партії «Право і справедливість» відносно України, як такої, що (!) «заплющує очі на зростання необандеризму та запрошує в Польщу майже 2,5 мільйони українців без їх попередньої перевірки». Стверджувалося, що «українські кола в Польщі мріють про кольорову революцію, щоб добратися до влади, фундація «Відкритий діалог» займається організацією польського майдану, сценарій якого передбачає, що польським аналогом В.Януковича повинен стати Я.Качинський», а «в результаті київського Майдану в Польщі утворилася мільйонна популяція українців, багато яких є адептами бандерівської ідеології» і «необхідно розробити заходи для того, щоб поступово позбавитися української общини в країні та взагалі депортувати усіх непольських громадян, які працюють на шкоду державі».

При усій, здавалося б, очевидній карикатурності та неправдоподібності подібних звинувачень і закликів, треба розуміти та пам’ятати, що такий дискурс у польському суспільстві постійно підживлює Кремль.

Незважаючи на це, Л.Козловська продовжує безкомпромісну боротьбу за демократію і верховенство права на пострадянському просторі, і після повернення в Україну підкидає хмизу в багаття. Використовуючи різко критичну риторику та надаючи додаткові аргументи для розпалювання антиукраїнських настроїв у Польщі, особливо на тлі гострих суперечок з Брюсселем, вона заявляє: «….швидкість, з якою польська влада відкотилася з позицій країни-флагмана у захисті прав людини до показників гірших ніж навіть в Угорщини, пригнічує. Більш того, нинішній режим використовує ті ж методи для переслідування, що й Путін» (з інтерв’ю виданню «Цензор.нет»).

Вертаючись до К.Сергацкової, у асоціативний ряд навколо цих двох ровесниць вписується віднесеність до російського минулого або навколоросійського сьогодення, прив’язка до Криму, активна боротьба за правду та проти порушення прав людини, емоційність і полярність у оцінках їх дій і черговий розкол суспільства у країнах, які надали борчиням прихисток та у якості подяки зазнали від них відчутного репутаційного удару.

Посмак геть не шоколадний, ну хіба за кольором подібний.

А як щодо плодів? В Україні вони можуть бути раннього та пізнього врожаю.

На сьогодні завдяки тенденційним текстам «Заборони» на міжнародний рівень вже винесена чергова страшилка щодо існування в Україні цілої неонацистської мережі, пов’язаної з «Азовом», «Нацкорпусом», а також європейськими, російськими та навіть американськими однодумцями, та ще й тими, що брали участь у марші «Об’єднаних правих» у Шарлотсвіллі в серпні 2017 року. На додаток маємо і побічну прив’язку до польського угруповання «Штурмовці», які «підтримують верховенство білої раси» та організовували конференцію у Варшаві у тому ж таки 2017 році, коли у столиці відбувся, за оцінкою ряду євродепутатів, «ксенофобський та фашистський марш» на день незалежності Польщі 11 листопада із гаслами, у тому числі, про «польські Львів та Вільнюс».

На додачу у весь цей мікс підмішуються й StopFake, який займається спростуванням російських фейків та є учасником фактчекінгової програми Facebook, подружжя Супрун, «Правий сектор», «Братство», «Карпатська Січ», музиканти відомих українських рок-гуртів – ну просто суцільний нацистський спрут з щупальцями в усіх сферах нашого суспільства вимальовується.

Експертом «Заборони» у цій темі виступає дослідник FARE Павло Клименко, який досліджує ультраправі рухи в Східній Європі. Про нього у жовтні 2013 року «Український тиждень» писав як «про координатора програм у Східній Європі FARE – європейської мережі з головним офісом у Лондоні, яка із 1999 року бореться з виявами расизму та ксенофобії у футболі. Частково цій організації Україна «завдячує» хвилею застережень закордонної преси напередодні Євро-2012 стосовно того, що вболівальники через рівень українського расизму «повертатимуться додому у труні», яка тоді потужно вдарила по авторитету нашої державі. Сам Клименко характеризується як «одна з головних фігур маловідомого, але не бідного українського Правозахисного фонду імені Р.І.Марочкіної. Фонд, що отримує гранти, зокрема від німецького комуністичного Фонду Рози Люксембурґ, і раз по раз публікує трагічні новини з України на кшталт: «нацисти сподіваються легально провести шабаш» (про «Фестиваль традиції духу») чи «Партія «Свобода» стала рідною матусею банд вуличних неонацистів» … є і непрямі докази зв’язків Клименка з Євразійським союзом молоді – забороненою на території України проросійською організацією, члени якої свого часу спиляли герб України на Говерлі».

Прогнозувати об’єм і якість пізнього врожаю складно. Проте для Польщі у 2017 році подібний скандал із Л.Козловською став однією з причин ухвалення Європарламентом резолюції з критикою політики польського уряду та праворадикальних тенденцій у країні, а також ініціювання Єврокомісією рішення щодо початку запровадження санкцій.

Щодо нас, то кращої теми для дискредитації України перед міжнародною спільнотою, стратегічними партнерами та найближчими сусідами, ніж переслідування в нас журналістів, та ще й неонацистами, та ще й пов’язаними з польськими та іншими однодумцями, годі й придумати. Варіантів її використання проти України безліч.

До речі, 1 серпня МЗС РФ вже виступило із зверненням, в якому розцінило співробітництво Facebook зі StopFake як «прояв політичної цензури російськомовного контенту». «У New York Times з’явилася резонансна публікація на тему співпраці компанії Facebook з українським сайтом StopFake. У статті повідомляється про зв’язки українського ресурсу з праворадикалами і націоналістами в Києві і представлений ряд компрометуючих StopFake фактів», – зазначається у зверненні. У МЗС Росії заявили, що їм «давно відомо про відверто антиросійський характер сайту StopFake», його «маніакальне відстеження і хворобливе трактування будь-яких російськомовних публікацій в мережі».

Як бачимо, токсичності до іміджу України в США у період, коли окремі вітчизняні персонажі наполегливо намагаються всунути українську тематику в сюжет майбутніх президентських виборів, вже додано.

Іншою мішенню може стати прогрес у покращенні діалогу України з Польщею на основі спільних інтересів та обережні кроки до порозуміння на фундаменті тих сторінок історичної спадщини, які не викликають заперечень у обох сторін і позитивно трактуються політиками та історикам обох держав. Чергове розігрування тем нацизму і націоналізму, підкидання контроверсійних і дражливих для обох народів сюжетів повертає їх до того, що роз’єднує, а не об’єднує. Це може суттєво зашкодити співпраці України, Польщі та Литви в рамках «Люблінського трикутника» та запустити руйнівну торпеду в акваторію Інтермаріуму.

Анатолій Курносов